Острів злочинців

Офіцер зайнявся скарбами, знайденими в підземеллі, а я повіз Терезу до Цехоцінка. Коли я повернувся, велика міліцейська машина саме прямувала до Повітової коменда­тури народної міліції.

На мить я спустився вниз, цікавий глянути, яка на ви­гляд криївка із скарбами, котру я так довго шукав. Вияви­лося, що це – підземний бункер, схожий на той, де ми знайшли ув'язненого Скалбану. Тільки в ньому була ще одна невеличка комора, куди Скалбана поскладав колекції, які переніс з іншої криївки, але про це я довідався згодом. Невеличка комора в підземеллі мала залізні двері. Скал­бана замкнув їх на грубий засув. Ключа від цього засува й шукали в Скалбаниній хаті Кароль і Гертель. А щоб

Скалбана не заважав, вони прив'язали його до стільця. Ці подробиці з'ясувалися пізні­ше, під час слідства.

А незабаром я пережив ще одну дуже неприємну по­дію.

Надійшла звістка, що зі десять кілометрів униз річ­кою на піщаному березі зна­йдено труп рибалки. Офіцер міліції повіз мене туди пере­конатися, що це справді Скалбана.

Поховано Скалбану на Острові злочинців на неве­личкій галявині неподалік од спільної могили Барабаша і його людей. Того самого Ба­рабаша, якого Скалбана зра­див і прирік до смерті, аби самому заволодіти колекція­ми дідича Дуніна. В цій історії було щось похмуре і водночас символічне.

ЕПІЛОГ

За тиждень я вибрався з Ганкою на Острів злочинців. Був гарний літній вечір – ми поволі йшли стежкою через галявину.

– А знаєте, – сказав я дівчині, – спершу я таки пра­вильно взявся шукати скарби дідича Дуніна і навіть був близький до мети, та далі усе сплуталось… Я міркував так: якщо Дунін скористався допомогою свого лісничого, Габ­рищака, то колекції сховано десь у лісі. І тому не брав до уваги колишніх бункерів. Хіба можна було припустити, що за часів, коли в бункерах сиділи німецькі солдати, хтось наважився ховати там свої коштовності? Я припускав, що дідич Дунін разом з лісничим сховали скарби в лісовій шопі.

– В тій, де ми ночували?

– Еге ж, у лівому кутку шопи викопано глибоку яму, в неї опустили величезну скриню з коштовностями. Потім лісничий Габрищак виказав схованку Барабашеві, хоч, як відомо, цим себе не врятував. Отже, всі члени банди – і Плюта, і Гертель, і Скалбана – добре знали схованку в лі­совій шопі.

– Хіба Скалбана теж був у Барабашевій зграї?

– Звісно. Але виконував там особливу роль. Він був у них за розвідника. На грабунки не ходив, жив собі у власному будинку і поводився так, ніби не мав нічого спі­льного із Барабашевою бандою. Скалбана стежив за мілі­цією, доносив про її дії в цій місцевості. Та, прочувши про сховані колекції, почав міркувати, як би позбутися своїх спільників і заволодіти багатством, яке здавалося йому величезним. Тоді він склав з друкованих літер анонімного листа й попередив міліцію про ночівлю банди на острові. Що сталося по тому, ми знаємо. Барабаш загинув разом з іншими. Лишилися живими тільки двоє: Плюта й Гер­тель, але їх теж присудили до смертної кари. Згодом вирок замінено на довічне ув'язнення, а через п'ятнадцять років злочинців випущено з в'язниці. Але про це ніхто в містеч­ку не знав, аж до того дня, коли Плюта прийшов до вашо­го батька.

– Одного я не розумію, – перепинила мене Танка. – Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?

– Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавали­ся йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що по­черк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись ви­каже.