Печера ідей

^{* Це якийсь гротеск! Бридкий Менехм, помираючи, перетворюється на дівчину з лілією. Мене дратує до краю ця жорстока гра з ейдетичними образами.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Чому б тобі не приєднатися до нас, Геракле? — в Етідиному голосі бринів ледве стримуваний запал. — Тобі невідоме те безмежне щастя, що його дає звільнення від інстинктів! Ти перестаєш боятися, хвилюватись, страждати… Ти стаєш богом.

Вона замовкла й додала м’якшим тоном:

— Ми б могли… хтозна… почати заново… я і ти…

Геракл нічого не відповів. Він поглянув на них. Не тільки на Етіду — на всіх присутніх по черзі. Їх було шестеро: два старі раби (один із них, мабуть, Іфімах), дві молоді рабині, Етіда та Елея. Розгадник із полегкістю пересвідчився, що хлопчика серед них не було. Відтак спинив погляд на блідому обличчі Етідиної доньки й промовив:

— Ти страждала, чи не так, Елеє? Той твій лемент не був удаваний, як горе твоєї матері…

Дівчина нічого не відповіла, тільки дивилася на нього з безвиразним, як материне, обличчям. Тієї миті Геракл помітив, як подібні зовнішньо мати й донька. Він незворушно мовив далі:

— Ні, ти не вдавала. Твоє горе було справжнє. Коли наркотичне зілля перестало діяти, ти пригадала, адже ж так?.. Пригадала й не змогла цього знести.

Дівчина, здалося, хотіла щось відповісти, але Етіда випередила її:

— Елея ще дуже юна, і їй важко зрозуміти деякі речі. Тепер вона щаслива.

Він поглянув на них обох, матір і доньку. Їхні лиця були схожі на білі стіни, позбавлені розуму та почуттів. Геракл роззирнувся довкола: раби мали такий самий вигляд. Він зміркував, що марно й намагатися пробити вилом у цьому безпристрасному мурі незмигних поглядів. «Ось така вона, релігійна віра, — подумав розгадник. — Стирає з обличчя всі тривоги та сумніви, як то трапляється з недоумками». Він прочистив горло й запитав:

— Чому саме Трамах?

— Настала його черга, — відказала Етіда. — Те саме станеться і зі мною, і з Елеєю…

— І з селянами Аттики, — додав Геракл.

На Етідиному обличчі на мить з’явився вираз, подібний до того, із яким мати збирає докупи всю свою терплячість, намагаючись пояснити маленькому синові щось елементарне.

— Наші жертви завжди добровільні, Геракле. Ми даємо селянам можливість випити кіон, і вони вільні погодитися або ні. Але більшість погоджується, — вона ледь усміхнулася й додала: — Ніхто не може бути щасливим, якщо ним чи нею керує тільки розум…

— Ти забуваєш, Етідо, — відказав Геракл, — що я мав стати недобровільною жертвою…

— Ти нас викрив. Ми не могли допустити, щоби братство перестало бути таємним. Хіба ви не так само вчинили з моїм чоловіком, коли вирішили, що такі, як він, загрожують стабільності вашої пречудової демократії?.. Проте ми хочемо дати тобі останню можливість. Приєднуйся до нас, Геракле… — і раптом додала, немовби благаючи його: — Зазнай щастя бодай раз у житті!

Розгадник глибоко зітхнув. Мабуть, усе вже сказано, і тепер вони чекають від нього якоїсь відповіді. Твердим і врівноваженим голосом він почав:

— Я не хочу бути роздертим на шматки. Моє уявлення про щастя не таке. Але я скажу тобі, Етідо, що збираюся робити, і можете переказати вашому головному, хто б він не був. Я приведу вас до архонта. Усіх. Щоб над вами вчинили правосуддя. Ваша секта — незаконна. Ви вбили кількох афінських громадян і багатьох селян Аттики, які не мають нічого спільного з вашими безглуздими віруваннями… Вас засудять до страти й катуватимуть перед смертю. Ось це моє уявлення про щастя.

Він знову обвів поглядом кам’яні обличчя, що дивилися на нього. Відтак спинився на темних Етідиних очах і додав:

— Урешті-решт, як ти сама сказала, тут ідеться про відповідальність, еге ж?

Помовчавши, вона сказала:

— Ти гадаєш, що смерть чи тортури лякають нас? Ти так нічого й не зрозумів, Геракле. Ми відкрили щастя, яке сягає далеко за межі розуму… Що нам твої погрози? Якщо треба, ми помремо з усмішкою… і ти ніколи не збагнеш її причини.

Геракл стояв спиною до дверей. Зненацька звідти на все приміщення пролунав новий голос, густий і дужий, дещо насмішкуватий, немовби його власник не ставився серйозно сам до себе:

— Нас викрито! До рук архонтові потрапив папірус, у якому розказано про нас і згадано твоє ім’я, Етідо. Наш добрий друг ужив застережних заходів, перш ніж вирушити до тебе в гості…

Розгадник обернувся й побачив морду потворного пса. Пес сидів на руках у здорованя.

— Ти щойно запитував про нашого головного, Геракле, чи не так? — сказала Етіда.

Тої миті Геракл відчув сильний удар по голові.*

__________

^{* Я пишу цю примітку при ньому. Правду кажучи, мені байдуже: я вже майже звик до його присутності.}