Олена й Аспірин

Дівчинка слухняно пройшла на кухню, і черепки брязнули об стінки напівпорожнього сміттєвого відра. Вона повернулася, обережно тримаючи двома пальцями блакитну ляльчину сукню.

— Можна, я візьму собі?

— Візьми, — погодився Аспірин. — Ти хто?

— Ти б відразу мене запитав. — Дівчинка несміливо посміхнулась.

— Тобто?

— Ну, я все чекала, коли ти мене запитаєш, хто я… А ти вирішив, що я жебрачка, або вимагачка, або й ще гірше…

Аспірин сів на диван. Закинув ногу на ногу.

— Ти хто?

— Я…

Вона відкрила рота, ніби збираючись відповісти старанно завчений, давно приготовлений урок, — і раптом запнулася. Посмішка зникла з її обличчя.

— Що це? — запитала вона злякано.

— Де?

— Звук…

За секунду до цього сусіди згори увімкнули аудіосистему, і стіни завібрували від басовитого бух-бух.

— Сусіди. Музику слухають.

— Вони глухі? — пробурмотало дівчисько, помовчавши.

— Вони люблять крутий драйв… Кажи, від кого ти втекла.

— Я не те щоб утекла. — Дівчинка знову наморщилась. — Я просто пішла.

— Із музичної школи тюремного типу?

— Ні. З одного… дуже гарного місця.

— Гарного?

— Так. Я хотіла б колись повернутися.

— Повертайся зараз!

Дівчинка зітхнула:

— Не можу. У нас із Мишком важлива справа.

Вона взяла ведмедя на руки й заховала обличчя в короткому світло-коричневому хутрі. За мить Аспірин із жахом збагнув, що вона плаче.

— Ти чого?!

— Тут… страшно, — пробурмотіла дівчинка.— Там, уночі… я дуже… злякалась.

— Воно й зрозуміло, — сказав Аспірин після паузи. — Я теж. Але ж ми… усе гаразд, чи не так?

— Ні. — Дівчинка захитала головою, як і раніше, ховаючи обличчя за Мишковою мордочкою. — Не гаразд… Ти мене боїшся.

— Дурниці. — Аспірин підійшов, присів поруч навпочіпки.— Слухай… перестань. Хочеш, вип’ємо чаю? У мене є печиво…

Вона кивнула, не підводячи очей. Аспірин пішов на кухню, хлюпнув у чайник питної води з пластикового балона; зрештою, його совість почуватиметься комфортніше, якщо небажана гостя піде нагодованою і напоєною.

Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива.

— А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка.

Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу.

— Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт.

— А він у коридорі під дзеркалом лежав.

Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди.

— Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини…

— Мені потрібно було дізнатися, хто ти.

Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності:

— Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я?

Дівчинка похилила голову.

— Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила.

— Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився.

— Де?

Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю.

— Оце так…

Опустила і знову підняла.

— Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані?

— Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене.

Аспірин ледь не захлинувся чаєм.

— Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину.

Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю.

— А що це?

І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко.

— Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану…

Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий.

— Ля, — сказала дівчинка.

І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка.

— Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе.

Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше.

— Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг.

— Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш?

— Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему…

Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко.

Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха.