Марго стояла у ванні, піднявши напружені руки, неначе каріатида в джинсах і майці. Над головою вона тримала камінь-валун, одну з прикрас клумби біля басейну. Не ясно, як їй вдалося затягти аж у кімнату такий тягар, як вдалося так високо підняти й тримати, але тієї самої миті, коли Славік відсмикнув штору — Марго опустила камінь йому на голову.
— Промінь, нам терміново потрібний лікар. Учасникові експерименту потрібний лікар!
— За умовами програми «Промінь» на території можуть перебувати тільки учасники експерименту — до фіналу.
— Людина вмирає!
— На території є засоби першої допомоги.
— У нього важка черепно-мозкова травма! Йому терміново треба в лікарню!
— За умовами програми «Промінь» на території перебувають тільки учасники.
Еллі вибігла на галявину біля басейну, закинула лице, намагаючись знайти камери спостереження:
— Агов, ви! Ви нас чуєте, так? Ви ж за нами спостерігаєте?! Він умирає! Це нормально — так ставитися до людей?! Буде міжнародний скандал! Судовий позов… Увага преси…
Вітерець гуляв у чагарнику, піднімалася тонка пара над поверхнею басейну. На крики Еллі ніхто не відповідав.
Славік, як і раніше, лежав на підлозі у ванній, на забруднених кров’ю кахлях. Усе, що зміг зробити Денис — замотати йому голову бинтом, обкласти ватою, щоб зупинити кровотечу. Це зробило Славіка схожим на гротескну ляльку з великою головою, але особливої користі не дало.
Очі кольору кави закотилися під лоба. Руки й ноги недобре, судомно посмикувалися. Славік, випускник інтернату в Магнітогорську, Славік, мимовільний убивця, він же природжений, жертва обставин, бандит і ватажок, Славік, що з дитинства носив у собі дві особистості, був на порозі іншого, можливо, більш гідного світу.
Денис сидів, тримаючи в долонях чужу холодну руку. Іноді до нього долинали крики Еллі — вона бігала по котеджу, дарма намагаючись викликати співчуття того, хто мовчки за всім спостерігав. Славік не жив — але він і не вмирав.
— Виживи, — сказав йому Денис. — Будь ласка. Ти везучий. Проживи п’ять днів, потім буде легше.
Повернулася Еллі:
— Усім пофіг. Усі мовчать, жодних знаків ззовні, ні допомоги, нічого. Промінь триндить, що залишилося п’ять днів до кінця експерименту, типу, чи готові ми впливати?
— Готові, — сказав Денис.
— Що?!
Денис подивився на знекровлене, сіре Славікове обличчя:
— Поки він живий… у нас є надія.
Вони розгорнули ковдру на підлозі, як могли обережно підсунули його під Славікове тіло і, взявшись за краї, понесли — він був страшенно важкий, і в тих місцях, де підлога була гладенька, вони тягли його волоком — ще й для того, щоб менше трясти, щоб не витрусити залишки життя.
Вони поклали його в офісі біля стола; Денис із жахом думав, що буде, якщо Промінь зажадає, щоб Славік сів на місце.
Марго вони вловили в заростях кущів, де можна було тимчасово сховатися, але укритися — ні. Футболка на Марго висіла клаптями — робота Еллі. У дірці світилася синя в пухирцях шкіра.
Марго майже не пручалася. У неї теж не лишилося сили. Еллі скрутила їй руки кабелем од музичної установки, притягла в будинок і прив’язала до стільця в офісі.
— Дайте попити, — сказала Марго.
Еллі тицьнула їй під носа експресивну дулю.
Денис хлюпнув води в пластиковий стаканчик і підніс до губ Марго. Губи в неї запеклися, розтріскалися, вилиці загострилися. Вона мала вигляд не набагато кращий за Славіка, і воду пила, наче вмирала в пустелі, захлинаючись.
— Пожалій її, пожалій, — крізь зуби прокоментувала Еллі. — Вона тебе не пожаліє.
— Не треба було ламати двері, я попереджала, — просипіла Марго. — Не треба було ламати двері.
Під стелею виник голографічний космос, і корабель, що летить, як виявилося, в нікуди:
— Вітаю вас, учасники проекту «Промінь». П’ять днів залишилося до кінця експерименту. Ви готові до впливу?
Денис подумки витер холодний піт — Промінь вирішив, що всі четверо присутні.
— Ми готові, — сказав він, ні на кого не дивлячись. — Промінь, відкрий інформацію для квантів: маршрут корабля можна змінити, з надією на швидке Прибуття в іншу планетну систему.
Марго вищирилась, як загнаний у кут пацюк. З надією втупилась у голограму:
— Вплив порушує основні принципи…
— Вплив прийнято, — спокійно відгукнувся Промінь. — Виконую.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Ішов сніг. Усередині кілометрового ангара, формуючись під стелею за допомогою хімічних реагентів, лягаючи на гілки близьких дерев, яких можна торкнутися руками, і далеких, ілюзорних, до яких ніколи не дійти. Стежку швидко замело, доводилося незграбно переставляти ноги, провалюючись у сніг по коліно.
Вервечкою, слід у слід, вони дійшли до обриву й зупинилися над річкою. На гладенькому снігу поверх льоду ще були помітні сліди великого звіра.