Мальвіль

У перші тижні після події я був під враженням сірості - не тільки в
навколишньому середовищі, а й у нашому житті, - глухого болю, тупцювання на
місці, похмурого обрію, марних зусиль. Бо ми працюємо багато, часто керуючись
тільки мотивами дисципліни, а також тому, що прагнемо, хоч і не горимо великою
любов’ю до життя, організуватися., щоб вижити.
Поки Мейссоньє й Колен домайстровують плуга, в який можна буде запрягти Бурку,
ми, Тома, Пейссу й я, запрягаємося в працю менш нагальну, однак вона принесе
користь у майбутньому: збираємо, лічимо й сортуємо в коморі всі металеві
предмети, навіть ті, які, на перший погляд, можуть видатися малозначними, але,
оскільки їх більше неможливо виготовити, віднині вони стають неоціненними.
Звісно, ми почали з сільськогосподарського реманенту та всілякого дріб’язку. З усім цим раніше я поводився не дуже дбайливо, бо якийсь лом, що його
залишають іржавіти в траві або просто гублять, досі легко було замінити іншим.
Відтепер слід переконувати себе, що таке недбальство - майже злочин.
Комору я розмістив на першому поверсі головної башти, де стояли шафи для яблук
з мого саду, якого нині вже не було. Знаряддя поскладав у скриньки, що
замикалися, й зі згоди Тома ми призначили його комірником. Це означало, що
відтепер жодне знаряддя не видаватиметься нікому й не зберігатиметься ні в кого
без його запису й зазначення часу видачі.
Скінчивши цю справу, я згадав, що під час відбудови Мальвіля поскладав у вільне
стійло за першою огорожею старі дошки, в яких було повно цвяхів; раніше
збирався їх використати для розпалювання взимку камінів. Які то були колись
забаганки! А тепер треба кінчати з цим март нотратством. Нічогісінько більше не
можна викинути: жодного клаптя паперу, жодної обгортки, жодної порожньої
консервної бляшанки, жодної пластикової пляшки, жодного шматка мотузки, жодного
зігнутого або поіржавілого цвяха.
Ми винесли зі стійла старі каштанові дошки. За допомогою молотка й кліщів,
намагаючись не зруйнувати шапочки, повисмикували з них цвяхи. А вирівнявши їх
на плескатому камені, поскладали відповідно до величини кожного з них у
скриньку в коморі. Щоб зекономити бензин на бензопилці, ми відпилювали
звичайною пилкою зогнилі й зіпсовані частини дерева (тільки вони призначалися
тепер на дрова), очищали дошки від штукатурки й цементу, що прилип до них,
сортували їх за величиною й акуратно складали на купу в стійлі, підкладаючи під
них клинці, щоб взимку вони не покривилися.
Сподіваючись відвідин туристів, я запасся велетенськими свічками. У мене їх
залишилося дві дюжини в пачці, чотири майже цілісінькі на бра в льоху і дві
спалені до половини.
Ми вирішили світити ними дуже ощадливо. В мене лишилося ще дві бочки олії, і
Колен поробив каганці з циліндричних консервних бляшанок. Він пробив з одного
боку стінку бляшанки в такий спосіб, щоб на ній утворився своєрідний дзьобик, в
який просувався ґнотик - звичайнісінький пучечок конопляного повісемця, а з
протилежного від дзьобика боку припаяв до бляшанки металеве вушко, вирізане з
кришки. Колен зробив стільки каганців, скільки було кімнат у Мальвілі, цебто
чотири. Після закінчення посиденьок кожен засвічував каганця і йшов з ним до
своєї кімнати. Розподіляти олію доручили Мену, вона також розпоряджалася й
другою бочкою олії, виділеною для споживання, проте поки що її не починали.
Помивши й обстругавши планку, Мейссонье наніс на неї позначки, зробивши в такий
спосіб своєрідну мірку, яка допомогла нам визначити, що за два тижні ми дуже
мало взяли олії з першої бочки. За підрахунками Тома, якщо дотримуватися такої
ж дози, ми випорожнимо її аж через шість років. Потім доведеться шукати іншого
джерела освітлення, бо малоймовірно, що хоч один горіх виживе після того, що
сталося.
У мене були ще два електричні ліхтарики з двома майже новісінькими батарейками.
Один я віддав Мену до надбрамної башти, а другий залишив у головній,
домовившись, що ними будемо користуватися тільки у крайньому випадку.
Тома подав думку, що, коли складати гній від трьох кобил на плити майданчика
біля водонапірної башти, можна буде поліпшити комфорт ванної кімнати. Під цими
плитами було прокладено водогінну трубу з холодною водою. І Тома вважав, що
гній виділятиме достатньо тепла й підігріватиме воду. Спершу ми поставилися до
цього надто скептично, але експеримент удався. Й не кажучи вже про ті
зручності, що він нам дав, цей експеримент за первісного стану, в якому ми
опинилися, був першим поступом, першою перемогою. Малюк Колен розміркував, що,
якби він міг скористатися своєю ла-рокською майстернею, за таким же принципом
примусив би працювати центральне опалення.
Пейссу був вельми радий жити в одній кімнаті з Мейссонье, однак довелося
вдатися до дипломатичної хитрості й переконати Колена, щоб він поселився в
Віргіттиній кімнаті сам. Гадаю, йому хотілося поселитися в моїй кімнаті замість
Тома. Я не надав цьому значення. Друзі звинувачували мене в тому, що я надто
люблю Колена й “усе йому прощаю”. Але я вже був не настільки сліпий, щоб не
помітити його вад. Певен, що зробив би собі надто погану послугу, коли б
поміняв на Колена такого спокій”. ного, скромного й стриманого співмешканця, як
Тома.
До того ж Тома почував себе тут дуже самотньо, бо був наймолодший, а також
через своє міське походження, свої переконання, вдачу і незнання місцевої
говірки. Довелося сказати Мену й Пейссу, щоб вони не зловживали своєю рідною
мовою - літературна мова в них була на другому плані, - бо коли за столом вони
починали розмовляти діалектом, поволі всі наслідували їхній приклад, і тоді
Тома почував себе чужинцем у нашому колі.
Треба зазначити також, що Тома ставив друзів у незручне становище. На перший
погляд він дуже черствий. Розмовляв лаконічно й педантично точно. Йому
бракувало гнучкості. А оскільки в нього було відсутнє почуття гумору, він
ніколи не сміявся. Його незворушна серйозність здавалася нам пихою.
Взагалі Тома важко дати вичерпну характеристику. Він зовсім не подобався Мену,
яка, однак, відчувала симпатію до вродливих чоловіків, наприклад, до листоноші
Будно. Але якщо Тома й був вродливий, то не такий, які подобаються нашим
жінкам. Грецька статура й чудовий профіль - це не їхній смак. Для них нічого не
варті отой товстий м’ясистий ніс і важке підборіддя, якщо в. душі небагато пристрасті. Їм
подобаються дебелі широкоплечі молодики, що люблять сміятися, кепкувати й
навіть трохи хизуватися.
До того ж Тома - “новачок”. Він не належав до “Гуртка”. Його не було в наших
спогадах. А що я, намагаючись розвіяти його самотність у Мальвілі, багато
піклувався про Тома, мене ревнували, особливо Колен, який дивився на нього
басом. А Тома не вмів відповісти гострим слівцем. Він був важкодум. Не давав
відсічі. Його мовчанка здавалася зневагою, й Колен, поглузувавши з нього, почав
виявляти до Тома неприязнь. Знову довелося втрутитися мені - вплинути на Колена
й спробувати все владнати.
Читання біблії проводилося щовечора, причому не так уже й дуже монотонно, чого
я побоювався, бо його перебивали жвавими зауваженнями. Наприклад, Пейссу дуже
вразила дискримінація, якої зазнав Каїн від господа.
- І ти вважаєш, що це справедливо? - запитав він мене. - Цей чолов’яга так тяжко працював, вирощуючи овочі. Він копав землю, поливав її, полов. Ця
робота набагато важча, ніж прогулюватися з баранами, а господь і не глянув на
його дари, А той жевжик тільки те й робив, що доглядав своїх овець, і йому така
милість?
- Мабуть, господь, - озвалася Мену, - вже підозрював, що Каїн збирався вбити
Авеля.
- Тим більше не було підстав несправедливістю сіяти чвари серед братів, - мовив
Колен.
Мейссоньє схилився до вогню, поклав лікті на коліна й мовив з прихованим
задоволенням:
- Оскільки він був всевідаючий, то мав би передбачити вбивство. А якщо він
передбачив убивство, то чому не став йому на заваді?
Однак це міркування не вплинуло на його товаришів: надто воно було абстрактне.
Що більше Пейссу розмірковував, то більше вподібнювався до Каїна.
- Та що там казати, - мовив він, - хоч куди б ти ступив, усюди є свій любчик.
Візьмімо хоча б пана Кутельє, шкільного вчителя: Колен сидів у нього за першою
партою, біля пічки. А я тулився в куточку в глибині класу, тримаючи руки за
спиною. А що я поганого вчинив? Нічогісінько!
- Стривай, ти перебільшуєш, - сказав Колен, підбадьорливо посміхаючись. -
Кутельє садовив тебе в куток, бо ти щось собі мацав у кишені.
Всі засміялися з цього приємного спогаду.
- Саме через це, - додав Колен, - він примушував тебе тримати руки за спиною!
- Та все ж. - мовив Пейссу, - як тут не розгніватися, коли з тебе завжди
кепкують. Ось хоча б оцей славний Каїн, який виростив моркву й приніс її
господові. Куди там! Той і не поглянув на неї. Це тобі доказ, - додав з
прикрістю Пейссу, - що зже тоді влада не цікавилася сільським господарством.
Хоч влади тепер не було, це зауваження зустріло загальне схвалення. Тоді
настала тиша, і я міг читати далі. Однак, тільки-но я наблизився до того
моменту, коли Каїн познайомився зі своєю дружиною й мав від неї сина на ймення
Енох, Мену перебила мене.
- А звідкіль узялася вона? - жваво запитала Мену. Вона сиділа біля каміна
позаду мене, а навпроти неї дрімав Момо.
Я обернувся до неї.
- Хто, вона?
- Каїнова дружина.
Ми розгублено перезирнулися між собою.
- Мабуть, господь, - сказав Колен, - створив ще одних Адама й Єву.
- Ні, ні! - як завжди, розсудливо заперечив Мейссоньє. - Якби він створив ще
одну подружню пару, то про це було б написано в книзі.
- А може, це була сестра? - доскіпувався Колен.
- Чия сестра? - перепитав Пейссу, схилившись, щоб роздивитися Колена.
- Каїнова сестра.
Пейссу мовчки подивився на Колена.
- Нічого не вдієш, - озвалася Мену.
- Та все ж, - докинув Пейссу.
Запала коротка мовчанка. І дивно, що вони, такі охочі до дотепів, зосталися
байдужими до родинного кровозмішання. Можливо, тому, що в селах справді всіляке
траплялося.
Я знову почав читати.
Судячи з того, як Тома зціпив зуби, схрестив руки й опустив підборіддя на
груди, випростав ноги поперед себе, його мало цікавила розмова, а ще менше -
читання, яке викликало таке пожвавлення в товаришів. Гадаю, він пішов би спати
одразу ж після вечері, якби йому, як і всім нам, не треба було хоч трошки
людського тепла після трудового дня.
Спершу мені здалося дивним, що ми навіть сміялися на цих посиденьках. Але я
згадав, що розповідав мені дядько про свої вечори в таборі військовополонених у
Німеччині. “Не повіриш, Емманюелю, що ми в Східній Пруссії сиділи навколо пічки
й не пхикали. Навпаки. Ми дивували наглядачів своєю веселістю. Ми розповідали
смішні історії, співали, сміялися. Але, по суті, сам розумієш, Емманюелю, це
нічого не означало, то була монастирська веселість. За нею стояла порожнеча.
Вона не дуже втішала друзів”.
Авжеж, монастирська веселість, точно сказано, і я усвідомлюю це саме тоді, коли
слухаю, тримаючи на колінах перший том біблії, як приятелі сперечаються. В мене
дуже змерз лівий бік (яка низька температура в травні!), я підводжуся й
перебираюся з табуретом та книгою на другий бік каміна.
Я бачу, як за спинами друзів (і мені не потрібно багато зусиль, щоб визначити
серед них Тома, настільки він відрізняється від них) витяглися довгі тіні аж до
грубих сволоків стелі. Не бачу краю зали, бо вона надто простора, однак, коли в
каміні спалахує полум’я, помічаю ліворуч від себе, на простінку між двома вікнами, холодну зброю.
Позаду Пейссу вилискує довгий монастирський стіл, якого ганчіркою витерла Мену,
а праворуч - два пузатих комоди з ферми “Велика стодола”. Під ногами в мене
широкі кам’яні плити, якими вкрите також склепіння льоху.
Це дуже сувора обстановка: кам’яна підлога, кам’яні стіни, ні килимів, ні занавісок, ніщо не говорить про присутність тут
жінки. Світ самотніх чоловіків, у яких нема нащадків і які чекають смерті.
Справжнісінький монастир. Усе тут є - праця, “веселощі”, благочестиві читання.
Сам не відаю, як ми в розмові перейшли до проблеми, чи вцілів хто в Ла-Році.
Про це ми тепер гомонимо щовечора. Обмірковуємо плани, як дістатися туди, однак
це буде нелегко. Ми з великими труднощами розчистили дорогу від Мальвіля до
Мальжака від обгорілих дерев, а п’ятнадцятикілометровий шлях Мальжак - Ла-Рок поміж каштанових лісів був ще
небезпечніший. Судячи навіть із того, що ми вже бачили, він також був дуже
захаращений недогарками, й у нас немає більше пального, щоб очистити його.
Колись треба було три години; щоб дістатися до Ла-Рока. А якщо ми станемо
пробиратися через оці недогарки, то доведеться витратити цілий день, а також
день, щоб повернутися до Мальвіля: сорок вісім годин, які, поки не посіємо
хліб, не можемо собі дозволити так бездумно змарнувати.
Принаймні такої думки додержуюся я. Тримаючи свою велику книгу на колінах,
мовчки слухаю приятелів. Саме я, оскільки мені першому спало це на думку,
вселив у них надію, що хтось, може, вижив у Ла-Році. Й у міру того, як ми
розмовляли про це щовечора, нашо припущення здавалося цілком реальним. Але що
більше воно здавалося реальним друзям, то більше зневірювався в ньому я. І
зовсім не заохочував їх спробувати вирушити в похід до Ла-Рока. Скоріше напаки.
Поки Мейссоньє й Колеш майстрували плуга, я разом з Пейссу й Тома лишався в
Мальвілі, витягував цвяхи зі старих дощок і порався в коморі,
Я відчував, що почав відступати назад, зрікатися власних припущень. З кожним
днем у всьому обмежував себе, вже став напівченцем. І ось тепер, слухаючи їх
краєчком вуха, запитую себе, що змінилося б, коли б справді я повірив у бога.
О, звісно, це поставило б переді мною нові проблеми, зокрема таку: чому бог
дозволив одному своєму створінню знищити інше його створіння? Але облишмо ці
міркування. Це навряд чи надихнуло б мене. Я - невіруючий. Усе це таке далеке
мені, таке абстрактне. Коли я марю про щось, то тілька не про бога,
У мене два види марень - одні в години безсоння, а інші уві сні. Коли я не
сплю, уявляю собі Біргітту. Й коли зрештою вона виринає в моїй уяві, така
знадлива, я накидаюся на неї, пещу й кусаю її. Замало сказати, кусаю - я п’ю, поїдаю її. Ось чому, мабуть, вона так швидко зникає й дедалі мені важче
уявляти її.
З усіх марень найменш оманливе те, яке я бачу уві сні, воно завжди майже
однакове. Сонячного ранку я спускаюся сходами в Сім’єзі, що височить над Ніццою. Я добре знаю ці: сходи, хоч насправді спускався
ними лише єдиний раз у житті. Вони широкі й блискучі, через високі вікна їх
щедро освітлює сонце. У своєму маренні я бачу, як мені назустріч легкою ходою
підіймається дівчина, коси в неї розплетені, руки граціозно опущені. Коли вона
опиняється на площадці між двома поверхами, сонце заливає їй волосся. Вона
підіймається останніми приступками, підвівши голову до мене. Я не знаю її, але
вона приязно усміхається мені. Й тут видіння зникає. Однак я відчуваю легкість
і свіжість у всьому тілі, мовби вдихнув бузкових пахощів.
А минулої ночі одразу ж після такого сну я прокинувся й довго не міг прийти до
тями. Я відчув себе страшенно самотнім. Фізично відчув. Аж серце стислося; Я
сів на ліжку й почав глибоко дихати, на мій великий подив; це мені вдалося без
будь-яких труднощів. Серце, легені-все нормально функціонувало, ніщо не
завдавало болю, тільки щось стискало горло й з’явилося дивне враження напруги, яка весь час зростає й яка, здається, ось-ось
вибухне, - та, зрештою, все кінчається сльозами.
Мене мучить одна й та сама думка, що часто навідує тепер мене: я не одружився,
в мене не було дітей. Наближається вимирання людського роду. Я це побачу. Я,
хоч як це безглуздо, чомусь упевнений: нібито всі мої приятелі, навіть Тома,
який молодший від мене на п’ятнадцять років, помруть раніше, залишивши мене самого. Й уявляю себе старого й
скоцюрбленого, що без упину блукає просторими кімнатами Мальвіля,
прислухаючись, як луною відбиваються кроки під склепінням у льоху, никає у
великій залі будиночка, в своїй кімнаті головної башти.
Це була перша світла ніч після дня події, а можливо, то вже був ранок. На
канапці, що неподалік від мене, виразно бачу обличчя Тома, заплющені очі, щоку,
що безпорадно притиснулася до подушки, простирадло натягнуте до самого
підборіддя, а ззаду - до потилиці, щоб захиститися від протягу. Милуюся його
обличчям. Завважую, що під час сну в нього зникає вираз суворості, такий
характерний для нього, коли він не спить. Більше того, тепер він якийсь
дитинний і беззахисний. Біла борода в нього росте поволі. А що Тома поголився
вчора, то на його щоці жодної тіні. Вона здається мені гладенькою й м’якою, з ямочкою біля кутика губ, що її досі я ніколи не помічав. Білявий
кучерявий чуб надає йому жіночного вигляду.
Я раптово перекидаюся в ліжку, повертаюсь до Тома спиною й думаю, що треба буде
колись знову перерозподілити кімнати, зробити нове переселення, бо Тома не
повинен залишитися назавжди в моїй кімнаті. Водночас я відчуваю дивне почуття
скорботи й провини, причину якого не можу визначити, але воно не дає мені
спати, навіює якісь невиразні думки й короткочасну сонливість. Однак сонливість
та сповнюється такими тяжкими й принизливими кошмарами, що я підводжуся, беру
одяг, який жужмом лежав на стільці, й спускаюся поверхом нижче до ванної
кімнати. Проте тут марення, огидне й образливе, триває доти, доки я не скінчу
голитися. Довго купаюся під душем. Мені здається, що я очищаюся від думок.
Коли я виходжу з головної башти на подвір’я, на моєму наручному годинникові - п’ята. Як уже повелося після дня події, сьогодні холодно й хмарно. Тільки я один
встав у Мальвілі. Мої кроки гупають кам’яним подвір’ям. Велетенська головна башта, фортечні мури й будиночок пригнічують мене своєю
масою. До сніданку в мене ще дві довгі години самотності.
Я проминаю звідний міст, а звідти прямую за першу огорожу до “Материнства”.
Любонька спить стоячи, її лоша також стоїть, зіпершись на неї; але тільки-но я
просуваю підборіддя над перегородкою її стійла, вона нашорошує вуха, розплющує
очі й, уздрівши мене, видихає ніздрями повітря, лагідно й глухо заіржавши.
Любонька ступає крок до мене, лоша, напівпрокинувшись, погойдується й теж іде
вперед довгими й тендітними ніжками й спирається знов на ще розбухлий живіт
своєї матері. Любонька просуває голову над перегородкою й безцеремонно кладе її
мені на плече; я гладжу її щоку й милуюся лошам. Маленька тваринка завжди
зворушує, як і людське дитя. Насмішка теж темно-гніда, в неї така сама біла
пляма на чолі, як і в її матері, вона також дивиться на мене здивовано-наївними
очима. Мені хотілося б піти до стійла й погладити Насмішку, однак не знаю, чи
це сподобається Любоньці, тому тамую в собі своє бажання. Любонька кладе мені
на шию морду з такими ніжними й вогкими ніздрями й пирхає, Цілком очевидно,
вона щаслива. Ми її голубимо, добре годуємо, й у неї є лоша. Однак вона не
знає, що це останнє її лоша й що її рід, як і наш, приречений.
День збігає в буденних справах. А ввечері знову та сама сцена: поклавши лікті
на біблію, я підпираю руками собі голову, мимохіть слухаючи розмову про Ла-Рок,
Вогонь уже догоряє, й Мену, передрімавши біля каміна, підводиться, подаючи в
такий спосіб сигнал, що посиденьки скінчилися. Тоді лунає тупіт ніг і грюкіт
стільців, які ми розставляємо навколо столу. Мену згортає на купу жар, щоб він
зберігся до наступного дня; а я залишаюся стояти із згорнутою біблією під
пахвою, сміюся й гомоню з друзями, водночас боюсь знов опинитися в ліжку зі
своїми думками, наче в’язень у камері.
Мені добре затямився той вечір і той страх, що опосів мене, коли я подумав про
нову безсонну ніч. Я добре пам’ятаю все те, бо наступного дня в нашому житті сталося багато змін.
Наче в класичній трагедії, подія дає про себе знати знаменнями, звістками й
передчуттями. Було так само холодно, як і в попередні дні, небо еіре й обрій
затягнутий. Відтоді, як народився Принцу ми мали на сніданок трохи молока,
звісно, не по кухлеві на кожного, до того ж Тома довелося нас довго
переконувати, що воно дуже корисне для здоров’я й що всім треба пити його, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не любили
молока. Момо, навпаки, пив його з насолодою. Обхопивши кухоль брудними руками й
задоволено бурмочучи, він утуплювався чорними палючими очима в молоко і якусь
мить милувався його сніжною білиною, перш ніж підносив кухоль до рота, й ковтав
так швидко, так жадібно, що аж дві тоненькі білі цівки стікали по підборіддю на
його брудну шию.
- Мену, - сказав я, коли Момо поставив кухля, - треба зважитися сьогодні
почистити твого пагінця.
Я вибрав такі слова, щоб Момо до останньої миті не здогадався про операцію, яка
заради успіху мала захопити його зненацька.
- Я вже давно думаю про це, - відповіла Мену, навіть не глянувши на Момо, - Але
самій важко. - І додала: - Можна буде, коли твоя ласка.
- Що ж, гаразд, після сніданку. Тоді, коли Пейссу поїде Буркою орати ниву в
Ридай. Вчотирьох ми легко впораємось.
Я був певен, що Момо не збагнув ні слово “почистити”, ні слово “пагінець”. Так
само, як і Мену, я намагався не дивитися на нього під час нашої розмови.
Незважаючи на це, його інстинкт зробив своє. Момо зиркнув спершу на матір,
потім на мене, нараз підстрибнув, перекинувши стільця, й заволав лютим голосом:
“А дамеспо адибо нелюво!” (“Та дайте мені спокій, ради бога! Не люблю води!”).
Відтак, схопивши скибку шинки зі своєї тарілки, щодуху кинувся до дверей.
- Ну й обдурив він вас, - озвався дебелий Пейссу, засміявшись. - А тепер усе
пропало.
- Та; ні, - мовила Мену, - ти не знаєш його. Він за хвилину все забуде. Йому
думка влітає з одного боку в голову, а з другого - вилітає. Ось чому він ніколи
не дбає про себе. Бо нічогісінько не запам’ятовує.
- Йому пощастило, - сказав Колен, - А в мене голова аж гуде від думок. Як би я
хотів бути ідіотом.
- Він не ідіот, - жваво заперечила Мену. - Емманюелів дядько не раз казав:
“Момо розумний. Тільки не вміє розмовляти. Тому й не може мислити”.
- Я не хотів тебе образити, - вибачився Колен.
- Ш не онрийняла це за образу, - мовила Мену, всміхнувшись Коленові. Її жваві
очі освітили мертвотну крихітну голівку, що стирчала на худій шиї. - А де можна
розшукати Момо після сніданку? Скажу тобі: в стійлі Любоньки, там він гладитиме
її. Ти даси змогу йому вийти, й тут ви зловите його. Для чотирьох - це просто
розвага.
- Розвага! - сказдв я. - Я волів би не мати такої розваги. Все-таки слід
остерігатися його ніг. Ми з Мейссовьє візьмемо Момо за руки й покладемо на
землю. А ти, Колене, схопиш його за праву ногу, а Тома за ліву. Будьте
обережні, він хвицається. Має дуже багато сили в ногах.
- Я згадав, що саме в такий спосіб колись ви надавали мені стусанів, - мовив
Пейссу, й на його круглому обличчі майнула посмішка. - Ватага негідників! -
додав він лагідно.
Всі засміялися, але нараз замовкли. Зненацька розчинилися двері зали, й на
порозі з’явився Момо, збуджений і радісний. Піднісши вгору руки, він пританцьовував і
вигукував:
- Євово! Євово!
Хоч тепер я вже розумів мову Момо, принаймні так само, як його мати, однак
цього разу не второпав, що він хотів сказати. Глипнув на Мену, але вона також
не розуміла сина.
- Вово? - озвалася нарешті Мену, підвівшись. - Що це таке, вово?
- Вово, адибо! - вигукнув Момо, підстрибнувши, ніби обурився, що ми ніяк не
втямимо його мови.
- Та ну ж бо, Момо, - сказав я, підвівшись і собі, і пддайшов до нього, -
розтлумач! Що воно таке, вово?
- Вово! - уперто повторював Момо й зі сльозами на очах вигукував щось хриплим
голосом і тупотів ногами.
Ми перезирнулися. Навіть зваживши на його звичне збудження, ми трохи
здивувалися з цього шаленства.
- Вово! - мимрив він знову.
Й раптом, розставивши свої руки горизонтально, помахав ними згори вниз, мовби
летів.
- Ворона? - спитав я навмання.
- Угу! Угу! - закивав Момо, й обличчя в нього заясніло вдячністю, потім він
заволав: - Луві Емамуель! Луві Емамуель! (Любий Емманюель! Любий Емманюель!), -
і, мабуть, таки поцілував би мене, якби я не зупинив його.
- Момо, ти певен? У Мальвілі є ворона?
- Угу, угу!
Ми недовірливо перезирнулися між собою. Після дня події птахи замовкли навіки.
- Ди! Ди! - крикнув Момо, потягши мене за руку, якою я притримував його на
відстані від себе.
Я відпустив його, й він побіг, високо задираючи ноги. Я помчав за ним, за мною
побігли всі інші, навіть Мену.
Я побачив, як Момо принишк на звідному мосту. Я зупинився. Саме тут, за якихось
двадцять метрів од нас, навпроти “Материнства”, важко підстрибувала цілком
здорова, з синювато-чорним пір’ям ворона, дзьобаючи довгим дзьобом зерно. Побачивши нас, вона зупинилася й
обернулася, щоб розгледіти людей своїм маленьким чорним пильним оком, відтак
підвела голову, але їй не вдалося випрямити спину, тому вона скидалася на
згорблену літню жінку, яка заклала руки за спину, схиливши голову трохи вбік, з
виду мудру й обачну. Ніхто з нас не ворухнувся, й, певне, наша непорушність
нагнала на неї страху, бо ворона розпростерла широкі синювато-чорні крила й,
крикнувши “кра-а!”, полетіла низько над землею, потім сіла на дах надбрамної
башти й сховалася за комин, з-за якого по хвилі вистромився її довгий, загнутий
униз дзьоб, а пильне око втупилося в наш гурт.
Ми пішли в двір, але очей з ворони не спускали.
- Якби мені сказали, що колись я буду радий побачити ворону, не повірив би, -
озвався дебелий Пейссу.
- І ще до того так близько, - мовила Мену. - Адже тільки бог знає, чому ці
птахи такі обережні й хитрі, що не встигнеш наблизитися до них і на сто метрів,
як вони ховаються.
- Принаймні якщо ти наближатимешся в автомобілі, - сказав Колен.
Від слова “автомобіль” повіяло холодом, бо воно належало до “попереднього
світу”, але холод швидко розтанув. Ми зійшлися на тому, що в день події чи
випадково, чи інстинктивно ворона опинилася в одній з численних нечер, якими
були подірявлені довколишні скелі (в часи релігійних воєн у них ховалися
гугеноти). Їй вистачило мудрості заглибитися в печеру й просидіти в ній доти,
доки тривало це пекло. А коли спека спала, ворона харчувалася надлом, можливо,
навіть нашими кіньми. Однак мотиви, які штовхнули її спробувати заприятелювати
з нами, були для нас незбагненні.
