Острів злочинців

– Мабуть, Плюта розповів Скалбані, що хтось іще, крім нього, незабаром вийде з в'язниці. Тож, убивши Плюту, Скалбана поспішив перенести Дунінові скарби з дав­ньої схованки в лісовій шопі до підземелля. Йому здалося, що вже нема чого боятися приїзду Гертеля. І помилився. Гертель виявився куди спритніший, ніж гадав Скалбана. Вийшовши з в'язниці, він познайомився з паном Каролем, поштовим працівником, який, поза своєю скромною робо­тою на пошті, очевидно, брав участь у всяких махінаціях. Міліція вивчає його минуле й, мабуть, викриє різні темні справи. Отже, цей пан Кароль, власник гарного чорного лімузина – бо лімузин належав йому, – зацікавився Герте­лем, довідавшись, що той знає схованку з коштовними ко­лекціями. Обидва уклали згоду – так це можна, очевидно, назвати – і приїхали машиною сюди, до лісу, щоб забрати колекції. Це, певне, тоді я бачив їхню машину, що круж­ляла вночі лісовими стежками. Звісно, колекцій у давній схованці вони не знайшли. Гертеля охопили лють і розпач. Хто це міг зробити? І коли?.. Спершу Гертель, мабуть, вирішив, що тут побував Плюта, який раніше вийшов з в'язниці. Але він знав про властиву Плюті бандитську солідарність. Перебуваючи у в'язниці, вони зустрічалися кілька разів й поклялися один одному, що, як вийдуть на волю, здобич поділять порівну. Тож якби Плюта спорож­нив схованку, то мусив дати Гертелеві звістку, куди подів­ся і де його шукати. Гертель і Кароль лишилися в цих краях, чекаючи звісток від Плюти. А щоб ніхто з містечка не впізнав у Гертелі колишнього бандита, вони вирішили, що він житиме в Цехоцінку й щовечора приїжджатиме до умовленого місця для зустрічі з Каролем. А той удаватиме з себе туриста й житиме біля табору антропологів. Так воно й було.

Незабаром Гертель довідався, що з колишньої Бараба­шевої зграї уникнув кари і ввесь час перебував на волі тіль­ки один чоловік. То був Скалбана. Гертель розумів, що Скалбана, як і всі інші члени банди, знав місце, де сховано колекції дідича Дуніна. Він догадався, що то не Плюта, а Скалбана спорожнив схованку в лісовій шопі. Гертель наказав пану Каролю стежити за Скалбаною, а сам домо­вився з ним про зустріч. Скалбана призначив місцем зуст­річі Острів злочинців й надіслав батькові пані Ганки листа з наказом залишити відчиненою будку на острові, збира­ючись вчинити там ще одне вбивство. Але, як ми знаємо, на побачення Гертель прийшов з паном Каролем. Вони ув'язнили Скалбану в підземеллі першого бункера, про другий Гертель нічого не знав, знав тільки Скалбана, який їх споруджував. Ми визволили Скалбану з підземелля, та незабаром сталася та історія з відтвореною головою. Кароль добув у пана Опалка одну фотокартку цієї голови, і Гертель упізнав Плюту.

Тепер вони надумали рішуче взятися за Скалбану. Тим часом настала ніч, гарцери переслідували браконьєрів, і один з них наче крізь землю запався. Кароль, як ми зна­ємо, теж брав участь у гонитві, і помітив, як блискавично зник браконьєр. І мені, й офіцерові міліції, і Каролю, і Гертелеві водночас спало на думку, що, мабуть, у тому міс­ці, де щез браконьєр, є вхід до підземного бункера. Тіль­ки Кароль і Гертель нас випередили. Гертель, певне, краще за нас орієнтувався в цьому лісі, швидше знайшов вхід до цього бункера, та коли вони спустилися в підземелля, виявилося, що двері до комірчини, суміжної з головною коморою бункера, замкнено. Тоді вони поїхали до Скалба­ни човном, котрого дістала їм Тереза. Рибалка був удома, вони заскочили його зненацька. Знову зв'язали, а що він не схотів віддати їм ключа від замка, заходилися гарячко­во шукати його самі. Нарешті, вони знайшли ключа й помчали до схованки з колекціями. Так розповіли в міліції Гертель і Кароль. Що було далі, ви знаєте…

– А двох браконьєрів заарештовано, – переможно виголосив Вільгельм Телль. – Міліція знайшла влас­ника човна і по нитці розплутала ввесь клубок. Браконь­єрами виявилися двоє парубків із сусіднього села за річкою.

– Так, – кивнув я головою. – Кажуть, що то Скалба-на намовив їх до браконьєрства. Та й у самого Скалбани на горищі знайдено цілу купу вичинених звіриних шкурок. Це був розбійник, страшний розбійник. Він так уподобав розбійницький промисел, що, хоч Барабашевої банди вже не було, він і далі добирав способу займатися бандитським ремеслом. Коли вже не серед людей, то в лісі серед звірини.

– У-у-у-у! – загуло на річці.

Я здригнувся. Річкою плив білий пасажирський паро­плав. Глибокий голос сирени нагадав мені мить, коли ми із Скалбаною пливли на «самі» через Віслу. Чого він скочив у річку? Чи гадав, що пощастить утекти, а тоді дістатися до давнього бункера в лісі й забрати в Гертеля ключа від схованки із колекціями? А може, просто тікав, рятуючись від кари за вбивство Плюти?

– Ходімо, – звернувся я до Ганки й хлопців.

Від згадки про страшну смерть Скалбани мене пройня­ло жахом. Не хотілося довго залишатися на острові, де сталося стільки лихого. Я подумав, що найкраще скласти намет і повернутися додому. Тут усе нагадувало ту похму­ру історію.