Промінь

Щоночі їй снилося, що вона збирає речі для великого переїзду. Це було дивно, тому що, переступивши поріг своєї кімнати на «Промені» двадцять три роки тому, вона нікуди не переїжджала, і речей у неї було мало. У сні вона вибиралася з готелів, у яких колись жила, і інших, придуманих, фантастичних, непевних. Виїжджала зі свого будинку, де в кожній кімнаті громадилися вузли й коробки. Зв’язувала мотузкою книжки, і цей сон належав, напевно, не їй. Паперові книжки вже в її дитинстві зберігалися тільки в музеях.

Щоранку вона прокидалася з приступом тривоги. Їй здавалося, що серце не на місці й дивно калатає. Але починали співати птахи, теплим світлом осявалася стеля, розписана об’ємними візерунками, і Марія розуміла, що час її життя поки що не минув, і коли мине — невідомо.

У неї на кораблі з’явився ворог. Смішно сказати — у неї, у Марії! Ворогові було вісімнадцять років, це не просто смішно — ганебно. Проте Марія змушена була собі зізнатися: вона думає про дівчисько, як про небезпечного ворога.

Дівчисько підкоряє собі людей, наче цукерки ковтає. Нібито керується добрими намірами, але найкращі справи відображаються в Лізі, як у брудному дзеркалі, спотворюються й вивертаються навиворіт. А ті її слова коштували Марії сивини: «Не буде справи твого життя, я подбаю, щоб вона здохла!»

Істерика неврівноваженого підлітка, але згадувати неприємно.

Вона провела ніч, медитуючи на кручі над річкою. Настав світанок, Марія переглянула його, як переглядають гарне кіно, з мокрими очима. Вийшла в тамбур рекреаційного приміщення, неуважно стягла з плечей червоне пончо, що захищало від вогкості. Пішла додому добре знайомим шляхом, босоніж, заплющивши очі.

Скільки разів вона ходила цими коридорами! Покриття чергувалося — тепле, шорстке з фактурою дерева, гладеньке, прохолодне, як мармур, м’яке, як підстрижена трава. Максим обожнював ходити босоніж. Він і взувався, здається, тільки на лекції.

Відчуття трави під ногами змінилося теплом цегельної кладки, отже, вона майже вдома. Стулки дверей роз’їхалися, випускаючи знайомий домашній запах.

Вона впустила на підлогу червоне пончо. Увімкнувся екран — без команди. Раніше корабель такого собі не дозволяв.

— Промінь, вимкни екран.

— Маріє, це я.

Вона завмерла посеред кімнати. Максим дивився на неї з того боку — дуже збільшено, лице на весь екран.

— Я сумую за тобою. Чекаю на тебе. Скоро ми будемо разом. На Землі… — він дивився так ніжно, його голос звучав так тихо, що вона втратила самовладання. На частку секунди.

— Промінь, запис розмови для загального доступу. То… що ти сказав, Максиме?

— Ми будемо на Землі. Тут усі наші. Справжнє небо, сонце…

— Максиме, — сказала Марія, не зводячи з нього очей. — Нагадай мені, як ми познайомилися?

Він усміхнувся й простяг до неї руки:

— Я так за тобою сумую…

— Де ми познайомилися?

— Ми познайомилися… я в першу ж хвилину побачив… що ти за людина. Не така, як усі, глибока… талановита…

— Де? Ти повинен пам’ятати. Де ти вперше мене побачив?

— Я погано тебе чую, — сказав Максим з екрана. — Просто знай, що ми зустрінемося на Землі, і тоді…

— Ти не Максим, правда? — вона підійшла ближче. — Тоді хто ти? Програма. Яку хтось написав, хтось запустив? Промінь! — вона підвищила голос. — Звідки надходить сигнал на мій монітор?!

Екран згас.

— Монітор вимкнено, — доповів корабель. — Сигнал не надходить.

— Звідки прийшов виклик сорок секунд тому?

— Останній виклик зафіксовано одинадцять годин тому.

— Дякую, — сказала Марія. — Відбій.

Вони з Максимом познайомилися випадково, за тиждень до загального збору майбутніх пасажирів «Променя». Імовірність їхньої зустрічі була не просто незначна — скоріше, від’ємна. Марія й Кріс, і Максим зі своєю тодішньою дружиною Анітою вже були дібрані в експедицію, але не одержали підтвердження. Марія й Максим у справах опинилися в Сінгапурі, в одній гондолі на канатній дорозі. Лила тропічна злива, було жарко й мокро, гондола пливла прямо крізь хмару. Марія й Максим базікали, наче були знайомі тисячу років — про кіно й книжки, про собак і пиво, і ніхто з них не натякнув, що збирається в міжзоряну експедицію, назавжди. Вони попрощалися, не обмінявшись телефонами: по-перше, в обох були родини. По-друге, кожний з них подумки прощався із Землею. І кожний у ту мить подумав: я тебе не забуду.

А потім вони побачили одне одного на першій зустрічі екіпажу. Обоє пережили шок, і обоє втрималися в рамках пристойності: боялися вилетіти з команди. А потім ще десять років жили на «Промені», разом учили чужих дітей, грали в теніс, дивилися кіно в сусідніх кріслах, стикаючись ліктями… і все. Тільки, як діти підросли, і коли Аніта захопилася художником Лі, і коли Марія знайшла в собі сили сказати Крісові, що більше його не кохає…

Вона труснула головою. Не можна розкисати. З «Променем» сталося щось, не описане в жодних протоколах, можливо, це витівка когось на борту. Лізина? Цілком імовірно. Хоча й за межею розуміння.

— Промінь, запис повідомлення. Адресати: усі кванти. Повнолітні члени команди.

Увімкнулася камера.