Меч Арея

Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi троє, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речi.

— Пощо? – мовив Гано.

Сiкур вiдповiв:

— Ти женитися маєш iз нею.

— Пощо? – вперто повторив Гано.- – Ти роздяг єси Брунгiльду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, – нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. – Йди попереду.

Гано сiв на сивого вiд пiни її поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, двоє готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем.

Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

— Устань i пiдiйди.

Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.

— Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:

— А-а!..

Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.

Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.

А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi:

— Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашої. Має чотирнадцять лiт. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.

Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха.

В ЛIТО 435-е

Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю їхню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.

В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику.

В ЛIТО 436-е

Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.

В ЛIТО 437-е

Повстали словiни вендськi в Галiї, й пiшов супротиву їм Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив їх у дань.

Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанiї вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те.

В ЛIТО 438-е мiсяця травного

Богдан Гатило вертався з далекої ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавiєм та його полководцями Ецiєм i Лiторiєм, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити…

— Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому…

Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дiдо, людина мовби прощається зi своєю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на твої, й у тому немає нiчого радiсного й утiшного.

— Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, – мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги.