Олена й Аспірин

І вона поволокла Олену в коридор — так само неквапно і водночас нестримно, як і належиться справжній матері.

Аспірин знову глянув на Мишка — той сидів на підвіконні, як справжнісінька іграшка. Стара. Не дуже чиста. Безпорадна. Дільничний, дивлячись убік, піднявся через стіл, відсунув неторкнуте горня з чаєм.

— Олексію Ігоровичу, мені треба з вами поговорити…

— Потім, — сказав Аспірин.

У передпокої роздратовано заревіла Любов Віталіївна:

— Ах ти…

— Я не піду!

— Підеш!

Звук ляпаса.

Аспірина ніби обдали окропом. Він вилетів у передпокій, поковзнувся і мало не впав. Олена звивалася в руках матері, та поперемінно хльостала дочку по щоках і намагалася натягнути на неї зимову куртку.

— Ах ти гидото, розпустилася… Як розпустилася, сволота! Ну зачекай…

Аспірин перехопив руку Любові Віталіївни. Різко рвонув на себе. Жінка зойкнула і випустила Олену.

— Олексію Ігоровичу, — застережливо сказав дільничний.

Любов Віталіївна звузила очі:

— Прибери руки. Захисничок. Де ти був, коли я над візочком ревіла — сама? Коли я в секонд-генді смердючі черевики купувала, щоб було в чому дитину в садок зводити? Де ти був? У Парижі?

Олена притиснулася лопатками до дзеркала. Перевела погляд із матері на Аспірина й назад. Щоки її горіли, вона ледь стримувала сльози.

— Не треба емоцій, — сказав дільничний. — Усе вирішує закон. За законом ви, Любове Віталіївно, маєте повне право…

— Я нікуди не піду, — сказала Олена пошепки.

Любов Віталіївна ступила крок, але Аспірин устиг раніше і опинився між ними саме в ту мить, коли рука жінки потягнулася до Олениного вуха.

— Це мій дім. Якщо ви не підете, я викличу міліцію.

— Та ну? — Любов Віталіївна з викликом глянула на дільничного.

Аспірин розчинив ухідні двері:

— Ідіть.

Любов Віталіївна вперлася руками в боки:

— Або що?

— Або я спущу вас сходами, — пообіцяв Аспірин, мигцем глянувши на дільничного.

Той хмикнув:

— Звична ця справа для вас, я бачу… Любове Віталіївно, можна вас на хвилиночку?

— Я нікуди не піду без неї!

— Ні, ви підете, — тихо сказав Аспірин.

Вона зміряла його поглядом, від якого зів’яв би, мабуть, і найупевненіший у собі кактус. Аспірин не витримав і потупився.

— Вік би тебе не бачити, — тихо сказала Люба з Первомайська. — Лайно ти, а не мужик.

— Олексію?

* * *

Він сидів за увімкненим комп’ютером. Дивився поверх екрана — у вікно, де хиталися від вітру мокрі дерева, де нависали над дахами хмари. Наближалася зміна погоди. Велика зміна.

— Олексію, ти котлети будеш?

— Скажи мені чесно. Вона твоя мати?

Пауза.

— Так.

— Отже, ти мені брехала? Все-все брехала? Немає в тебе ніякого брата?

Вона сіла поруч, на краю ліжка.

— Пам’ятаєш, я тобі говорила… Реальність переварює мене. Я зустріла тебе… і збрехала, що я твоя дочка. І так сталося, що це правда.

— Правда, — тьмяно повторив Аспірин. — То ось вона яка, Люба з Первомайська… Разюче. Разюче. І що, її чоловік б’є тебе ременем?

— Поки що ні. — Олена невизначено знизала плечима. — Поки що тільки грозився.

— Який я ідіот, — тихо сказав Аспірин. — Отже, ти поїдеш у Первомайськ… А вона подасть на мене в суд — на аліменти.

Олена ледь посміхнулася:

— Ну, ти можеш не доводити справу до суду…

— Зрозуміло, — сказав він чужим голосом. — Тільки ти врахуй, що офіційні прибутки в мене не такі вже й великі…

— Ти підеш зі мною? — запитала Олена.

Він повернув голову:

— Куди?

* * *

Вони йшли блискучими від дощу вулицями. Вітер дихав теплом: нарешті приходила весна. В Олени за спиною був шкільний ранець, із нього визирала м’яка ведмежа голова. У правій руці — футляр зі скрипкою. Лівою вона схопилася за Аспіринову руку.

Сутеніло. По тротуару йшли люди, у будь-кого з них могла виявитися в рукаві голка зі снодійним, із наркотиком, із чим завгодно. На кожному даху міг ховатися снайпер із крижаними голками в обоймі. Аспірин спочатку напружено оглядався, а тоді перестав: параноя. Нав’язлива манія переслідування.

— Якщо ти побачиш, що щось іде не так… або якщо тобі просто стане страшно — кидай усе й тікай, — спокійним голосом порадила Олена.

— Тисяча людей грають у переходах на чому завгодно, — так само спокійно озвався Аспірин. — Співають і танцюють. І нічого їм не робиться.

— Ми не підемо в перехід, — сказала Олена. — Пам’ятаєш? Я казала тобі — я знайшла краще місце…

Вони спустилися в метро і за півгодини вийшли з нього — у центрі. Небо майже зовсім стемніло, але від ліхтарів, підсвітки і реклам було ясно, як удень.

— Тут. — Олена зупинилася перед входом у ресторан. На літній терасі не було нікого, всередині, за скляними дверима, пропливали у тьмяному світлі постаті офіціантів, гострими айсбергами стовбурчилися серветки на столах. На другому поверсі був засклений балкон, оперезаний широким півкруглим карнизом. На балконі стояв єдиний довгий стіл, приготовлений, очевидно, для швидкого бенкету — повністю накритий і геть безлюдний.

— Ти хочеш повечеряти? — запитав дурницю Аспірин.

— Одне запитання. — Олена дивилася вгору. — Чому ти зі мною пішов?

— Тобто?

— Чому зараз ти тут, зі мною, а не вдома?

— Тому що я за тебе хвилююся, — помовчавши, признався Аспірин.

— А чому? — Вона з викликом звела підборіддя. — Що зі мною може трапитися?