Меч Арея

— Сам Сiкурд! – голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.

Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi… В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги – в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.

Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:

— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?

— Я… – не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. – А що ти питаєш?

— Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.

Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:

— Й Сiкурд рече так.

I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:

— Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.

— Пощо питаєш?

— Питаю… – вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. – Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина… Вiруєш у те?

Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.

— В Сiкурда є меч Вотана.

— Ти вiруєш у те? – знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.

— Всi речуть так. I Сiкурд рече.

— Сiкурд, Сiкурд… Хто видiв його, той меч?

— Я-м видiв, – уже не стримував роздратування король. – Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

— Пощо махаєш?

Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.

— Iз чим прийшов єси, герцоже? – спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:

— Маю вiсника з возходу, – й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi

— Що рече вiсник?

— А що рече? – вiдповiв Сватоплук. – Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…

— Пощо-с не спинив їх?! – гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.

— Гатила зустрашився єси? – крикнув королiв брат. – Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?

— Й ти-с їв, Горвате, – настовбурчився жупан. – Усi смо їли його попару…

Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.

— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.

То був їхнiй спiльний грiх – вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:

— Сiдай, коли…

Жупан сiв од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

— Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?

— Про Сiкура речеш? – перепитав жупан Сватоплук, – Чув єсмь.

Вони й досi розмовляли так – брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

— Усяке речуть… – ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. – Усяке таке…

— Що ж речуть? – пiдохотив королiв брат.

— Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…

— На що?

— На полк лугарiв, – нарештi закiнчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

— Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:

— Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:

— Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:

— Гатиловi… До Гатила менi путь запалася.

— Чого б то так?

— Сам вiдаєш…