Мальвіль

Я взяв довгостволий карабін моделі 22 (дядько подарував мені його в день мого п’ятнадцятиріччя), а Тома - мисливську рушницю з накладними стволами. Ми
домовилися, що решта залишиться в Мальвілі з двостволкою. Зброя ненадійна, але
Мальвіль мав фортечні мури, бійниці, захищався ровом.
Коли ми звертали на в’юнку стежину, яка веде від мальвільського шляху на дорогу в Рюнах, я на мить
зупинив погляд на замку, що вгруз у скелю. Помітив, що Тома також дивиться на
замок. Слова були зайві. З кожним кроком ми почували себе в дедалі більшій
небезпеці. Мальвіль був нашим барлогом, нашим “замурованим гніздечком”. Досі
він захищав нас від усього, в тому числі й від останніх досягнень техніки. Як
страшно було його кидати, який страхітливий був цей наш довгий похід. Небо
сіре, земля сіра, пні дерев почорнілі, тиша, мертвотна нерухомість. І до того ж
самотні істоти, які жили ще десь серед цього пейзажу, причаївшись, чекали, щоб
повбивати нас.
Я був переконаний: викрадення кобили за умов, коли її сліди неможливо було
замести на вигорілій і вкритій попелом землі, означало, що злодії здогадувалися
про наше переслідування, і десь там, на оголеному обрії, на нас чекала засідка.
Ми не могли допустити, щоб вони оглушили одного з наших товаришів і вкрали в
нас кобилу. Якщо ми не бажаємо залишатися пасивними, то повинні взяти на себе
роль переслідувачів.
Відтоді, як я побачив непорушно розпростертого Пейссу, до тієї хвилини, коли ми
вийшли з Мальвіля, минуло не більше півгодини. Очевидно, злодій довго
морочився, поки приборкав Бурку. Я бачив місця, де вона відмовлялася йти,
гарцювала, кружляла колом. Хоча вона й була дуже лагідна, однак надто вже
звикла до своєї конюшні, Мальвіля, Любоньки. Крім того, це була молода кобила,
яка ще всього боялася - калюжі, шланга, каменя, об який спотикалася, газети,
принесеної вітром, її сліди поряд зі слідами чобіт свідчили, що злодій не
наважився сісти на неї. А те, що він злякався її, підтверджувало, що вершник з
нього був поганенький.
Рюші - це долина завширшки метрів сто між двома пасмами пагорбів, які колись
були вкриті лісом, два старі русла тягнуться з півночі на південь, а путівець
іде паралельно з горбом, який прилягає до низки східних пагорків. Злодій ішов
не рівним шляхом, на якому його можна було побачити здалеку, - він подався
попід західними пагорками, звивисті обриси яках ховали його від людського ока.
В усякому разі, я вважав, що небезпека вам майже не загрожувала, доки він не
дістався до свого притулку. Він і його спільники не почнуть боротьбу, не
сховавши Бурку в безпечному місці - в стайні чи десь в а огорожею.
Однак я був напоготові, карабін тримав у руках, а не за плечем, і пильнував за
обрієм.
Через півтори години сліди Бурки вивели нас із Рюнів і круто повернули
праворуч, на захід, між пагорком і скелею. Місцевість тут була така сама, як і
біля Мальвіля: з півночі - скеля, в підніжжі скелі - потічок, який біля
Маяьвіля вже пересихає, а тут іще повноводий і швидкий.
Я зовсім не знав, хто живе там, у тій ущелині в скелі, замурованій стіною, в
якій пробили вікна. Якісь неговіркі люди, яких підозрювали в поганих звичках і
навіть гірше - вони незаконно полювали на землях сусідів. Пан Кутельє називав
їх за вигляд їхнього житла “троглодитами”. Але для мешканців Мальвіля вони були
просто “чужинцями”, навіть більше, - “циганами”, оскільки голова родини походив
з півночі. До того ж усім не давало спокою й те, що цих людей ніколи не бачили
в Мальжаку: вони запасалися необхідними речами у Сен-Совері. Але найстрашніше,
звичайно, було те, що про них майже нічогісінько не знали, навіть із скількох
осіб складається їхнє плем’я. Однак розповідали, що старий, про якого дядько казав мені, що він поставою й
обличчям схожий на людину з Кро-Маньйона [5 Кро-Маньйон - печера у Франції, де було знайдено рештки людей сучасного типу, які існували в
Європі наприкінці палеоліту. (Примітка перекладача).], двічі “сидів” у в’язниці: перший раз за бійку, а другий - за те, що зґвалтував свою доньку. Її
єдину я знав з цієї сім’ї, вона звалася Каті й служила в ла-рокського мера. То була, як казали люди,
вродлива дівчина із зухвалими очима й легковажною поведінкою.
В часи “Гуртка” ферма троглодитів заінтригувала нас своєю назвою “Ставок”. Вона
інтригувала нас тому, що там не було ніякого ставка, лише багно між скелею й
крутим горбом. Ні електрики, ні дороги. Якась вогка ущелина, куди ніхто ніколи
не ходив, навіть листоноша залишав пошту, точніше одного листа на місяць, у
“Кюссаку” - чепурненькій фермі на горбі. Від листоноші Будно ми довідалися, що
звалися ті люди Варвурдами. На нашу думку, то було нехристиянське прізвище.
Будно твердив, що батько - “дикун”, але зовсім не бідняк. Має худобу й добрі
землі на пагорбі.
Я наздогнав Тома, зупинив його, взяв за руку й, нахилившись до вуха,
прошепотів:
- Тепер я йтиму попереду.
Від озирнувся навколо, глянув на годинника й мовив таким самим тоном:
- Але мій час іще не скінчився.
- Облиш. Я знаю цю місцевість, - сказав я й додав: - Ти йтимеш за десять метрів
позаду.
Я випередив його і, ще трохи віддалившись, подав рукою знак зупинитися. Сам я
також зупинився. Вийняв з футляра бінокль і, піднісши його до очей, пильно
оглянув місцевість. Пагорок і скелю розділяв похилий вузенький лужок. Пагорок
був такий же голий і почорнілий, як і все, що ми бачили, коли йшли сюди. Але
лужок, захищений скелею з півночі й затиснути між крутими схилами, постраждав,
так би мовити, трохи менше під час спустошення. Зовні він нагадував місцевість,
на якій рослинність обсмалилася, однак не обвуглилася, й земля, либонь, тому,
що до дня події досхочу напилася води, не перетворилась на сірий порох.
Подекуди виднілися жовтаві жмутики, напевне, то була трава, й стояли двоє чи
троє голих, почорнілих дерев. Я сховав бінокль у футляр і обережно рушив
уперед. Але на мене чекала інша несподіванка: земля під ногами була тверда й
неподатлива. В день події вода від тепла, очевидно, випарувалася з неї, як
випаровується вона з чайника.
У мене рясно потіли долоні, прискорено билося серце, гупало в скронях і навіть,
коли я ховав бінокль у футляр, легко тремтіли руки, що нічого втішного не
віщувало, коли б мені довелося стріляти. Я спробував дихати повільно й глибоко,
у такт своїм крокам, очі мої стежили то за Бурчиними слідами, то за лужком, що
стелився переді мною. Вітрець ані дихне, ніде ні звуку. За десять метрів
попереду я побачив невисокий кам’яний мур.
Усе відбулося дуже швидко. Я помітив кінський кізяк, що видався мені свіжим.
Зупинився й присів, щоб роздивитися його, навіть помацати, чи він ще теплий.
Тієї ж миті щось просвистіло в мене над головою. За хвилину біля мене з’явився Тома й також присів, тримаючи в руці якусь стрілу з чорним і дуже
гострим вістрям.
Невдовзі щось знову просвистіло над нами. Я ліг і поповз до кам’яного муру. Я повз так швидко, що, здавалось, залишив Тома далеко позаду, але,
на превеликий свій подив, коли поклав карабін поряд з собою й озирнувся
ліворуч, побачив, що він, розпростершись на землі, робив собі захисток,
накладаючи на мур каміння, яке з нього обвалилося. Дивна річ, він здогадався
захопити з собою стрілу. Вона лежала поряд з нами, жовте й зелене пір’я її хвостового оперення різко виділялося на тлі сірого пейзажу. Я подивився на
неї. Й не повірив своїм очам! Троглодити стріляли в нас із лука!
Я швиденько зазирнув за мур. За п’ятдесят метрів від нас, перетинаючи вузеньку долину, здіймався інший мур.
Посеред долини стояло обгоріле горіхове дерево. Позиція чудова, однак вони
все-таки помилилися: їм треба було пропустити нас за малий мур і атакувати на
відкритій місцевості. Вони вистрелили надто рано, коли я зупинився, побачивши
кінський кізяк.
Коли пролунав знову свист, я, сам не відаючи чому, підігнув ноги. То був
вчасний рефлекс, бо стріла, яка, здавалося, летіла з неба, вп’ялася глибоко в землю за півметра від моїх ніг. Цією стрілою, мабуть,
вистрелили вгору під певним кутом, щоб надати їй траєкторії дуги. Я зразу
помітив, куди цілився стрілець, - у захисток Тома. Я кивнув йому повзти за мною
й сам відповз на кілька метрів ліворуч попід муром.
Просвистіла ще одна стріла й поцілила в самісіньке каміння, яке ми щойно
кинули, але за метр від попереднього. Я почав повільно рахувати: “Один, два,
три, чотири, п’ять”. Пролунав новий свист: отже, стрільцеві потрібно було п’ять секунд, щоб узяти стрілу, покласти її на тятиву, прицілитися й відпустити
хвостове оперення. Стріляли не з двох, а лише з одного лука.
Я зяяв з карабіна оптичний приціл. Тепер він мало допомагав, бо дуже
збільшував. Я шепнув Тома зайняти позицію з того боку каміння і, як тільки
стрельну двічі, висунути голову за мур, вистрелити навмання разів зо два й
негайно перебратися на інше місце. Він усе зрозумів. Я провів його очима. Коли
він зупинився, я зняв запобіжник і став на коліна, нахиливши голову й тримаючи
карабін обома руками. Потім раптово підвівся, прикладаючи зброю до плеча,
обернувся, сподіваючись побачити бодай краєчок лука за горіхом, двічі вистрелив
і сховався. Тієї ж миті, коли я перебігав на інше місце, пролунали два постріли
з рушниці Тома. Вони були набагато гучніші від сухого ляскання моїх куль.
Я чекав відповіді, її не було. Зненацька, на превеликий свій подив, побачив, що
метрів за десять від мене Тома підвівся й спокійно стоїть, поклавши рушницю на
передпліччя.
- Лягай! - просичав я йому.
- Вони вивісили білий прапор, - сказав він спокійно й неквапливо повернув до
мене голову.
- Лягай! - крикнув я сердито.
Він скорився. Я дістався до купи каміння й зазирнув за мур. Звідси було видно,
як там розмахували луком, на кінці якого висів білий носовичок, однак не видно
було руки, що розмахувала ним. Я підніс до очей бінокль і оглянув гребінь муру.
Але не побачив нічогісінько. Тоді я опустив бінокль, склав долоні рупором і
крикнув місцевою говіркою:
- Для чого ти вистромив свою білу ганчірку? Відповіді не було. Тоді я повторив
своє запитання літературною мовою.
- Здатися! - відповів літературною мовою молодий голос.
- Заклади лук за голову й іди сюди! - гукнув я.
Запала тиша. Я подивився в бінокль. Лук і білий прапор не ворушилися. Я пильно
прислухався. Але не почув жодного звуку.
Почекавши з хвилину, я прокричав, не відриваючи бінокля від очей;
- Ну, чого ти ждеш?
