Олена й Аспірин

Аспірин оглянувся. Перехожих було багато, але ніхто з них не дивився на дівчинку зі скрипкою, ніхто не впізнавав прославленого ді-джея Аспірина.

— Не знаю, — сказав він стомлено. — Я не сказав би, що ти така… що з тобою нічого не трапляється. Зазвичай…

Вона не дослухала. Поправила ранець і рушила до входу в ресторан. Аспірин — за нею.

У гардеробі їм допомогли зняти куртки. Швейцар за ввічливістю приховував подив: Аспірин і Олена були дивною парою. А тріо, якщо рахувати Мишка, ще більш незвичним.

— Нам нагору, — сказала Олена, і Аспірин слухняно рушив до східців.

— Вибачте, нагорі сьогодні спецобслуговування — бенкет…

Олена йшла, не оглядаючись. На шиї в неї теліпалася звична подушечка.

— Вибачте, одну хвилину, — сказав швейцару Аспірин. — Олено! Тут зайнято…

— Я знаю. — Вона не уповільнила кроків. — Допоможи мені, будь ласка, відчинити вікно.

— Що?!

— Ось це. — Вони були вже на балконі. Олена взялася за ручку великого вікна в пластиковій рамі: за склом, зовсім близько, світилися ліхтарі й текла вечірня юрба. — А, зачекай, воно легко відчиняється…

Вікно справді відчинилося — знадвору війнуло весняною прохолодою. Олена розкрила на підлозі футляр, підхопила скрипку, взяла смичок і, перш ніж Аспірин спробував її затримати, сковзнула в щілину.

Ранець із Мишком застряг на мить. Олена смикнулась. Визволилася. Впевнено ступила на карниз.

— Та ти що?

Вона ледь повернула голову:

— Прощай, Олексію. Тепер я виведу його — або…

І, не договоривши, вона приставним кроком рушила по карнизу. Ранець заважав їй — дряпав застібками скло.

— Заберіть дитину!

— Та що ж це?!

— Припиніть негайно!

Одразу декілька офіціантів і метрдотель зібралися навколо Аспірина, говорячи одночасно і нічого не наважуючись зробити. Балкон був засклений глухими рамами, вікна відчинялися тільки на торцях, справа і зліва, й Олена, подумав Аспірин, знала про це заздалегідь.

Дійшовши до центра балкона, Олена зупинилася. Знизу на неї вже дивилися, вже показували пальцями, не знаючи, що це — хуліганство чи рекламний трюк.

Олена настроювала скрипку. Мишко, упакований в ранець, дивився крізь скло на Аспірина, і Аспірин не міг збагнути виразу пластмасових очей.

— …Ви батько?

— Я? — запитав він здивовано. — Так… А що?

Метрдотель вилаявся довго і дуже нецензурно.

Дами у вечірніх сукнях, які повільним потоком піднімалися знизу, позирали на нього з подивом.

— Що тут відбувається?

— Негайно приберіть дитину! — крикнув чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою. — Ви що! А якщо вона впаде?!

У цей момент Олена заграла.

Усі замовкли. Одночасно — всі. І ті, хто був у той момент на балконі, й ті, хто дивився знизу, з вулиці. Мелодія почалася з тихого чіткого звуку, який увів слухачів у моментальний стоп-кадр. Вечірня вулиця, дівчинка на карнизі — жива? Циркачка? Тінь? Чавунні ліхтарі справа і зліва. Скрипка в руках дівчинки й вулиця під її ногами. І — спеціально для Аспірина — плюшева морда ведмедика, що уткнувся носом у скло.

Звук дужчав. Юрбою пробіг швидкий відрух — люди одночасно відхитнулися. І Аспірин відхитнувся, стоячи за кілька кроків, у Олени за спиною, за склом, у гострому запаху м’ясних закусок, що піднімався від накритого стола.

Олена грала і грала. Скрипка ревіла в її руках, як доісторичне чудовисько. Від цього звуку, одночасно чарівного й моторошного, Аспірин вкрився мурашками з голови до ніг.

А дівчинка старанно вела мелодію — якщо те, що видавала зараз скрипка, можна було назвати мелодією, якщо воно мало хоч якийсь стосунок до музики. В Аспірина сльози виступили на очі, як від яскравого світла. Він бачив своє відображення на склі — перекручений, зламаний відбиток. Заметушилися тіні. Мигнуло синювато-чорне волосся колишньої Люби з Первомайська, чомусь обличчя композитора Кості, що спився, засміялася в очі Надійка в матроському костюмчику, мовчки глянула Ірина, й Аспірину страшенно захотілося, щоб скрипка замовкла, але вона грала, грала, ніби кляте дівчисько взагалі ніщо не могло зупинити!

Загальне заціпеніння вибухнуло. Метрдотель намагався вибратися на карниз крізь відчинене вікно — але він був учетверо більший від Олени і з таким же успіхом міг би штурмувати вушко циганської голки. Знизу репетували й жбурляли пляшки; одна з них розбилася об чавунний ліхтарний стовп. Звернені вгору обличчя біліли при світлі ліхтарів, чорніли розкриті роти. Олена грала.

Довкруж Аспірина почалося таке, що годі й уявити.

Чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою підхопив масивне крісло — від натуги піджак тріснув у нього під руками — і, важко розмахнувшись, ударив у скло — в Олену. За мить до удару Аспірин устиг навалитися на нього й відіпхнути; нічого в той момент не усвідомлюючи, він діяв інстинктивно, як ластівка над океаном. Важенне дубове крісло пробило скло й упало вниз. Дівчисько не збилося ні на соту долю такту; шкалком їй подряпало вилицю. Дві червоні краплі набухли і повільно рушили по блідій щоці, як дощові краплі по склу. Олена грала.