Печера ідей

— То Іфімах. Він був педагогом молодого господаря, і ця новина його неабияк приголомшила. — Стишивши голос, хлопчик додав: — Іфімах — хороша людина, хоч і трохи пришелепкуватий. Я добре з ним ладнаю, але, коли вже на те, я майже з усіма добре ладнаю.

— Я не здивований.

Вони зайшли до кімнати — не надто просторої трапезної без вікон.

— Зачекай тут. Господиня зараз прийде.

Поринути в сон трапезній не давало мерехтливе сяйво простеньких світильників, що стояли на маленьких кам’яних поличках. Оздоблювали її кілька амфор із широким горлом. Були тут ще два старих ложа, які, утім, не викликали бажання прилягти на них. Коли Геракл лишився сам, півморок цієї комірки, безугавні ридання й затхле повітря, схоже на віддих хворого, стали його гнітити. Він подумав, що цьому будинкові пасує смерть, немовби тут усередині щодня справляли похорон. «Чим тут пахне? — замислився він і подумки відповів: — Жіночим плачем». Кімната була виповнена вологим запахом скорботних жінок.

— Геракле Понторе! Це ти?..

На порозі дверей, що вели до внутрішніх покоїв, обрисувалася темна постать. Кволе світло каганців не давало змоги роздивитися обличчя, дивним чином вихоплюючи з темряви тільки ділянку довкола рота. Тож першим, що побачив Геракл, були Етідині губи, які розтулилися, щоб народити слова, і утворили чорну веретенисту западину, схожу на порожну очницю, що дивилася на нього звіддаля, як очі намальованих фігур.

— Давно ти не переступав порога моєї скромної оселі, — промовив рот, не чекаючи відповіді на своє запитання. — Ласкаво прошу.

— Дякую.

— Твій голос… Я ще пам’ятаю його. І твоє обличчя. Але забуття приходить швидко, навіть якби ми бачилися часто…

— Ми з тобою бачимося нечасто, — відказав Геракл.

— Це правда: хоча твій будинок поруч, але ти чоловік, а я жінка. У мене своє місце — деспойни, самотньої господині дому, а в тебе своє — чоловіка, що виступає на агорі[7] й обговорює справи на Раді… Я лише вдовиця. Ти теж удовець. Ми обоє виконуємо свій обов’язок як афіняни.

Рот стулився, і бліді губи утворили тонку, ледь помітну, вигнуту лінію. Усмішка? Важко було сказати напевне. За темною Етідиною постаттю з’явилися дві рабині, що її супроводжували. Обоє то ридали, то схлипували, то просто видавали один уривчастий звук, схожий на стогін гобоя. «Треба терпіти її жорстокість, — подумав Геракл. — Вона щойно втратила єдиного сина».

— Прийми мої співчуття, — сказав він.

— Приймаю.

— Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, можеш на мене розраховувати.

Геракл одразу зрозумів, що не варто було цього додавати: він вийшов за межі візиту, захотів подолати нескінченну дистанцію, звести всі ці роки мовчання до кількох слів. Рот розтулився — наче маленький, однак небезпечний звірок, що був зачаївся чи заснув, а тепер відчув здобич.

— Те, що ти як Мерагрів друг мав зробити, ти зробив, — сухо відказала вона. — Більше нічого можеш не казати.

— Тут ідеться не про дружбу з Мерагром… Я вважаю це своїм обов’язком.

— Он як! Обов’язком, — губи вигнулися (цього разу помилки бути не могло) у легкій усмішці. — Священним обов’язком, авжеж. Ти говориш як завжди, Геракле Понторе!

Вона ступила крок уперед, і вогники каганців освітили пірамідальний ніс, вилиці — поорані свіжими роздряпинами, — і чорні вуглини її очей. Етіда постаріла менше, ніж він очікував: рука митця, що створила її, досі була помітна — принаймні так видавалося Гераклові. Складки темного пеплоса[8] лінивими хвилями розтікалися по її грудях; ліва рука ховалася під хусткою, яку запинала, тримаючи кінці, права. Тільки на цій руці Геракл помітив ознаки старості, немовби літа спустилися з плечей і зчорнили кінцівки. Тут, лише тут, у цих вузлуватих, покручених пальцях Етідин вік виявляв себе.

— Дякую тобі за цей обов’язок, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше почулася глибока щирість, яка його вразила. — Як ти дізнався так швидко?

— На вулиці зчинився галас, коли принесли тіло. Усі сусіди попрокидалися.

Пролунав крик. Потім іще один. У Геракла промайнула безглузда думка, наче ті зойки вихопилися зі стуленого рота Етіди — немовби вона закричала всередину себе, а її худорляве тіло аж здригнулося від ревища, породженого її горлянкою.

Але наступної миті оглушливий крик у чорній одежі ввірвався до приміщення, відштовхнув рабинь, навпочіпки перетнув кімнату й упав у кутку, звиваючись, немов у нападі священної немочі. Зрештою крик перейшов у непогамовне ридання.

— Для Елеї це набагато важче, — промовила Етіда, немовби перепрошуючи Геракла за доньчину поведінку. — Трамах був не лише її брат, він був її кіріос[9] — законний оборонець, єдиний чоловік, якого Елея знала й любила…

Етіда обернулася до дівчини, яка зіщулилась у темному кутку, підібгавши під себе ноги, неначе прагнула займати якомога менше місця. Або ж хотіла, щоб тінь поглинула її, мовби чорну павутину. Здійнявши руки до обличчя, вона здригалася від несамовитих ридань, а неприродно широко розтулені очі й рот перетворилися на три однакові круги.

Етіда промовила: