Печера ідей

— Не знаю, — стенув плечима Геракл. — Може, удень вони прагнуть мислити, як люди, а вночі — віддаватися бажанням, як тварини. Не маю ані найменшої гадки. Але проблема полягає не в цьому. Їхні родини, поза сумнівом, і не здогадуються про те подвійне життя, яке вони провадять. Удова Етіда, наприклад, була задоволена тим, як Трамах навчався в Академії… Годі й казати про благородного Праксіноя, Анфісового батька, притана Народних зборів, або Трісіппа, Евнеєвого батька, колишнього славетного стратега… І я запитую себе: що сталося б, якби нічні походеньки твоїх учнів вийшли на яв?

— Це була б катастрофа для Академії… — прошепотів Діагор.

— Авжеж, а для них? Тим паче тепер, коли, досягнувши ефебового віку, вони набувають усіх законних прав… Як, на твою думку, відреагували б їхні благородні батьки, які так прагнули, щоб їхніх дітей виховували на ідеалах учителя Платона? Гадаю, у тому, щоб ніхто нічого не довідався, насамперед зацікавлені твої учні… а також сам Менехм.

Немовби не маючи більше чого додати, Геракл рушив безлюдною вулицею. Діагор мовчки пішов за ним, пильно вдивляючись у розгадникове обличчя.

— Усе, що я розповів на цю мить, — мовив Геракл, — дуже близьке до істини. Тепер я викладу тобі своє припущення, яке вважаю доволі ймовірним. На мою думку, у твоїх учнів усе йшло добре, доки Трамах не вирішив їх виказати…

— Що?

— Може, його мучило сумління, що він зраджує принципи Академії, хтозна. Хай там як, ось моя теорія: Трамах вирішив заговорити. Розповісти про все.

— Нічого страшного не сталося б, — поквапився запевнити Діагор. — Я зрозумів би…

Але Геракл урвав його:

— Не забувай, ми не знаємо, чи це все. Нам не відомий достеменний характер тих стосунків, які вони підтримували — і підтримують — із цим Менехмом…

Геракл замовк, щоб залягла достатньо промовиста тиша. Діагор пробурмотів:

— Ти хочеш сказати, що… його страх… тоді в садку…

Із виразу Гераклового обличчя було зрозуміло, що це питання не видавалося йому найважливішим. Проте розгадник сказав:

— Так, цілком можливо. Але візьми до уваги, що я ніколи не мав наміру розслідувати причину того страху, який ти начебто бачив у Трамахових очах. Мене цікавило…

— …щось, що ти помітив на його трупі й про що не хочеш мені розповідати, — нетерпляче перебив його Діагор.

— Саме так. І тепер усе стало на свої місця. Я приховав від тебе цю деталь, Діагоре, бо вона вказує на таку прикру й дражливу річ, що я хотів спершу вибудувати якусь гіпотезу, що могла б усе пояснити. Утім, гадаю, настав час розповісти тобі, що я тоді побачив.

Геракл раптом підніс руку. Діагорові на якусь мить здалося, наче розгадник збирається заткнути собі рота, щоб не промовитися, але той, погладивши невеличку, посріблену сивиною борідку, сказав:

— На перший погляд, усе видається дуже простим. Трамахове тіло, як тобі відомо, було вкрите слідами від укусів, але… не все. Його руки були майже неушкоджені. І це була та дрібниця, яка мене здивувала. Адже найперше, що робить людина, коли на неї кидаються, це затуляється руками, і саме на них припадають перші рани. Як же пояснити, що на бідолашного Трамаха напала ціла вовча зграя і майже не зачепила його рук? Існує лише одне пояснення: вовки натрапили на Трамаха щонайменше непритомного і стали шматувати його без спротиву… Вони відразу взялися до справи й навіть вирвали йому серце…

— Не треба подробиць, — попрохав Діагор. — Я лише ніяк не збагну, як це все пов’язане… — ураз він замовк. Розгадник пильно дивився на нього, немовби Діагорові очі краще за слова виражали його думки. — Стривай-но: ти сказав, що вовки знайшли Трамаха щонайменше непритомного…

— Трамах так і не пішов тоді на полювання, — безпристрасно вів далі Геракл. — Я припускаю, що він збирався все розповісти. Імовірно, Менехм… мені хочеться думати, що то був саме Менехм… призначив йому зустріч того дня за Містом, щоби спробувати якось домовитися. Дійшло до суперечки… можливо, бійки. А може, Менехм заздалегідь вирішив, що змусить Трамаха замовкнути найжорстокішим способом. Згодом йому ще й пощастило: вовки знищили всі докази. Утім, це лише мій здогад…

— Атож, бо Трамах міг просто спати, коли на нього наскочили вовки, — зауважив Діагор.

Геракл заперечно похитав головою.

— Людина, яка спить, здатна прокинутися й боронитись… Ні, не думаю: Трамахові рани свідчать про те, що він не боронився. Вовки знайшли нерухоме тіло.

— А може…

— …він знепритомнів з якоїсь іншої причини, так? Я думав про це спершу. Тому й не хотів розповідати тобі про свої підозри. Але якщо це так, чому після смерті товариша Анфіс та Евней почали боятися? Анфіс навіть вирішив покинути Афіни…

— Може, вони бояться, що ми викриємо їхнє подвійне життя?

Геракл відповів негайно, мовби давно обміркував усі Діагорові припущення: