Він узяв книжку з ліжка й навмання погортав сторінки: «…Минуле міститься в нашій пам’яті лише уривками, майбутнє в темряві. Тільки сучасне може бути осяяне світлом. Адже ми повністю в ньому. Однак саме воно виявляється непроникним, бо ясним воно було б тільки при повному знанні минулого, яке служить йому основою, і майбутнього, яке таїть його в собі».
— Та пішли ви всі, — сказав Денис книжковій шафі.
Упустив другу книгу поряд з першою, відчинив шафу й знайшов плавки.
— Ти тільки подивися, що вона виробляє!
Славіків смартфон легко підключився до динаміків, які сам Славік і притяг зі спортзалу й поставив коло басейну. Тепер усе тремтіло, кущі тряслися, колонки видавали ритм, агресивний, як танкова атака, і так само гучний. Марго танцювала; Денис ніколи не бачив, щоб дівчата її віку так танцювали — якщо вони, звісно, не світові зірки.
Вогні басейну підсвічували її знизу. Марго рухалась, як кішка, як тінь, як статуетка з води. Здалося, зараз вона зірве із себе мокрий купальник… А, втім, трикотаж був такий тонкий і так злився зі шкірою, що майже не порушував гармонії.
Еллі спостерігала за нею зі складним лицем: вона вважала Марго кимось на зразок дуеньї, чия доля — бути в тіні й не відсвічувати. Еллі знала собі ціну й милостиво готова була визнавати переваги інших, але ж не такий безсоромний талант і безмежну чуттєвість.
Славік забув, хто він і де. Він сидів, роззявивши рота, не зводячи очей з Марго, не збираючись приховувати емоції. Коли хіп-хоп у динаміках змінився роком, Славік не витримав і підхопився, перекинувши пляжний стілець, кинувся до Марго й уплівся в її танець, смикаючись так, наче збирався вискочити зі своїх татуювань. Мокрі шорти ляскали його по стегнах, босі ноги ляпали по теплій підлозі, вибалушені очі сяяли.
— Сільська дискотека, — сказала Еллі впівголоса. — Візьми сосиску на мангалі, там ще залишилися.
Денис дивився, як танцює Марго. Еллі піймала його погляд:
— Ти справді незайманий?
— Це ганебно?
— Ні… ти просто ще маленький, — сказала вона з ноткою зневаги. — Твій фізичний розвиток відстає від розумового.
— Не відстає, — сказав Денис.
Еллі уважно на нього подивилася:
— Ти впевнений?
— Дражнишся? — він нервово всміхнувся.
Марго танцювала тепер класичний рок-н-рол, на ходу навчаючи Славіка трюкам.
— Ти впевнений, що в нас усе вийде з «Променем»? — запитала Еллі іншим голосом, низьким і тривожним, без вічного глузування.
— Обіцяю, — сказав Денис.
Еллі секунду помовчала — і раптом розсміялася. Простягла йому руку:
— Ходімо.
У неї в кімнаті Денис захотів перевести все на жарт, але не посмів. Якщо зараз відступити — він не пробачить собі боягузтва. Чи буде життя потім, після «Променя»? Він гадки не мав. Можливо, це останній шанс?
Кімната Еллі була типова, така сама, як у Дениса, тільки лампи у фальшивому «вікні» не були розбиті. За акуратно затягнутими шторами світлішала начебто місячна ніч, Денисові навіть здалося на секунду, що це справжнє вікно… Ні, звісно. Світлодіоди.
– Іди сюди, не бійся. Я тебе всього навчу.
– І багато в тебе було учнів? — зі страху він став зухвалий.
Еллі засміялася:
— Учнів не було. Був учитель. Іди, іди…
Її ліжко пахло парфумами й свіжим потом. Від цього запаху, від її дотиків Денис, здається, вилетів зі свого тіла й завис під стелею, як прихована камера, дивлячись на те, що відбувається внизу.
— Я почуваюсь, наче артист у порно-комедії.
— А ти не спіши.
Він звалився з-під стелі, знову вселився в своє тіло й злетів уже разом з ним — усе навколо втратило вагу, постіль перетворилася на хмарки, Денис борсався в них, у запаху шкіри, парфумів, басейну, хотів втриматися якнайдовше, але вдарила блискавка, і пролився дощ. Денис гримнувся з небес, побачив біля свого обличчя м’які білі груди — і ледь не злетів знову.
Еллі засміялася. Він звівся на ліктях:
— Щось не так?!
— Усе добре, — вона поплескала його по голій спині, як щеня. Він зробив рух, збираючись вибратися з ліжка, вона потягнула його до себе й змусила лягти поруч:
— Усе добре… Ми з тобою ніби в космосі. Ніби це не вони… а ми в космосі.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Неначе ми з тобою самі на всьому кораблі…
— Пафос оф, — сонно пробубоніла Ліза. — Важілець униз.
— Що?
— Нічого, нічого…
Вона пригорнулася до нього, притислася лицем до теплої майки на його грудях. Заплющила очі. Вдихнула його запах. Не спалося, але й так було добре: після цього божевільного дня. Після холоду в нескінченних напівтемних коридорах. Після розрахунків, які більше лякали, ніж вселяли надію. Треба ж: було тепло й світло, вільно й сито, і можна було гуляти над річковою кручею і кататися на дошці в океанських хвилях, але все-таки щось гнітило. А тепер щодня вона боїться, що доведеться скорочувати норми хліба. І, озираючись назад, дивується: чого ж нам не вистачало?!