Меч Арея

— Пощо в лугарi?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися вашi лугарi по свiтах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.

— Лугарi не словiни, княже.

— Вiдаю: венеди. Однiєї кровi… Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi – Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова…

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, – сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.

— Огняном, на честь… вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.

— Ти любила єси князя? – роздратовано прорiк Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. – Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: – Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш… через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:

— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумiєш, княже, – тихо проказала Ясновида. – Однаково не зумiєш. – Тодi глянула на нього згорда й кинула: – Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.

— Дiдко, – коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан вiдiтхнув – хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. – Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I… сина князь не має. Я сватiв послю…

Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою:

— Чинiть, мамо, як знаєте.

Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати – так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась.

Старечо подрiботiвши до скiтної клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти.

Та того дня з Лугiв повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець – ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв.

Увечерi київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сiдай у сьому городi, – сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. – Буде iм'я йому Володарка.

А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби:

Богдан повiв княжну Русану, Волод же – доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки її та сина Войслава, однолiтка Богданового.

В ЛIТО 425-е

Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi.