НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Небагато часу спливло, поки вся земля на безплідних пагорбах поблизу Кінг-Сіті й Сан-Ардо була розібрана, і злиденні сім’ї розселилися на схилах, вибиваючись із сил, щоб якось виживати на цих убогих, кременистих ґрунтах. Вони разом з койотами жили шпарким, розпачливим, нужденним життям. Вони розпочинали без грошей, без обладнання, без реманенту, без кредитів, а головне — без знань про цей новий край і без навичок ним користуватися. Я не знаю, що їх спонукало,— божественна тупість чи велика віра. Ясна річ, так на світі більше майже не ризикують. Але ті родини все ж таки вижили й розрослися. Вони мали інструмент і зброю, які також майже зникли, або, можливо, заснули на певний час. Дехто стверджує, що оскільки вони беззастережно вірили у справедливого, морального Бога, то вкладали туди всю свою віру, а менші цінності накопичувалися самі собою. Але я гадаю, що вони вірили у себе і поважали себе як особистостей, знали понад усякий сумнів, що вони становлять цінність і потенціальну одиницю моральності — й саме через це можуть віддати Богові свою сміливість і свою гідність, а потім отримати їх назад. Такі речі зникли, мабуть, тому, що люди більше собі не довіряють, а коли таке відбувається, не залишається нічого, хіба що знайти якогось сильного, надійного чоловіка, навіть якщо він і робить помилки, і вчепитися у нього, і тягтися за ним.

Одні прибували до Салінас-Веллі без дрібняка в кишені, але були й інші, які розпродавали десь своє майно і з’являлися з грошима, щоб розпочати цілком нове життя. Оці зазвичай купували землю, але гарну землю, будували собі хати зі струганої деревини, мали килими і вітражні вікна. Таких родин було чимало, і вони діставали родючу рівнинну землю, розчищали зарості жовтої гірчиці й сіяли пшеницю.

Серед цих людей був Адам Траск.

Розділ 3

1

Адам Траск народився на фермі на околиці містечка, розташованого неподалік великого міста у штаті Коннектикут. Він був єдиним сином і народився за шість місяців по тому, як його батька зарахували у Коннетикутський полк у 1862 році. Мати Адама управляла фермою, народила Адама, а ще й мала час займатися примітивною теософією. Вона відчувала, що її чоловіка неодмінно уб’ють шалені й жорстокі варвари-повстанці, й готувала себе до спілкування з ним у потойбічному, як вона це називала, світі. Чоловік повернувся за шість тижнів після народження Адама. Права нога була відтята по коліно. Він шкутильгав на дерев’яному обрубку, який сам грубо вирізав з берези. Той уже розтріскувався. Батько витяг з кишені й поклав на стіл у залі свинцеву кулю, яку йому звеліли кусати, поки відрізали оту розтрощену ногу.

Батько Адама Кир1 мав у собі щось диявольське — завжди був нестримним: ганяв свою двоколку, як навіжений, і зумів зробити

свою дерев’яну ногу привабливою й бажаною. Йому дуже подобалася його військова кар’єра, хоч і вельми коротка. Шалений від природи, він радо сприйняв недовгий період муштри, пиятики, картярства і розпусти, які були невіддільні одне від одного. Коли він маршував на південь у групі поповнення, він також радів — від нових краєвидів, від крадіжок курей, від переслідування дівчат у повсталих штатах і оволодіння ними у скиртах. Сірі виснажливі будні тривалих маневрів і боїв не торкнулися Кира. Вперше він побачив супротивника о восьмій годині одного весняного ранку, а о восьмій тридцять йому в праву ногу влучила здоровенна куля, яка розтрощила кістку й пошматувала м’ясо так, що про збереження ноги не йшлося. Але навіть тут йому пощастило, бо повстанці відступили, а польові хірурги прибули без зволікань. Кир Траск, утім, пережив свої п’ять хвилин жаху, коли лікарі відрізали клапті м’яса, відпилювали кістку і припікали живу плоть. Відбитки зубів на кулі це чітко доводять. А ще були сильні болі, доки рана загоювалася у надзвичайно септичних умовах тогочасного шпиталю. Проте Кир відзначався живучістю й самовпевненістю. Ще вирізаючи собі протез із берези і підстрибуючи на милиці, він підчепив гостру гонорею від негритянки, яка висвистала його з-під дров’яниці й зажадала за це десять центів. Коли дерев’яна нога була готова, а він усвідомлював свій стан дуже болісно, то гасав по всіх усюдах цілі дні у пошуках тієї дівки. Він розказував своїм товаришам по палаті, щó з нею зробить, коли знайде. Він збирався кишеньковим ножем відрізати їй вуха й ніс і забрати гроші назад. Різав свою дерев’яну ногу, демонструючи, як поріже дівку. «Коли я з нею покінчу, ця сука матиме той ще вигляд,— примовляв він.— Після цього навіть п’яний як чіп індіанець не гляне в її бік». Його прекрасна дама, вочевидь, відчула його наміри, бо він так її і не знайшов. Коли Кира виписали зі шпиталю, гонорея вщухла. Проте її вистачило, щоб заразити дружину після повернення додому.