Промінь

— Ні. Вони, як і раніше, ні на що не впливають. Ніякої аварії не було — це Промінь розігрує програму зі спецефектами, яку я для нього розписав. Але вони вірять, що в небезпеці. Їм здається, що вони керують… як дитина крутить кермо, поки мати везе її на іграшковій машинці.

Знову стало тихо. Еллі дивилася, стиснувши губи. Славік глибоко замислився.

— Треба обережніше з твоїми «спецефектами», — сказала Марго. — Якщо вони зрозуміють, що це фальшивка…

— А як вони зрозуміють? — знову вліз Славік.

— Ну а як вони зрозуміли, що Максим на екрані — фальшивка? — тихо запитала Марго.

Тепер усі троє дивилися на Дениса, ніби очікуючи від нього якоїсь цінної думки. Він одвів очі:

— Народ… якщо ви не проти, щоб я вас так називав. Я повинен визнати одну річ. Еллі була права, а не я. Це комп’ютерна імітація. Дуже складна, з можливістю парадоксальних рішень. Але людей там немає.

Рівень щастя на екрані доріс до 25 %.

— Ого, як ти вхекав наших пупсів, — засмучено протяг Славік. — А я вже звик, що вони ніби як справжні… поглядав на декого… Дівки там — кайфові, в мене з’явилась ідея — розігнати їм гормони, щоб з вух текли, нехай трахаються всі з усіма, і в цьому буде й щастя, і сенс…

— А чого ти раптом вирішив, що імітація? — Еллі, не слухаючи Славіка, дивилась на Дениса. — Ти ж так упирався завжди — «це люди, люди»…

Денис мимоволі опустив погляд на її груди під тонкою футболкою, кліпнув, кашлянув, задер підборіддя, втупився прямо в зеленувато-карі очі:

— Якби такий корабель існував насправді, і на ньому був би законсервований центральний пост на випадок аварії, — людей би вчили, інструктували, як ним користуватися, це ж очевидно. Їх не вчили — отже, на початку польоту ніякої таємної рубки не було. Я дав Променю ввідну — на кораблі є центральний пост, куди люди можуть добратися, який створює ілюзію керування польотом. Я боявся, що Промінь не прийме такого впливу, але він прийняв. І рубка виникла на порожньому місці, з лайна і паличок, так ніби була там завжди…

— З лайна?! — не зрозумів Славік.

— Це метафора. Вплив змінив не тільки їхнє сьогодення й майбутнє, але й минуле, розумієш? Реальний світ так не мінятиметься за нашим наказом. Отже, це віртуальний світ, як і було сказано. Конструктор. У ньому живуть віртуальні… істоти.

— Живуть? — Еллі примружилася.

— Функціонують. Ми можемо міняти для них умови, створювати ілюзії… як захочемо. Але ці… створіння повинні вірити, що вони люди, що вони живуть, що їхнє життя наповнене сенсом. Здається… ми тепер знаємо, як цього добитися. У нас усе вийде.

Знову стало тихо.

— Спасибі, Ден, — сказала Марго. — Якби не ти…

— Авжеж, ми б усі вмерли, — в Еллі було таке лице, наче вона жувала лимон.

Марго підійшла до Дениса, котрий, заглибившись у переживання свого відкриття, нічого не помітив, і поцілувала в щоку:

— Дякую.

* * *

«Ми самотні, і нам немає прощення. Це і є те, що я висловлюю словами: людину засуджено бути вільною. Засуджено, тому що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому що, один раз кинута у світ, вона відповідає за все, що робить…»

Денис жбурнув книжку в стіну. Вона ляпнулась, як важкий дохлий птах.

— Поговорімо про мою свободу, авторе. Розкажи мені, який я охріненно тут вільний… І як я можу відповідати за все, що зі мною сталося?!

Закінчувався шостий день проекту, минуло вісім чи дев’ять днів з моменту, коли Денис виявив, що опинився в лапах дядька Роберта. Напевно, батько не зневірився, він шукає сина. Стукає в усі двері, розмовляє з чиновниками, журналістами, поліцейськими: «Ні, він не пішов сам. Ні, він не втік з дому». Батько розсилає його фото. Обдзвонює його однокласників. Він — людина дії, але мама…

Тоді, в пологовому, в стані потьмарення вона «продала»… Ні, викупила його в смерті. На чотирнадцять років. Чи більше. Якщо вірити дядькові Роберту. А як йому не вірити, досі він робив саме те, що казав. Ні більше, ні менше.

Він уперся в стіну лобом і кулаками. Він подумки кликав, благав: «Мамо, не картайся, все буде добре, я повернуся. Тільки протримайся ще двадцять чотири дні. Я все зроблю, я розіб’юся об стіну й намажуся на бутерброд, але я повернусь, обіцяю».

Він перевів дух, узяв з полиці іншу книжку й розгорнув навмання: «Ми опинились у світі не завдяки самим собі… Оскільки ми не створювали самих себе… наша воля існує не завдяки нам, але нам дарована… Звідки? Очевидно, не зі світу…»

Задзвонив телефон. Дениса пройняв холодний піт — йому на секунду здалося, що дзвонить дядько Роберт.

— Де тебе носить? — запитала Еллі без передмови.

— Читаю.

– Іди до нас, Марго переживає, що тебе немає.

У телефоні запротестувала Марго. Голосно ввімкнулася музика — хіп-хоп.

— А де ви?

— У нас пікнік. Смажимо сосиски біля басейну. Іди, а то нічого не залишиться!

— Не хочу, — сказав Денис.

Закінчивши розмову, він ще раз переглянув статистику на «Промені»: населення — 339. Бідолахи. Рівень щастя — 30 %, годиться. Людина не зобов’язана бути щасливою. Цивілізованість — 62 %… Теж може бути. Осмисленість — 95 %. Оплески, Денисе.