Меч Арея

Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однiєю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дiється на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти.

Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де їхнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i її, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук.

Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись.

Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.

— Пощо ти їх? – запитав Людота, вiдсапуючись.

Той лише стенув плечима.

Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж – плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша.

Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:

— Пiзно вже вельми.

Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тiєю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою.

— Дiдо лаятимуться, – сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще двоє каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:

— А-а!..

Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць.

То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.

Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.

— Хто його? – прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.

— Не вiдаю…

Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.

— Трава вже встала, – проказав Людота. – Мабуть, зночi його… або вчора.

Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.

— Ступали двоє в поробошнях.

Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч – другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж конi?

Людота зiтхнув i випростався.

— Десь мають бути… хiба там, у гаю.

Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Та нi! – недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.

— Таки наша! – пiдтвердив старший. – Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.