Меч Арея

Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще – той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

— Сам вiдаєш, – повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: – А готи називають нас вен… вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв…

Гернот упiймав-таки його думку й завважив:

— Вiзьми на груди хрест – i не наричати-ймуть вас так.

— Прийняти на груди хрест i стати готами? – Сватоплук рiшуче пiдвiвся. – Парко менi. Пiду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:

— Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.

— Пощо сидиш, брате? – нервово засмiявся Гернот. – Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.

— - А… сестра? – проказав вiн.

— Сестра? Грима ще молода.

— Молода… – повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.

— Ти… вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

— Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.

— Хто рече? – сiпонувся король Гунтер.

— Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.

Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

— Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король – речи йому!

— А сестра? – знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:

— Знайде собi лiпшого!

— Кого?

Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.

— Така зима впала – такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?

— Нiкого, – буркнув король i сердито блимнув на сестру. – Що маєш ректи?

— Щось мовили-сте про мене.

— А то забороняється? – нахабно вишкiрився брат короля.

— Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.

— Що-с чула?

Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.

— У вас очi лихi, братове, – сказала вона по хвилинi. – Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:

— Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.

— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?

— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з…

Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:

— Що сте намислили? Що, що!?

В ЛIТО 444-е

Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.

В ЛIТО 445-е

Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл – прасини тягли руку за Хрисафiя-євнуха й усiх єюпетських товстосумiв; венети ж були супротиву їм i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв.

I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.

В ЛIТО 446-е

Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосiєвi Другому та чiльниковi євнухiв придворних Хрисафiєвi, та всiх олександрiйцiв єюпетських. I мислив Хрисафiй-євнух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то є тiло боже.

I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого – Дiоскора, який заступив померлого єпископа олександрiйського Кирила. Й було їх троє – Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосiєва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань київському Великому князевi Аттiлi.

В ЛIТО 447-е мiсяця березоля