Треба було її знайти — негайно.
У буфеті Марго не виявилося. На столах валялися кинуті упаковки, від стрічки транспортера — або зі сміттєвого відсіку — відчутно тягло гнилизною. Через п’ять днів сюди не можна буде зайти — свинюшник.
— Марго?!
Її не було в басейні. Вона не втопилася — поки що. Стрибаючи через ґанкові сходи, Денис повернувся в будинок. Натиснув на кнопку ліфта, не став чекати, побіг по сходах на третій поверх…
І почув голос в офісному залі — хрипкуватий, безпристрасний, швидкий. Марго немовби виголошувала заклинання чи язичницьку молитву, чи, можливо, читала вірші.
Автоматичні двері роз’їхалися перш ніж Денис устиг прислухатися. Марго сиділа за столом, над нею мерехтів вогниками чорний голографічний космос, і висів у просторі «Промінь», тендітний і величний, у повній тиші.
Марго повернула голову. Її очі здалися зовсім безбарвними. Вона дивилася на Дениса, стиснувши губи, прямо йому в зіниці.
— Що ти тут робиш? — він, здається, знав відповідь. Руки покрилися гусячою шкірою, стало важко дихати. У роті з’явився виразний присмак заліза.
— Нічого, — вона не відводила погляду. — Я приходжу сюди вечорами. Дивитися на космос. Допомагає.
Денис онімілою рукою вийняв телефон з кишені: рівень щастя — вісімдесят два, осмисленість — вісімдесят шість.
— Ти щось говорила. Уголос.
— Заборони мені говорити, — вона не всміхалася. — Ну, заткни мені рот. Ти для цього прийшов?
— Я прийшов сказати тобі, що твій єдиний, і Ігоря, шанс…
Графіки здригнулися.
Щастя — 83 %. 72 %. 60 %. 30 %.
Осмисленість — 81 %. 71 %. 55 %. 42 %…
— Що ти… з ними… зробила?!
Вона повільно, ретельно розтягла в усмішці рот:
— Ти помиляєшся, Денисе. Мій єдиний, і Ігоря, шанс я вже використала.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Треба, щоб хтось мені допоміг, — сказав Адам і подивився на Лізу згори вниз, з висоти свого баскетбольного зросту, але благально. — Це щодо моїх… астрономічних моделей.
— Саме сьогодні? День Старту, така суєта…
— Це ненадовго. Хтось із дорослих астрофізиків. Одна консультація, просто вказати мені на помилку в моделі.
— Може, запитати в Променя?
— Він каже, що модель правильна.
— Отже, вона правильна… Чого ти вирішив, що помилився?
— Лізо, — сказав він таким голосом, що в неї похололи долоні. — Ти… все, що ти робиш, виходить. У тебе щаслива рука. Я розумію, що День Старту, все таке… будь ласка, попроси когось із астрофізиків мені допомогти. Можна математиків…
— Адаме, промінчику… що сталося?!
Він похитав головою — не можу, мовляв, пояснити.
За півгодини до початку традиційної загальної вечірки Софі вийшла з лабораторії, біла, як сніг у рекреаційному відсіку. Лізі давно годилося бути в залі, але вона діждалася Софі.
— Він правий, помилка в моделі, — сказала Софі напружено-бадьорим голосом. — Не можу знайти, хитро захована. З’ясуємо завтра або післязавтра, мені треба йти, діти співатимуть…
Вона чомусь відводила очі. Раптом перебила сама себе, закусила губу:
— Промінь… попроси Арсена, Віталика й Алі негайно пройти в тридцять дев’яту лабораторію.
І, почувши звук-підтвердження, знову звернулася до Лізи:
— Нехай зберуться, швиденько, і знайдуть цю прокляту… цю дурнувату помилку. Я розумію, День Старту, але…
Вона затнулася.
— Добре, — сказала Ліза після коротенької паузи. — Зрештою, почнемо вечірку пізніше, попросимо дітей почекати… А в чому помилка?
Софі хитнула головою й пішла в лабораторію — туди, де біля голографічного монітора нерухомо сидів Адам, стискаючи тонкими чорними пальцями порожню склянку з-під лимонаду.
Склянка тріснула.
— Поясніть мені, що все це значить?!
— Помилка в моделі, якої ми не можемо виявити, — пробурмотів Віталик, рано полисілий, засмаглий, пітний. Зараз його трусили сильні дрижаки.
— Годі брехати собі, — прошептав Алі, незвично блідий. — Кванти…
— Тільки не в день Старту, — швидко сказала Софі.
— А яка різниця, коли їм сказати?!
— Ніколи! Ми повинні шукати помилку… — почав Віталик, і розгублено замовк.
Адам сидів, переводячи погляд з одного дорослого на іншого, ніби не вірив власним вухам: він так на них розраховував. Він чекав од них допомоги.
— Заспокойся, будь ласка, — Ліза поклала руку йому на плече. — Поясни: що за модель?
— Модель траєкторії Променя, — сказав замість Адама худий сухорлявий Арсен. — Хлопчик талановито використовував… у комбінації… відому нам… і Променю… інформацію про політ і про Всесвіт. Грубо кажучи, він сполучив кілька систем координат, вийшла модель нашого майбутнього…
— А в чому помилка?!
Знову запала тиша.
— Там немає Нової Землі, — ламким голосом сказав Адам. — Там немає планетарної системи… на шляху Променя через п’ять з половиною… і шість з половиною… і сто років. Там порожньо. У нашому майбутньому немає… Прибуття.
ДЕНИС
Двері її кімнати, абияк повішені на одній завісі, злетіли одразу й упали з гуркотом. У кімнаті горіла настільна лампа. Еллі сиділа під фальшивим вікном, обхопивши коліна руками, в рожевій піжамі зі смішними мармизками. Вона вже так сиділа одного разу, в заціпенінні, в повному розпачі, коли Славік вибив двері її кімнати.
— Вибач, — видихнув Денис. — У нас «чорний лебідь»… Подивися статистику.