Печера ідей

Лікар Асхіл не квапився відповідати й навіть не звів очей на начальника варти. Йому було не до вподоби, коли його називали знахарем, тим паче таким тоном, власник якого, здавалося, ставився зі зневагою до всіх, крім самого себе. Асхіл не був військовиком, однак походив з давнього аристократичного роду і здобув виняткову освіту: він добре знав Афоризми, неухильно дотримував Присяги й тривалий час провів на острові Кос, навчаючись священного мистецтва асклепіадів, учнів і послідовників Гіппократа. А отже, не був тим, кого начальник прикордонної варти міг запросто принижувати. Лікар і без цього почувався ображеним: вартові розбудили його темної та непевної передсвітанкової години, змусивши просто посеред вулиці оглядати труп юнака, якого принесли сюди на ношах з гори Лікавіт. Після огляду, вочевидь, від нього чекали якогось звіту. Одначе він, Асхіл, — і це всім було добре відомо — працює з живими, а не з мертвими, а тому вважав, що таке негідне завдання ганьбить його фах. Він вийняв руки з пошматованого трупа. Довгі волосини кривавого слизу звисали з них, і раб поквапився їх обтерти змоченою в очисній воді шматинкою. Перш ніж почати, Асхіл двічі прокашлявся, а тоді мовив:

— Вовки. Гадаю, на нього напала голодна зграя. Укуси, подряпини… Серця нема. Звірі, схоже, вирвали його. Порожнина теплих рідин[1] частково пуста…

Довгогривий Гомін пробіг вустами присутніх.

— Ти чув, Гемодоре? — прошепотів один чоловік іншому. — Вовки.

— Із цим треба щось робити, — відказав його розмовник. — Ми обговоримо цю справу на Раді[2]…

— Матір уже повідомлено, — оголосив начальник варти, твердістю в голосі притлумлюючи перешіптування. — Я не хотів розповідати їй подробиці. Вона знає лише те, що її син помер, і не побачить тіла, доки не прибуде Дамін із Клазобіона — він єдиний чоловік у родині, і йому вирішувати, що робити далі, — вартовий говорив гучним, звиклим до покори голосом, широко розставивши ноги й упершись кулаками в боки. Він звертався начебто до своїх підлеглих, однак було помітно, що увага простолюду йому приємна. — Що ж до нас, то наша робота тут завершена!

Він обернувся до натовпу й додав:

— Громадяни, розходьтеся по домівках! Тут більше нема на що дивитися! Ідіть спати, якщо зможете заснути… Ніч іще не скінчилася!

Наче густа чуприна, яку куйовдить примхливий вітер і кожна волосина в якій обирає, куди їй хилитися, так невеличка юрба розтеклася навсібіч. Хто пішов у гурті, хто — самотою, хто — мовчки, а хто — обговорюючи жахливу подію.

— Авжеж, Гемодоре, вовків на Лікавіті сила-силенна. Я чув, вони напали на кількох селян…

— А тепер… і на цього бідолашного ефеба[3]! Треба порушити це питання на Раді…

Невисокий на зріст, гладючий чоловік не рушив із місця. Він стояв у трупа в ногах, тихомирно розглядав його, примруживши очі, і повне, але охайне лице чоловіка не виражало нічого. Здавалося, він немовби заснув навстоячки: інші люди обходили гладуна, не дивлячись на нього, наче то була колона чи кам’яна статуя. До нього підійшов воїн і смикнув за плащ.

— Іди додому, громадянине. Чи ти не чув, що сказав начальник?

Чоловік не звернув уваги: він і далі не відривав очей від трупа, товстими пальцями тим часом погладжуючи акуратно підстрижену, посріблену сивиною борідку. Воїн, гадаючи, що чоловік глухий, злегка штовхнув його і здійняв голос.

— Агов! Я до тебе звертаюся! Ти хіба не чув, що сказав начальник? Іди додому!

— Даруйте мені, — відказав чоловік таким тоном, наче втручання воїна його анітрохи не потурбувало. — Я вже йду.

— Що ти там видивляєшся?

Гладун двічі кліпнув і відвів погляд від тіла, яке інший вартовий накривав плащем.

— Нічого, — сказав він. — Я думав.

— Думай краще у себе в ліжку.

— Твоя правда, — погодився чоловік. Він неначе прокинувся від короткого сну й, роззирнувшись довкола, неквапом подався геть.

Усі глядьки вже розійшлися, і Асхіл, що розмовляв із начальником варти, схоже, теж був готовий зникнути, щойно дістане таку змогу. Навіть старий Кандал, досі скулячись від болю й стогнучи, підохочуваний копняками вартових, відповзав рачки в пошуках якого-небудь темного закутка, щоби провести залишок ночі разом зі своїми божевільними снами. Його довга грива неначе жила власним життям: плутаючись, вона спадала йому на спину, а наступної миті здіймалася хуртовиною білосніжного волосся, білястим гребенем, що маяв на вітрі. У небі, над геометрично правильними обрисами Парфенону, Ніч ліниво розпускала хмаристе, облямоване сріблом волосся, наче юна діва, що спроквола чеше свої коси*.

__________

^{* У вічі впадає надуживання метафорами, пов’язаними з «гривою» і «волоссям», якими від самого початку рясніє текст. Можливо, це вказує на наявність ейдезису, але поки що напевне сказати важко. Монтал, схоже, не зауважив цього, адже у своїх примітках не зазначає нічого.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