Печера ідей

Пса звали Цербер. Принаймні так його кликав Крантор. Церберів широченний лоб брижився зморшками, наче у старого бика, а в рожевій пащі, яка контрастувала із хворобливою білістю морди, неприємно щирилася низка зубів. Маленькі, злохитрі, як у перського сатрапа, очиці зиркали довкола зі звірячою жорстокістю. Тулуб пса, неначе маленький раб, волочився за головою-господарем.

Крантор теж мав чималу голову, проте його тіло, високе й кремезне, правило за гідну колону цій капітелі. Усе в цьому чоловікові видавалося надмірним: починаючи від поведінки й закінчуючи розмірами. Обличчя його було широке, з високим чолом і величезними ніздрями, але майже повністю вкрите волоссям; уздовж здоровенних засмаглих рук бігли товсті вени; торс і живіт були такі самі непомірно великі; стопи — масивні, мало не квадратові, а всі пальці на них видавалися однаковими завдовжки. На Кранторові був широченний рябий плащ — без сумніву, вірний товариш у всіх його пригодах, адже лежав на ньому як улитий.

Чоловік і собака певною мірою були подібні: у обох в очах помітний був той самий лютий блиск; обоє рухалися несподівано, і передбачити їхні дії було важко, бо, здавалося, вони самі не могли цього зробити; обоє мали звірячий апетит, та ще й доповнювали один одного: усе, що відкидав перший, пожадливо глитав другий, а іноді траплялося й так, що чоловік підбирав кістку, яку облишив пес, і швиденько догризав її.

Від обох — і чоловіка, і пса — тхнуло однаково.

Напівлежачи на ложі у трапезній і тримаючи у смаглявих ручищах гроно темного винограду, чоловік саме говорив густим, глибоким голосом із сильним іноземним акцентом.

— Що я можу розповісти тобі, Геракле? Що можу повідати про ті неймовірні пригоди, яких зазнав, дива, яких ніколи не сприйняв би мій афінський розум, але які споглядали мої афінські очі? Ти розпитуєш мене, ставиш багато запитань, проте я не маю відповідей: я не книжка, хоч і виповнений ущерть предивними історіями. Я сходив Індію і Персію, Єгипет і південні царства за Нілом. Я побував у печерах, де мешкають напівлюди-напівлеви й навчився жорстокої мови розумних змій. Я мандрував пісками океанів, що розчиняються перед тобою, а потім зачиняються знову, наче двері. Я спостерігав, як чорні скорпіони пишуть на землі свої таємні знаки. І я бачив, як чари заподіюють смерть, як духи мертвих промовляють через своїх рідних і як демони виявляють себе чародіям у безлічі форм. Присягаюся тобі, Геракле, за межами Афін лежить цілий світ. І він безкраїй.

Чоловік, здавалося, снував тишу своїми словами, наче павук, що ниткою зі свого черевця снує павутину. Коли він замовкав, ніхто не брав слова одразу. Але за мить гіпнотичне заціпеніння спадало, вуста й повіки слухачів оживали.

— Я тішуся, Кранторе, що тобі вдалося досягти того, що ти від самого початку поставив собі за мету, — сказав Геракл. — Коли багато років тому я обійняв тебе в Піреї, не знаючи, побачимося ми знову чи ні, я в надцятий раз запитав тебе, чому ти з власної волі вирушаєш у вигнання. Пригадую, ти, теж унадцяте, відповів мені: «Я хочу щодня дивуватися». Схоже, ти справді домігся свого.

Крантор щось буркнув — очевидно, це відповідало схвальній усмішці. Геракл обернувся до Діагора, який мовчки, покірливо напівлежав на ложі, допиваючи вино.

— Крантор і я — з одного дему і знаємося змалечку. Ми вчилися разом і, хоч я досягнув ефебових літ раніше за нього, під час війни ми виконували однакові завдання. Згодом, коли я одружився, ревнивий Крантор вирішив податися в мандри світом. Ми розсталися… аж до сьогодні. У ті часи нас розділяли лише наші прагнення… — він замовк, а тоді в очах його зблиснули веселі іскорки. — Знаєш, Діагоре, замолоду я хотів бути філософом, як ти.

Діагор виявив щире здивування.

— А я — поетом, — теж звертаючись до Діагора, сказав Крантор своїм дужим голосом.

— А врешті-решт філософом став він…

— А він — розгадником таємниць!

Друзі засміялися. Кранторів сміх був грубий, неохайний і здався Діагорові мішанкою чужих сміхів, що їх мандрівник назбирав протягом своєї подорожі. Сам він — Діагор — лише ввічливо всміхнувся. Загорнута у своє мовчання, Понсіка прибрала зі столу порожній посуд і принесла ще вина. Уже споночіло, і каганці, що освітлювали трапезну, вихоплювали з темряви самі лише обличчя трьох чоловіків так, що здавалося, ніби вони плавають у мороці печери. Чути було невпинний хрумкіт Цербера, що гриз кістки, а час від часу крізь віконця блискавками вдиралися несамовиті крики юрби, що сновигала вулицями.