Не знаю, як це трапляється з людьми. Я теж сплачував аліменти, потребував питва, житла, взуття, сорочок, шкарпеток і всього такого. Як і всім іншим, мені була потрібна стара машина, щось пожерти, кавалки нематеріального майна.
Як-жінки.
Чи день на перегонах.
Коли все тут і зараз, а виходу нема, навіть не замислюєшся.
Я припаркувався навпроти Федеральної будівлі й чекав на зелене світло. Перейшов вулицю. Пройшов крізь двері, що оберталися. Наче був шматом заліза, і мене тягнуло до магніту. Я ніц не міг вдіяти.
Мені було на другий поверх. Відчинив двері, і вони там сиділи — службовці Федеральної будівлі. Помітив одну дівчину, біднятко, однорука. Вона застрягла тут назавжди. Це ніби бути старим пияком, як я. Ну, як казали хлопці, десь треба було працювати. І вони брали, що дають. Психологія рабів.
Підійшла молода чорна дівчина. Добре вдягнена і задоволена оточенням. Я був радий за неї. Я на такій роботі сказився б.
— Слухаю вас, — сказала вона.
— Я поштовий службовець, — відповідаю, — і хотів би звільнитися.
Вона сунула руку під стійку і дістала стос паперів.
— Усі ці?
Вона всміхнулася:
— Певні, що зможете це зробити?
— Не переживайте, — сказав я, — точно зможу.
Щоб вибратися звідти, слід було заповнити більше паперів, ніж щоб влаштуватися.
Перший аркуш.із виданих мені був типовим зверненням від Міського поштмайстра.
Починалося воно словами:
«Мені дуже шкода, що Ви припиняєте свою роботу в поштовій службі», і т. д., і т. п.
Як йому може бути шкода? Він навіть мене не знає.
Був аркуш із питаннями.
«Чи могли Ви порозумітися зі своїми наглядачами? Чи могли знаходити з ними спільну мову?»
Так, відповів я.
«Чи вважаєте Ви, що Ваші наглядачі були будь-якою мірою упереджені стосовно раси, релігії, походження чи будь-якого іншого чинника?»
Ні, відповів я.
Було ще питання «Чи порадили б Ви своїм друзям спробувати влаштуватися до поштамту?»
Звісно, відповів я.
«Якщо Ви маєте будь-які скарги чи незадоволені чимось у роботі поштамту, будь ласка, перерахуйте їх докладно на зворотному боці цього аркуша».
Скарг немає, відповів я.
Тоді повернулася та чорна дівчина.
— Уже закінчили?
— Закінчив.
— Ніколи не бачила, щоб так прудко заповнювали папери.
— Швидко, — сказав я.
— Швидко? — спитала вона. — Що ви маєте на увазі?
— Кажу, що робитимемо далі?
— Пройдіть за мною, будь ласка.
Я пройшов слідом за її дупцею в найдальший куток.
— Сідайте, — сказав чоловік.
Деякий час він переглядав заповнені папери. Підвів очі на мене.
— Чи можу я спитати, чому ви вирішили звільнитися? До вас застосовувалися дисциплінарні покарання?
— Ні.
— Тоді яка причина вашого звільнення?
— Кар’єрне зростання.
— Кар’єрне зростання?
Він подивився на мене. Менш ніж за вісім місяців мені буде 50. Я знав, що він думає.
— Чи можу я спитати, у чому полягатиме ваша кар’єра?
— Якщо на те пішло, то розповім. Мисливський сезон у рукавах заболочених рік триває з грудня по лютий. Я вже майже втратив місяць.
— Місяць? Ви працювали тут одинадцять років.
— Слухайте. Я згаяв одинадцять років. Три місяці розставляючи пастки в рукаві Ля Форш, я можу заробити від 10 до 20 тисяч.
— І на кого ви полюєте?
—
— Не варто, містере Чінаскі, цього цілком достатньо.
Він заправив якісь форми до машинки і взявся друкувати.
Тут я підводжу очі й бачу Паркера Андерсона, мого профспілкового представника, старого Паркера-що-голиться-і-сере-на-автозаправках, який всміхався мені усмішкою політика.
— Звільняєшся, Генку? Я
— Так, поїду до Південної Луїзіани, проверну кілька орудок.
— Там що, є іподром?
— Жартуєш? «Ярмарок» — один із найстаріших іподромів країни!
Поруч Паркера був молодий білий хлопець — один із племені загублених невротиків, очі його постійно були на мокрому місці. По чималій сльозі в кожному оці. Вони не падали. Це зачаровувало. Бачив я жінок, що сиділи й дивилися на мене тими самими очима, перш ніж оскаженіти й розкричатися про те, яким я був курвиним сином. Мабуть, хлоп втрапив в одну з численних Паркерових пасток і тепер відпрацьовував йому. Паркер збереже йому роботу.
Чоловік дав мені ще один папірець на підпис, і тоді я звідти вибрався.
Коли я проходив повз, Паркер сказав:
— Щасти тобі, старенький.
— Дякую, любчику, — відповів я.
Ніякої відмінності я
що невдовзі, ніби коли людину з морських глибин підіймають швидко, воно проявиться — мов особливий прояв кесонної хвороби. Наче Джойсові кляті папужки. Я жив у клітці, мене випустили, і я вилетів, як постріл, у небеса. Небеса?