- По-моєму, вона дуже рада зустріти людей, бо знає, що там, де є люди, завше
знайдеться щось для неї подзьобати, - сказав Пейссу.
Але цей матеріалістичний аргумент сподобався нам тільки наполовину, й, дивна
річ, саме Мейссоньє відкинув його.
- Я згоден, що вона шукає зерна, - компетентно заявив Мейссоньє. Він стояв,
розчепіривши ноги й застромивши руки в кишені. - Але це все одно не пояснює,
чому вона стала така відважна. Бо весь той ячмінь, який розсипається в
“Материнстві”, - Бурка їсть так ненажерно, що кожного разу розсипає чверть
своєї порції, - вона могла б прийти позбирати вночі.
- Згоден з тобою, - мовив Колен. - Ворона недовірлива, коли вона у зграї, бо її
б’ють. Але саму при бажанні можна приручити. Пам’ятаєш ла-рокського шевця?
- Угу! Угу! - вигукнув Момо, який також згадав того шевця.
- Цей птах з головою, - мовила Мену, - Пригадую, одного року Емманюелів дядько
понакладав вибухівки на кукурудзяному полі, бо ворони геть спустошили його. І
там бахкало щогодини. Але ти не повіриш, ворони чхали на вибухівку. Вони навіть
не втікали, а спокійнісінько дзьобали сходи.
Пейссу зареготав.
- Ця негідь мені теж зіпсувала багато крові! Але якось удалося вбити одну з
них. З Емманюелевого довгостволого карабіна моделі 22.
Потім ми почали на всі голоси вихваляти ворону, її розум, довговічність,
можливу приязнь до людей. А коли Тома несміливо зауважив, що це все ж таки
шкідник, ніхто не надав значення такому недоречному зауваженню. Передусім тому,
що колись ми легко могли боротися з цим шкідником, не відчуваючи до нього
ненависті. І ще тому, що ця ворона прибула до нас, наче посланець, вселяючи
надію: десь є інші уцілілі істоти; вона стала для нас священною, відтепер ми
щодня даватимемо їй невеличку пайку зерна, вона вже належить Мальвілю.
Пейссу обірвав розмову про ворону. Учора ввечері ми відвезли змайстрованого
Мейссоньє та Колепом плуга на маленьку ниву, що на берегах Рюнів, і йому не
терпілося розпочати оранку. Коли він перевальцем попростував до стійла, я
підморгнув Мейссоньє, й Момо не встиг навіть зорієнтуватись, як ми міцно
схопили його за обидві руки й за ноги, відтак підняли вгору й, наче мішок,
швиденько понесли до головної башти; Мену дріботіла за нами маленькими худими
ніжками й щоразу, коли її син мимрив: “А дамесло а дибо”, - повторювала, весело
сміючись: “Усе ж таки тебе треба помити, нечупаро!” Бо мити Момо, що вона
робить ось уже близько півстоліття від першого його сповитку, - для неї не
тягар, а справжній ритуал, який і досі зворушував її, незважаючи на вік сина.
Я розпорядився, щоб сьогодні вранці ніхто не займав душової, і тепер ми могли
наповнити ванну теплою водою і опустити в неї Момо, щоб він відмокав, а
Мейссоньє тим часом заходився його голити. Сердешний Момо, якого ми здолали
гуртом, більше не чинив опору; за якусь хвилю я пішов геть, нагадавши перед цим
Коленові, щоб він замкнув за мною двері на засув - Момо, чого доброго, ще міг
накивати п’ятами. Я пішов до своєї кімнати, взяв бінокль і піднявся на головну башту.
Ще тоді, коли ми розмовляли на першому дворі, мені здалося, що небо трохи
прояснилося, і я сподівався побачити Ла-Рок. Але то була ілюзія, і я зрозумів
це відразу. Небо було свинцево-сіре, і вдалині я не побачив нічогісінько. Луги,
на яких не було ані травинки, поля, на яких не видніло жодного паростка
пшениці, здавалося, вкриті темно-сірим порохом. Колись люди, які навідували
мене й милувалися краєвидом з головної башти, вихваляли мальвільську “тишу”.
Але такої думки були тільки городяни, бо сюди постійно долинав шуій автомобілів
з рюнського шляху, гуркіт трактора з поля, пташиний щебіт, кукурікання півнів,
гавкіт собак, а влітку, звісно, не змовкали цвіркуни, коники-стрибунці, бджоли
на винограднику. Тепер і справді тут панувала тиша. І небо, і земля були
свинцеві, застиглі, - пейзаж-труп. Планета здавалася мертвою.
Приклавши до очей бінокль, я пильно дивився туди, де мав бути Ла-Рок, але не
бачив нічого, крім сіризни, й не міг навіть сказати, чи то сіріла земля, а чи.
