Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця — обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи — то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які відзначалися на стоянках. Святих багато, але й вони не безкінечні, тому ми знаходимо повтори у перших назвах. Ось що ми маємо: Сан-Мігель, Святий Михаїл, Сан-Ардо, Сан-Бернардо, Сан-Беніто, Сан-Лоренцо, Сан-Карлос, Сан-Францискіто. А потім свята — Натівідад, тобто Різдво; Насімієнте, тобто Народження; Соледад, тобто Самотність. А ще місця називалися залежно від настрою експедиції на той час: Буена-Есперанца — Добра Надія; Буена-Віста — бо вид був гарний; або Чуалар, бо воно було миле. Слідом пішли описові назви: Пасо-де-лос-Роблес — через дуби, що там росли; Лос-Лаурелес — через лаври; Туларсітос — через очерет на болоті; і Салінас — бо луг там був білий, як сіль.
Далі місця почали називатися іменами звірів і птахів: Габіланес — через яструбів, що літали у тих горах; Топо — через кротів; Лос-Гатос — через диких котів. Іноді підказка приходила від особливості самого місця: Тассахара — чашка й тарілочка; Лагуна Сека — сухе озеро; Корраль де Терра — земляна огорожа; Параїсо — бо було схоже на рай.
А потім прийшли американці — ще жадібніші, бо їх було ще більше. Вони відбирали землі, переробляли закони, щоб закріпити свої права. І через усю землю простяглися фермерські угіддя, спершу в долинах, згодом на гірських схилах,— невеличкі дерев’яні будиночки, криті трісками мамонтового дерева, корралі з розщеплених жердин. Де тільки з-під землі вигулькував струмочок, там миттєво виростала хатка, і родина росла й розмножувалася. На подвір’ях висаджувалися черешки червоної герані та трояндових кущів. Замість звірячих стежок виникали сліди від коліс возів, а серед жовтої гірчиці ширилися поля кукурудзи, ячменю і пшениці. Що десять миль на битому шляху траплялися крамниця і кузня, і вони становили ядро майбутніх містечок — Бредлі, Кінг-Сіті, Грінфілд.
Американцям більше, ніж іспанцям, подобалося називати місця іменами людей. Коли долини отримали свої назви, місця почали називатися на честь подій, що там відбувалися, і для мене це найзахопливіше з усіх імен, тому що кожне ім’я натякає на якусь забуту історію. Я думаю про Больса-Нуева — «новий гаманець»; Морокохо — «кульгавий мавр» (хто він такий і як там опинився?); Каньйон Шаленого Коня, і Щабель Мустанга, і Каньйон Розхристаної Сорочки. Назви місць несуть відбиток людей, які їх вигадали: побожний чи безбожний, описовий, поетичний або зневажливий. Можна назвати будь-яке місце Сан-Лоренцо, але Каньйон Розхристаної Сорочки чи Щабель Мустанга — то зовсім інша справа.
Після полудня у поселеннях свистів вітер, і фермери почали насаджувати захисні лісосмуги з евкаліптів, щоб не допустити здування родючих ґрунтів. Так ішли справи у долині Салінас-Веллі, коли мій дідо привіз туди свою дружину й оселився на гірських схилах на схід від Кінг-Сіті.
Розділ 2
1
Я мушу покладатися на чутки, на старі світлини, на оповіді й на туманні спогади, змішані з вигадками, у своїх спробах розказати вам про родину Гамільтонів. Вони не були визначні люди, і про них залишилося мало свідоцтв, хіба що звичайні записи про народження, шлюб, землевласництво і смерть.
Молодий Семюель Гамільтон був родом з північної Ірландії, як і його дружина. Походив він з родини дрібних фермерів, не заможних і не вбогих, які мешкали на одній і тій самій земельній ділянці в одній і тій самій кам’яниці багато сотень років. Гамільтони примудрилися бути напрочуд освіченими й начитаними; і, як то нерідко трапляється у тому зеленому краї, вони були споріднені й пов’язані як з дуже знатними людьми, так і з зовсім нікому не відомими, тож один родич міг бути баронетом, а інший родич — безхатьком. І, ясна річ, усі вони були нащадками давніх королів Ірландії, як і кожний з ірландців.
Чому Семюель покинув кам’яницю і зелені акри своїх пращурів, не знаю. Він ніколи не цікавився політикою, отже навряд чи його вигнало звинувачення у повстанні, він був скрупульозно чесний, що виключає переслідування поліцією. Подейкували — то не були навіть чутки, а так, невисловлене відчуття у моїй родині,— що зігнало його з місця кохання, але не кохання до своєї шлюбної жінки. Але чи було то занадто щасливе кохання, чи поїхав він з образи на нещасливе кохання, не знаю. Нам завжди хотілося вірити у перше. Семюель був красень, принадний і веселий. Важко уявити, щоб якась ірландська селяночка могла йому відмовити.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги