Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв.
— Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв єси вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi.
Борислав мостився на своєму гнiдому якось боком – щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка.
— Що вречеш, княже, – спитав велiй болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, – що вречеш, коли вiзьму собi ту бiляву готку з першого воза?
— Бери, – байдуже вiдповiв Гатило. Тодi повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: – Пощо тобi готка?
— До теремця. Жоною.
— Жону ж маєш.
— Вiзьму ще їдну. Хiба-м. гiрший за инчих боляр? Усi мають по двi, й по три, й по чотири.
— Греки смiяти-ймуться, – кинув Богдан Гатило.
— Хай на своїх грекiв Годой озирається. Не єсмь вiри грецької, нi юдейської.
Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший вiдчув на собi його погляд i ясно всмiхнувся. Пiсля одруження з Годоєвою сестрою мiж ним i луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християниновi своїми вiтчими кумирами, хоч Богдан i був майже певен, що Годой не раз i не двiчi пiдбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагiдно всмiхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намiр. А всi ж у Києвому городi вiдали, як любить Вишата свою Радмилу.
— Бери, коли хiть маєш, – подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад – чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi своєю Русаною, йому було шкода Гатила – ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можеської вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув:
— А ти, княже?
— Що?
— Коли не жону, то… налiжницю… Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!
— То в греках, – вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. – Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться.
Несподiваний жарт розiгнав неприємнiсть напруги, й усi троє засмiялися.
— Нехай, як рак свисне! – пiдсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завiв не ради бiлявої готки, а навздогад Богдановi. В Борислава й своїх роб i робiв було досить, i не мав потреби й питати, коли б вирiшив позлюбитися з другою жоною.
На вiче нiхто з-помiж ратникiв не сподiвавсь, i найменше за всiх Богдан, але в Києвому городi, куди вiн завiв полк перепочити, його повiдомили, що в стольному Витичевi зiбралося повно старцiв i можiв з усiх країн i чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому рiч? Пощо знову вiче? Адже ще чотири лiта. тому старцi примучили Рогволода нарiкти київського князя «в себе мiсто», й вiн сам, i нинi покiйний дiдо їли в усiх на виду землю?
Наступного вечора Богдан Гатило був зi своїм полком у стольному Витичевi, й старцi заспокоїли його. Старiйший, Пошогод, пiднiс йому хлiб-сiль на рушнику й сказав:
— Здоровий будь у своєму домi, Великий княже.
Богдан Гатило вклонився старцям i перейняв дари землi Руської. «Великий княже», отже, вiче не в тiм.
Потому з'ясувалося, що помiж старцiв спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом i поконом? Тодi його тiло слiд покласти в ладдю й спалити на чистому вогнi. Але ж Рогволод сидiв на великокняжому столi й вiд решти україн: вiд Сiврської, й од Дерев, i вiд Лугiв.
— Як ти речеш, по тому й буде, – сказав Пошогод, i всi закивали сивими головами: а так, а так. – Бо не дiйшли смо згоди.
Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив:
— Рогволод був кровi руської й костi руської. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох україн. Так є?
— Так, так, – закивали старцi знову.
— То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене своїм князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi.
Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону.
Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону.