Читаем Промінь полностью

Похорони стали звичайною справою в житловому секторі, як сніданок, спорт чи рок-концерти. Батьки намагалися маніпулювати дітьми, розповідаючи, що скоро вмруть, діти почувалися без вини винними — і повставали. Скандалили, замикалися в собі, починали пиячити, тоді Промінь позбавляв їх алкоголю — з терапевтичною метою, і всім ставало щодень зрозуміліше: так, ми у в’язниці, в гарній комфортабельній в’язниці, довічно. Без крихти свободи. Без усякого сенсу.

Мертві йшли в топку, живі тупішали, впадали в прострацію. Кидали навчання. Покидали вправи з живопису й недописані тексти. «Кванти одного променя» могли б змиритися з нетривалістю днів, але з провалом справи свого життя змиритися не могли: їхні діти виявилися слабкими, непридатними для місії. Ліза боялася, що шлях у нікуди, на який вона в п’ятнадцять років так нерозсудливо спробувала стати, тепер відкриється багатьом — черговий заборонений люк, який рано чи пізно буде відімкнуто. Можливо, «Промінь» долетить до пункту призначення порожній, виробляючи енергію, синтезуючи їжу й відразу її утилізуючи. А якщо жменька дикунів і доживе до Прибуття — місія буде їм не до снаги.

Тут, на березі океану, пісок, можливо, ще зберігав відбитки Маріїних ніг, однак гостроверхі замки давно розсипалися. Перекидалися хвилі, вдалині маячили пелікани. Ліза сиділа на піску, схрестивши ноги, дивлячись на лінію обрію.

Діти, наймолодші на кораблі, п’ятеро, гралися під шум прибою, рили колодязі, які повільно заповнювалися водою. Діти з’єднували їх норами у товщі піску — виходили мости. Малі не встигли подорослішати, промінчикам років по одинадцять, а одному, пізньому, дев’ять. Ліза забирала їх у рекреаційку, щоб вони слухали прибій, а не зітхання, схлипи, приглушені ридання й лайку — все те, чим тепер повнився житловий відсік. Раніше на березі Ліза згадувала батька. Тепер згадувала Марію, і нічого не могла з цим…

Згасло сонце. Зник обрій. Діти злякано підхопилися, упустивши лопати. Над головою стало видно металевий купол, що транслював «небо», відкрилася машинерія рекреаційки: острівець піску, на ньому дошки для серфінгу, замість океану — резервуар з водою. Хвилі повільно спадали — вирубалися механізми. Вимкнувся прибій.

— Додому, швидко!

Вона схопила двох найдрібніших за ручки й потягла до виходу, двері розчинилися їм назустріч.

— Промінь! Що cталося?

У тамбурі моргнуло світло. Пішла довга моторошна пауза.

— Технічний збій, — повільно, не своїм звичним голосом сказав корабель. — Увага. Потрібне втручання оператора. Потрібне негайне втручання оператора.

— Кого?!

Сіпнулися і з дивним скрипом зачинилися двері в колишній рекреаційний простір.

* * *

У дитинстві їй подобалося уявляти, що Промінь — маленький чоловічок, який живе у вентиляційних шахтах і не показується людям на очі, а тільки розмовляє з ними. Вона вигадувала казки, які видавала одноліткам за правду: нібито якось вона бачила Променя, низенького, худенького, в зеленому комбінезоні і в смугастому ковпаку, з круглим добрим обличчям. Він прошмигнув у віддушину й звідти погрозив Лізі пальцем, забороняючи розповідати кому-небудь про цю зустріч, але Ліза все одно розповідала, щоправда, під великим секретом. Вона клялася, мовляв, якщо постукати по виведеній зі стіни трубі водогону, то Промінь відповість умовним стукотом, треба тільки притулитися вухом і уважно слухати. А якщо залишити на тарілці біля ліжка шматочок ласощів — уранці їжа зникне, бо Промінь теж любить смачненьке.

І діти стукали по трубах, і залишали біля ліжка на ніч малину або полуничку, найсмачніше, що в них було. Скоро знайшлися ті, хто чув стукіт у відповідь. Інші розповідали, округлюючи очі, що вранці тарілка біля ліжка була порожня: Промінь прийняв гостинця.

