Вона подивилася з відвертою ненавистю — наче це він її зрадив.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Це точка, звідки ми всі прийшли. Звідси бере початок Промінь. Тут, у цій точці, інформація про майбутній світ: усе відомо. Усі, кого нема, насправді вже є…
Вона намалювала Землю — пальцем на піску, під шум океану.
— А це точка Прибуття, куди ми всі прямуємо. Це проекція наших дітей на майбутнє — ось вони, дорослі, на Землі. І з ними, в точці Прибуття — ми всі, і наші батьки, всі, хто був до нас і буде потім…
Вона нікого не змушувала слухати її. Кванти самі збиралися, знаючи, що вона йде на берег, і слухали, сидячи на піску, в тіні дощок для катання на хвилях.
Ліза з’єднала дугою дві точки:
— Прибуття дорівнює Повернення. Бути — не значить перебувати тут, можна перебувати деінде, але все, що було колись, нікуди не зникає, продовжує буття, і все, що є зараз, було завжди.
— Лізо, — сказала Йоко, — а можна, я викладу цей запис для всіх?
Ліза кивнула. Усміхнулася своїм думкам:
— Старт містить у собі Прибуття. Прибуття — це Повернення, проекція Старту, і так у кожний момент часу. А отже, смерті немає.
Над водою, розкинувши крила, нерухомо ширяли пелікани.
ДЕНИС
— Славік, ти знаєш, що таке дисоціативний розлад особистості?
Славік знудився й перестав усміхатися:
— Діагноз такий. Мені намагалися наліпити в дитячому будинку, там усім діагнози ліплять.
Вони з Денисом пропихкали дві години в тренажерному залі, возились би й довше, бо Славік виявився працьовитим і сумлінним тренером. Але травма давалася взнаки, і, поморщившись раз і вдруге, подержавшись за голову, Славік здався, дозволив себе вмовити, мовляв, на перший раз вистачить (Денис був упевнений, що завтра не встане з ліжка — кожний м’яз трясся й посмикувався).
Помившись у душі, посидівши в джакузі, вони тепер ніжились коло басейну. Поволі смеркало, під водою розпалювалися вогники. Ні друзочки скла не залишилось ні на бортику, ні на дні. Потужні фільтри прокачали в басейні воду, не залишивши ні крапельки крові.
— Насправді в мене діагнозу нема, я не божевільний і не недоумкуватий… А звідки ти це слово знаєш?! — Славік раптом насторожився.
— Ти сам сказав, — Денис не повів бровою. — На тому тижні. Не пам’ятаєш?
Славік насупився:
— Пам’ятаю, — сказав сварливо. — Усе я пам’ятаю, ти з мене дурня не роби…
— Не заводься, — Денис примирливо ляснув по мускулистому темному плечі. — Дурень би не був на першому рядку рейтингу… бачив?
Він підніс до Славікових очей свій телефон. Славік самовдоволено усміхнувся:
— Оце точно. Еллі теж каже: раніше, мовляв, думала, ти телепень, а ти — крутяк!
— Слухай, — Денис на секунду затамував дух, неначе вивуджуючи на волосіні велику рибу, — а чому ти за неї голосуєш там, в офісі? Все-таки вона баба, а в нас із тобою чоловіча солідарність.
Славік замислився. Денис, як і раніше, не дихаючи, стежив за виразом його особи.
— Я їй пообіцяв, — зізнався Славік, — по-дурному, просто, щоб приємно зробити. Вона непогана, Еллі.
– І добре цілується, — не стримався Денис.
— Ага, — Славік простодушно кивнув. — А яка різниця, за кого я голосую в офісі? Раніше Променю завдання давав ти, тепер вона. Яка різниця, якщо добре виходить?
— Від цього залежить рейтинг, — обережно сказав Денис.
— А що рейтинг? Я все одно на першому місці!
Отак ти й попався, подумав Денис. Так тебе й замели в тюрягу: одного разу ти отямився й зрозумів, що з пам’яті випало кілька місяців, але за звичкою вдав, що нічого не відбувається… Співчуваю вам обом, Славіки. Це важке життя.
— Мужик, — сказав він недбало. — Якщо тобі немає різниці, за кого голосувати — проголосуй за мене, добре? Ти ж сам знаєш, якщо бабам давати багато волі, вони починають борзіти.
— Ну, в принципі так, — протяг Славік. — Я не розумію, нафіга тобі це треба… Але як хочеш!
І, несильно замахнувшись, ляснув Дениса по спині й вибив у нього з легенів залишки повітря.
— Марго, за шість днів Еллі не встигне добратися до першого місця в рейтингу. Я встигну. Після того, що зробила Еллі, — як думаєш, кого я виберу другим переможцем?
— Чому я повинна тобі довіряти?
— Тому що це елементарна психологія! Еллі мене зрадила й підставила. Про те, щоб рятувати Славіка, мови нема. Отже, тільки ти.
Двері були прочинені на долоню. За три з гаком тижні експерименту Марго жодного разу не впустила його в кімнату — ні на крок.
— Ти хоч розумієш, яка ти падлюка? — тихо спитала Марго.
Денис отетерів.
— Я все тобі розповіла, — Марго дивилася сухими збудженими очима. — Ти знаєш, навіщо я тут… ти знаєш про Ігоря. І ти все одно… спав з нею. Обіцяв їй. Дурний навчальний ґрант — проти життя й смерті людини. Хто ти після цього? Як тобі довіряти?!
— Я їй нічого не обіцяв, — сказав Денис і облизнув сухі губи.
— Брехня, — почувся голос у кімнаті, через спину Марго. — Нахабна, хімічно чиста, типово чоловіча брехня. Тепер ти бачиш, Марго?!
Двері розчинилися. За спиною Марго з’явилася Еллі — майже на голову вища, червона, зла, з палаючими очима:
— Ти мені не обіцяв, пупсичку? Точно-точно? Подивися на цю пику, Марго! Не вір йому! Не вір нікому з них!