небесне склепіння, яке гнітило нас. Я опустив трохи бінокль, націлившись ним на
ниву в Рюнах, куди Пейссу поїхав орати Буркою. Намагався побачити кобилу,
оскільки її найлегше було помітити, й, трохи нервуючись, бо ніяк не міг знайти
її, опустив бінокль. Неозброєним оком раптом побачив плуг, що нерухомо стояв
посеред ниви, а поряд з ним лежав на землі Пейссу, розкинувши руки хрестом.
Бурки ніде не було.
Я хутко вбіг з третього поверху крученими сходами, накинувся на двері ванної
кімнати, стиснув ручку, забувши, що двері замкнені на засув, потім загамселив у
них обома кулаками, гукаючи:
- Швидше виходьте, з Пейссу щось скоїлося!
Не чекаючи товаришів, я побіг. Щоб дістатися до ниви, треба було спуститися
шляхом, що вів попід скелею, аж на рівнину, а там звернути ліворуч, на стежку,
перейти висохлий струмок і простувати далі до першого рукава Рюнів. Я біг
щодуху, в скронях у мене гупало, я нічого не міг зрозуміти. Бурка була така
покірна й лагідна, що я не міг повірити, щоб вона заподіяла щось лихе Пейссу і
втекла від нього. Втім, куди вона могла втекти? Адже ніде не лишилося жодної
травинки, а в Мальвілі вона мала досхочу сіна і ячменю.
За якусь хвилю почув позаду тупіт товаришів, які намагалися наздогнати мене. За
сто метрів од ниви в Рюнах зі мною порівнявся Тома, який біг дуже швидко, а
потім випередив мене.
Здалеку я помітив, як Тома припав на коліна біля Пейссу, обережно повернув його
й підняв голову.
- Він живий! - крикнув Тома.
Я знесилено присів біля нього. Пейссу розплющив невидющі очі, він ніяк не міг
зосередитись, ніс і ліва щока були вимащені землею, з потилиці цебеніла кров на
сорочку Тома, який підтримував його. Колен, Мейссоньє й Момо, голісінький і
мокрий, прибігли тоді, коли я оглядав рану - широку, але, на перший погляд,
неглибоку. Останньою прибігла Мену. Вона прихопила в надбрамній башті пляшку
горілки, а також мій халат, в який закутала Момо.
Я хлюпнув горілки на рану, й Пейссу застогнав. Відтак улив йому ковток у рот і,
вмочивши носовичка, витер обличчя.
- Це неможливо, щоб його вдарила Бурка, - мовив Колен. - Особливо, коли зважити
на те, як він лежав.
- Пейссу, - мовив я, розтираючи йому горілкою скроні, - ти чуєш мене? Що
сталося?
Пейсу тихо, але виразно прошепотів:
- Емманюелю...
Я дав йому знову ковтнути горілки й знову розтер скроні.
- Що трапилося? - запитав я, поплескуючи його по щоках і намагаючись вловити
його погляд.
- Його щось оглушило, - мовив Колен, підводячись. - Зараз він опритомніє, йому
вже краще.
- Пейссу! Ти чуєш мене? Пейссу!
Я підвів голову.
- Мену, дай мені пояс від мого халата.
Я поклав пояс на коліна, згорнув учетверо носовичка, линувши на нього горілки,
обережно притулив до рани, яка й досі кровоточила, й, попросивши Мену потримати
цей компрес, закріпив його поясом Пейссу на голові.
- Не знаю, - зненацька озвався Пейссу.
- Не знаєш, як усе це трапилося?
- Ні.
Він знову заплющив очі.
- Ходи-но сюди, Емманюелю! - покликав мене Колен.
Він стояв біля плуга спиною до нас. Коли я підійшов, обличчя в нього було
схвильоване, очі втупилися в мене.
- Подивись на це, - прошепотів він.
Коли ми вперше запрягли Бурку, то помітили, що бракувало ремінця, яким прив’язувалася голобля. Ми замінили його нейлоновою мотузкою, що нею кілька разів
обмотали голоблю й зав’язали. Ця мотузка була перерізана.
- Це могла вчинити тільки людина, - сказав Колен. Він зблід, губи йому
пересохли. Потім додав: - Перерізала ножем.
Я підніс обидва кінці мотузки до очей. Переріз був рівний, без зазубрин, без
розсотаних ниток. Я опустив голову, не вимовивши ні слова.
- Той, хто розпряг Бурку, - вів далі Колен, - розстебнув пряжки шлеї, ліву
пряжку попруги, однак, коли наштовхнувся на вузли з правого боку, розсердився й
застосував ножа.
- Спершу, - мовив я тремтячим голосом, - він ударив ззаду Пейссу.
До нас підійшли Мену, Мейссоньє й Момо і прикипіли до мене очима. Тома,
опустившись на одне коліно, підтримував на руках Пейссу й також дивився на
мене.
- Егей! Егей! - вигукнула Мену, тоді з жахом озирнулася довкола і, схопивши
Момо за руку, пригорнула до себе.
Запала мовчанка. Мене огорнуло змішане почуття страху й іронії. Тільки один
господь відав, як палко молилися ми до нього, щоб десь уціліли ще люди. І тепер
переконалися: вони є.