Денис випростався:
— Стривай. Це хибне рішення.
— Денисе! — Еллі блиснула очима. — Ми ж домовилися!
— Ми не домовлялися. Це хибне рішення, подумаймо ще! Я хочу виграти, у мене ставки занадто високі, розумієш?!
Секунду вони дивилися одне на одного.
— Ти звик бути зіркою, — замислено сказала Еллі. — Розумію. Але я — не дурніша за тебе, Денисе. Розслабся, не хвилюйся, вір мені. Ти ж мені віриш?
І всміхнулася — як тоді, увечері, на краю басейну.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Вісь тіла збігається з віссю дошки. Центр опертя на дошку в ділянці сонячного сплетення. Ноги витягнуті, погляд тільки вперед. Долонями впираєшся на рівні грудей, рівно по центру дошки. Поштовх руками, ставимо одну ногу, другу… Встали.
Ліза зламала надвоє свою дошку, коли їй було одинадцять, поклала на два камені носом і кормою, і стрибала, поки не почувся хрускіт. Її дратували заняття на березі: вона здавалася собі черв’яком, який б’ється в конвульсіях на дошці, а батько був занадто вимогливий, нудний тренер.
Після смерті батька вона пішла в рекреаційку й узяла його борд.
Он іде хвиля. Велика. Зовсім близько.
Вона встигла схопитися на ноги, проїхалась на гребені кілька метрів і звалилася в піну. Її закрутило, мов ганчірку, верх і низ перестали існувати, немовби хтось клацнув рубильником і вимкнув гравітацію, як вимикають набридлий музичний канал. Хвиля плюнула Лізою в сіру піну, схожу на рване мереживо, і заліпила лице мокрим волоссям. Хапаючи повітря й відпльовуючись, Ліза випадково глянула на берег і крізь бризки побачила її. Марія стояла, підставивши лице теплому світлу. Її жовтогаряча блузка тріпотіла на вітрі: з дня Максимової смерті Марія носила тільки яскраві, агресивно-яскраві кольори.
— Сьогодні дівчинка чотирнадцяти років, Йоко, прийшла до мене із заявкою: вона хоче народити. Ні, вона нікого не кохає, хлопці їй не цікаві. Вона хоче дитину.
— Чому ні?
— Тому що вона сама дитина!
— Твої слова: ми не маємо права на довге дитинство.
Хвилі з такою силою билися об берег, що здригався пісок, і падали підсохлі замки. Годину тому тут гуляла Лізина група, вони разом будували готичні шпилі з такими високими й тонкими вістрями, що на верхівці вміщалося всього кілька піщинок, і Йоко теж була з ними. І нічого не сказала.
— Я не розумію тебе, Лізо, — сказала Марія. — Я пам’ятаю тебе дитиною… Твої перші слова… Знаєш, деякі діти й підлітки люблять прибрехати. Ти не брехала ніколи…
— Я не брешу.
— Добре. Ти розповідаєш казки. Раніше були страшні, а тепер… добра. Тобто тобі здається, що вона добра. Ти придумала її, щоб полегшити дітям утрату?
— Не хочеш — не вір. Твоя справа. Не треба нікуди поспішати: тато сам усе розкаже, коли настане час.
— Діти прагнуть народити дітей, щоб скоріше виконати призначення й піти до рідних, на Землю.
– І чого ти не радієш? Ти ж цього прагнула! «Нове покоління», «наше призначення», «ми несемо цивілізацію»…
— Не ціною брехні! Правда — ось вона: після смерті ми вмираємо. Землі більше нема, ні для кого. Наша мета не в минулому, а в майбутньому! Ми продовжуємо себе в майбутніх людях, у наших дітях…
— Пафос оф. Що ти від мене хочеш, Маріє?
Солона вода, висихаючи, стягувала шкіру. Жінка навпроти мовчала, дуже довго, незвично. Звичайно Марія не марнувала часу на драматичні паузи.
— Максим говорив про мене? У твоєму видінні?
— Це не було видіння, звичайний сеанс зв’язку. Тільки після смерті.
— Він згадував мене? Просив щось передати?
— Ні.
— Шкода, — важко сказала Марія. — Для мене в тебе казки не знайшлося.
І пішла геть од прибою — важко переставляючи ноги й грузнучи в піску.
«ПРОМІНЬ». МАРІЯ
Після смерті Максима вона навіщось вернулася до давньої розваги — шиття. Згадала, як придумувати фасони й розробляти викрійки, і як в’язати гачком. Елементарне зусилля, що моделює сенс: ти закінчиш роботу й надінеш цю гарну річ. План — зусилля — результат. І так день за днем.
«Промінь» пропонував їй в’язальні машини, надруковані на замовлення на 3D-принтері, верстати для будь-якого рукоділля і екзотичних ремесел, адже основа цивілізації — усвідомлена робота руками. Але Марія в’язала своїм єдиним звичним гачком, і моделювала на папері, як це робили покоління майстринь і майстрів.
Приходив її колишній чоловік, батько їхніх дітей, Кріс. Просив зв’язати то светра, то гетри, пояснював, якого кольору й фасону. Він говорив і робив саме те, що мало б їй допомогти, але Марія не могла йому простити, що він живий, а Максим — ні.
Приходили вирослі діти — Льоша, Джонні, Світланка. Читали вголос свої вірші, грали в покер. Давно чужі, самостійні люди, і їхні візити не тривали ні на секунду менше, ніж би вважалося за пристойне, ні на секунду довше.