Деякі її товариші ображалися, обзивали Лізу брехухою, знайшлися навіть такі, які наскаржилися Марії. Марія, уважно вислухавши, пояснила різницю між неправдою й казкою, і попросила Лізу записувати свої історії: вони, мовляв, виявляться дуже цінними для її дітей.

Ліза тоді зовсім не хотіла думати ні про яких своїх дітей, сама думка про це була огидна. Вона не записала ні рядка, але казки продовжували жити: їх передавали молодшим братам і сестрам. У нових варіантах Промінь творив, що хотів — він міг, наприклад, вийти зі стіни й насцяти в постіль неслухняному промінчику; Ліза лускала зо сміху, слухаючи ці перекази.

Промінь був частиною їхнього життя з самого малку. Як верх і низ, тепло й холод, світло й темрява. Світ, у якому Промінь затинається, тягне слова й просить про допомогу, був світом, де вода тече вгору.

Тільки тепер, а не в День Старту після свого вісімнадцятиліття, вона по-справжньому стала дорослою.

* * *

Вони зібралися в амфітеатрі — усі кванти, й підлітки, і навіть діти, усі, як на Дні Старту, тільки без музики. Порожні місця в залі все одно залишалися, і їхня кількість лякала. Сто тридцять людей покинули корабель за три роки. Тих, хто народився на «Промені», було тепер майже в чотири рази більше, ніж дорослих. Старші трималися разом, немовби розраховуючи на підтримку тільки свого покоління.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аччелерандо
Аччелерандо

Сингулярность. Эпоха постгуманизма. Искусственный интеллект превысил возможности человеческого разума. Люди фактически обрели бессмертие, но одновременно биотехнологический прогресс поставил их на грань вымирания. Наноботы копируют себя и развиваются по собственной воле, а контакт с внеземной жизнью неизбежен. Само понятие личности теперь получает совершенно новое значение. В таком мире пытаются выжить разные поколения одного семейного клана. Его основатель когда-то натолкнулся на странный сигнал из далекого космоса и тем самым перевернул всю историю Земли. Его потомки пытаются остановить уничтожение человеческой цивилизации. Ведь что-то разрушает планеты Солнечной системы. Сущность, которая находится за пределами нашего разума и не видит смысла в существовании биологической жизни, какую бы форму та ни приняла.

Чарлз Стросс

Научная Фантастика
Дневники Киллербота
Дневники Киллербота

Три премии HugoЧетыре премии LocusДве премии NebulaПремия AlexПремия BooktubeSSFПремия StabbyПремия Hugo за лучшую сериюВ далёком корпоративном будущем каждая космическая экспедиция обязана получить от Компании снаряжение и специальных охранных мыслящих андроидов.После того, как один из них «хакнул» свой модуль управления, он получил свободу и стал называть себя «Киллерботом». Люди его не интересуют и все, что он действительно хочет – это смотреть в одиночестве скачанную медиатеку с 35 000 часов кинофильмов и сериалов.Однако, разные форс-мажорные ситуации, связанные с глупостью людей, коварством корпоратов и хитрыми планами искусственных интеллектов заставляют Киллербота выяснять, что происходит и решать эти опасные проблемы. И еще – Киллербот как-то со всем связан, а память об этом у него стерта. Но истина где-то рядом. Полное издание «Дневников Киллербота» – весь сериал в одном томе!Поздравляем! Вы – Киллербот!Весь цикл «Дневники Киллербота», все шесть романов и повестей, которые сделали Марту Уэллс звездой современной научной фантастики!Неосвоенные колонии на дальних планетах, космические орбитальные станции, власть всемогущих корпораций, происки полицейских, искусственные интеллекты в компьютерных сетях, функциональные андроиды и в центре – простые люди, которым всегда нужна помощь Киллербота.«Я теперь все ее остальные книги буду искать. Прекрасный автор, высшая лига… Рекомендую». – Сергей Лукьяненко«Ироничные наблюдения Киллербота за человеческим поведением столь же забавны, как и всегда. Еще один выигрышный выпуск сериала». – Publishers Weekly«Категорически оправдывает все ожидания. Остроумная, интеллектуальная, очень приятная космоопера». – Aurealis«Милая, веселая, остросюжетная и просто убийственная книга». – Кэмерон Херли«Умная, изобретательная, брутальная при необходимости и никогда не сентиментальная». – Кейт Эллиот

Марта Уэллс , Наталия В. Рокачевская

Фантастика / Космическая фантастика / Научная Фантастика