Поштамт

Не знаю, як це трапляється з людьми. Я теж сплачував аліменти, потребував питва, житла, взуття, сорочок, шкарпеток і всього такого. Як і всім іншим, мені була потрібна стара машина, щось пожерти, кавалки нематеріального майна.

Як-жінки.

Чи день на перегонах.

Коли все тут і зараз, а виходу нема, навіть не замислюєшся.

Я припаркувався навпроти Федеральної будівлі й чекав на зелене світло. Перейшов вулицю. Пройшов крізь двері, що оберталися. Наче був шматом заліза, і мене тягнуло до магніту. Я ніц не міг вдіяти.

Мені було на другий поверх. Відчинив двері, і вони там сиділи — службовці Федеральної будівлі. Помітив одну дівчину, біднятко, однорука. Вона застрягла тут назавжди. Це ніби бути старим пияком, як я. Ну, як казали хлопці, десь треба було працювати. І вони брали, що дають. Психологія рабів.

Підійшла молода чорна дівчина. Добре вдягнена і задоволена оточенням. Я був радий за неї. Я на такій роботі сказився б.

— Слухаю вас, — сказала вона.

— Я поштовий службовець, — відповідаю, — і хотів би звільнитися.

Вона сунула руку під стійку і дістала стос паперів.

— Усі ці?

Вона всміхнулася:

— Певні, що зможете це зробити?

— Не переживайте, — сказав я, — точно зможу.

8

Щоб вибратися звідти, слід було заповнити більше паперів, ніж щоб влаштуватися.

Перший аркуш.із виданих мені був типовим зверненням від Міського поштмайстра.

Починалося воно словами:

«Мені дуже шкода, що Ви припиняєте свою роботу в поштовій службі», і т. д., і т. п.

Як йому може бути шкода? Він навіть мене не знає.

Був аркуш із питаннями.

«Чи могли Ви порозумітися зі своїми наглядачами? Чи могли знаходити з ними спільну мову?»

Так, відповів я.

«Чи вважаєте Ви, що Ваші наглядачі були будь-якою мірою упереджені стосовно раси, релігії, походження чи будь-якого іншого чинника?»

Ні, відповів я.

Було ще питання «Чи порадили б Ви своїм друзям спробувати влаштуватися до поштамту?»

Звісно, відповів я.

«Якщо Ви маєте будь-які скарги чи незадоволені чимось у роботі поштамту, будь ласка, перерахуйте їх докладно на зворотному боці цього аркуша».

Скарг немає, відповів я.

Тоді повернулася та чорна дівчина.

— Уже закінчили?

— Закінчив.

— Ніколи не бачила, щоб так прудко заповнювали папери.

— Швидко, — сказав я.

— Швидко? — спитала вона. — Що ви маєте на увазі?

— Кажу, що робитимемо далі?

— Пройдіть за мною, будь ласка.

Я пройшов слідом за її дупцею в найдальший куток.

— Сідайте, — сказав чоловік.

Деякий час він переглядав заповнені папери. Підвів очі на мене.

— Чи можу я спитати, чому ви вирішили звільнитися? До вас застосовувалися дисциплінарні покарання?

— Ні.

— Тоді яка причина вашого звільнення?

— Кар’єрне зростання.

— Кар’єрне зростання?

Він подивився на мене. Менш ніж за вісім місяців мені буде 50. Я знав, що він думає.

— Чи можу я спитати, у чому полягатиме ваша кар’єра?

— Якщо на те пішло, то розповім. Мисливський сезон у рукавах заболочених рік триває з грудня по лютий. Я вже майже втратив місяць.

— Місяць? Ви працювали тут одинадцять років.

— Слухайте. Я згаяв одинадцять років. Три місяці розставляючи пастки в рукаві Ля Форш, я можу заробити від 10 до 20 тисяч.

— І на кого ви полюєте?

— Розставляю пастки. На ондатр, нутрій, норок… інших єнотів. Потрібна тільки пирога. Двадцять відсотків заробленого віддаю за ділянку. Мені дають долар із чвертю за шкурку ондатри, три бакен за норку, чотири бакси за хохулю, півтора за нутрію і двадцять п’ять баксів за видру. Ондатрячі тушки завдовжки в фут здаю на фабрику котячого корму по п’ять центів. Двадцять п’ять за оббілований тулуб нутрії. Розводжу свиней, курчат і качок. Ловлю зубаток. Це геть просто робити. Берете…

— Не варто, містере Чінаскі, цього цілком достатньо.

Він заправив якісь форми до машинки і взявся друкувати.

Тут я підводжу очі й бачу Паркера Андерсона, мого профспілкового представника, старого Паркера-що-голиться-і-сере-на-автозаправках, який всміхався мені усмішкою політика.

— Звільняєшся, Генку? Я знав, ти одинадцять років погрожував…

— Так, поїду до Південної Луїзіани, проверну кілька орудок.

— Там що, є іподром?

— Жартуєш? «Ярмарок» — один із найстаріших іподромів країни!

Поруч Паркера був молодий білий хлопець — один із племені загублених невротиків, очі його постійно були на мокрому місці. По чималій сльозі в кожному оці. Вони не падали. Це зачаровувало. Бачив я жінок, що сиділи й дивилися на мене тими самими очима, перш ніж оскаженіти й розкричатися про те, яким я був курвиним сином. Мабуть, хлоп втрапив в одну з численних Паркерових пасток і тепер відпрацьовував йому. Паркер збереже йому роботу.

Чоловік дав мені ще один папірець на підпис, і тоді я звідти вибрався.

Коли я проходив повз, Паркер сказав:

— Щасти тобі, старенький.

— Дякую, любчику, — відповів я.

Ніякої відмінності я не відчував. Але знав,

що невдовзі, ніби коли людину з морських глибин підіймають швидко, воно проявиться — мов особливий прояв кесонної хвороби. Наче Джойсові кляті папужки. Я жив у клітці, мене випустили, і я вилетів, як постріл, у небеса. Небеса?

9