Вони голосно базікали, їх чути було аж у коридор. Денис хотів постояти, не заходячи, й послухати, але автоматичні двері роз’їхалися, і довелося заходити. Три голови повернулися, як на команду «Рівняйсь», Денис відчув себе Невловимим Джо, який ввалюється в салун, і всі розмови стихають. З виразів облич він одразу зрозумів, що говорили не про нього, отже, Еллі нічого не розповіла…
Або на її розповідь не звернули уваги.
Вийшло красиво: Денис зайшов за десять секунд до початку, і сів на своє місце якраз у ту мить, коли над столом з’явилося голографічне зображення корабля у Всесвіті, і ввімкнувся доброзичливий голос:
— Добрий день, учасники програми. Минула перша доба нашого експерименту. Інформація про поточний статус пасажирів доступна на ваших пристроях. Щасливої роботи.
Голограма почала танути, останній зник «космос», такий чорний і щільний, що, здавалося, на нього повинна була зреагувати пожежна сигналізація. Засвітився великий екран: населення — 403, щастя — 50 %, цивілізованість 80 %, осмисленість 70 %. Ніхто, крім Дениса, на екран під стелею не дивився — усі втупились у свої смартфони.
— Відучуйся спізнюватися, — сказала Еллі, подзьобуючи пальцем екранчик.
— Я не спізнився.
— Ти не був на планерці! — Еллі подивилася на нього, як завуч на прогульника. — Ти спав, а Марго працювала цілу ніч і дещо відкопала! Марго, скинь йому…
Марго ковзнула пальцем по своєму екранчику, ніби змахуючи крихту, і в Дениса сіпнувся в руці смартфон: ляпнуло повідомлення, наче слива з гілки. Денис відкрив посилання: «…ви можете читати лоґи — записи розмов усіх пасажирів за рік — використовуючи фільтри тут, вибираючи гілки, що цікавлять вас, тут, групуючи по персоналіях, по темах, по подіях тут…»
Денис читав і не вірив своїм очам: «…Тож сміймося! Ніхто не вмер, усі просто пішли в інше місце… Я не можу її стримати… — Вітаємо, промінці, відсьогодні ви — дорослі кванти, а отже, можете пити в барі коктейль…
— Усі їхні розмови, — з тихою гордістю сказала Марго.
— …які моделює програма, — додала Еллі.
— Ну так, — Марго не стала сперечатися. — Дуже кльово моделює. У них там свої традиції, забобони, слівця… Неповнолітні називаються «промінці», а дорослі називаються «кванти»…
Денис втупився у свій телефон. Учора він думав про інше, лазив з ліхтариком у кущах і пробував цілуватися, як дурник. Був зайнятий собою, своєю історією й тим, як поставиться до неї Еллі. І пропустив таку важливу інформацію. А Марго знайшла.
— До речі, у вас уже є гіпотези, що за контора організувала наш експеримент? — йому запрагнулося помсти.
Троє співрозмовників відірвалися від екранів. Еллі подивилася докірливо, Славік винувато, Маргарита — за звичаєм покірно, але за цією покірністю ховалося роздратування.
— Ми вирішили цим поки не заморочуватися, — зізнався Славік. — Розберемося, як відстріляємось. Коли заробимо кожний свою нагороду.
І вони знову втупилися у смартфони.
— Ден, — Еллі щось розглядала в глибині екрана, — ти не проти, якщо ми розвинемо твій учорашній успіх?
— Я пас. Більше ніяких привидів. Ви, якщо хочете, можете далі грати в цю гру, я запасуся попкорном.
— Добре, — Еллі здавалася дуже задоволеною. — Відпочивай, ти заслужив.
— Ух ти! — Марго підстрибнула на стільці, дивлячись на екранчик у руках. — Славік, що ти там казав про конкурс домашнього порно? Вони вже таке влаштовували!
— Відео є?! — пожвавився Славік.
— Ні, це давно було, через рік після старту… Вони просто згадують, говорять про це. Начебто це погано закінчилося. Хтось розсварився, розійшовся, а один чувак узагалі пішов у пустельники, замкнувся і відтоді живе сам. Вони називають його Троль…
— Стільки років?! А він узагалі живий?
— Корабель його бачить. Отже, живий.
— Усе це дуже весело, — заговорила Еллі, — але починаймо вже працювати. Дано: наші пупси свято повірили, що після смерті їх чекає возз’єднання на Землі, виходять з депри, зосередившись на виконанні місії, у цьому полягає сенс їхнього життя…
— Взагалі-то не всі, — Марго клацала пальцем по екрану. — Багато хто не вірить, і вважають це дівчисько брехухою або божевільною. Там є така крута тітка, Марія…
— Усі не можуть вірити в одне й те саме, — сказав Денис.
— Ти ж казав, що ти пас, — Еллі гостро на нього глянула. — Дай уже й нам погратися, чи що… Ми повинні зробити так, щоб привида побачила тепер уже Марія. Вона не вірить у життя після смерті. Якщо вдасться її переконати, то всі повірять, де дінуться. Ми накачаємо їх сенсом, як цукерку помадкою.
— Ненавиджу помадки, — сказав Денис.
— А хто озвучить текст за привида? — оживився Славік. — Я якось у школі зіграв їжачка у виставі. Дайте мені роль привида, це ж так просто!
— Я перша сформулювала мету, я озвучу привида, — відрізала Еллі. — Це не шкільний театр, Славік! Вона побачить свого чоловіка, Максима, й почує його голос, Ден показав нам шлях, — вона мимохідь усміхнулася Денисові. — А наше завдання — придумати текст.
Денис відчув слабке занепокоєння, і воно росло в міру того, як він намагався зрозуміти: що не так? Еллі, поклавши телефон на стіл перед собою, швидко била по екрану:
— От, приблизно так: «Маріє, це я…»