- А ви не стрелите в мене? - запитав голос.
- Звичайно, ні.
Спливла ще якась хвилина, потім я побачив, як з-за муру з’явилася людина, заклавши лук за голову, як я наказував. Я опустив бінокль і
взяв карабін.
- Тома!
- Що?
- Коли він буде тут, сховайся за камінням і пильнуй. Не спускай очей з муру.
- Гаразд.
Чоловік ступав швидкими кроками, майже біг. На превеликий мій подив, він був
молодий, з розкуйовдженим білявим, з рудуватим відтінком чубом. Неголений,
зупинився по той бік муру. Я наказав:
- Кидай зброю сюди, перелазь через мур, клади руки на потилицю й ставай
навколішки. Затям собі, що в мене в обоймі вісім патронів.
Він скорився. Це був високий, кремезний молодик, одягнений у безбарвні джинси,
полатану картату сорочку й стареньку коричневу куртку, роздерту на плечі.
Обличчя його було бліде, ечі опущені.
- Подивись на мене.
Він підвів повіки, й мене здивував його погляд. То було зовсім не те, чого я
сподівався. Нічого підступного й жорстокого. Навпаки, Очі золотисто-карі, майже
дитячі, - вони дуже пасували до його круглого обличчя, широкого, з пухлими
губами рота. Я звелів йому подивитися на мене, й він подивився. Сором’язливо, зі страхом, наче дитина, яка чекає лайки. Я сів за два метри від нього,
спрямувавши в його бік дуло карабіна. Й мовив, не підвищуючи голосу:
- Ти сам?
- Так, - відповів він швидко.
- Вислухай мене уважно. Я повторюю: ти сам?
- Так, - цього разу він на мить завагався, перш ніж відповісти.
- Скільки в тебе залишилося стріл? - змінив я раптом тему.
- Там?
- Так.
Він поміркував.
- Дюжина, - відповів невпевдено. Потім додав: - Можливо, менше.
Дивний стрілець з лука, який не здогадався порахувати свої стріли.
- Скажімо, з десяток буде? - запитав я.
- Десяток, мабуть, буде.
Я подивився на нього й раптом сказав швидко й грубо:
- Якщо в тебе залишилося ще десять стріл, то чому ти здаєшся?
Він почервонів, розтулив рота, очі в нього забігали, але не промовив ні слова.
Не чекав такого запитання. Воно захопило його зненацька, й він зовсім
розгубився, неспроможний знайти якусь відповідь.
- Повернися до мене спиною й поклади руки на голову, - наказав я сурово.
Він незграбно повернувся на колінах.
- Сядь навпочіпки. Він підкорився.
- А тепер слухай. Я поставлю тобі зараз одне запитання. Єдине. Якщо збрешеш, я
продірявлю тобі череп. - І притиснув дуло карабіна до його потилиці. -
Зрозумів?
- Так, - відповів він тихо.
Я відчув, як тремтить його потилиця.
- Тепер слухай уважно. Я не ставитиму тобі двічі одне й те саме запитання. Якщо
збрешеш, вистрелю.
Я трохи помовчав, а тоді запитав так само швидко й грубо:
- Хто був з тобою за муром?
- Тато, - відповів він ледь чутно.
- А ще хто?
- Більш ніхто.
Я притиснув дуло до його потилиці.
- Хто ще?
- Більш ніхто, - відповів він без вагання.
Цього разу я впевнився, що він не брехав.
- У твого батька в лук?
- Ні. В нього рушниця.
Я побачив, як Тома обернувся і роззявив рота. Я подав йому знак не спускати
очей з муру й перепитав:
- У нього є рушниця?
- Так, мисливська двостволка.
- Твій тато мав рушницю, а ти - лук?
- Ні. Я не мав нічого.
- Чому?
- Тато не дозволяє мені брати рушницю.
- А лук?
- Лук також.
- Чому?
- Він мені не довіряє.
Гарні родинні стосунки, нічого не скажеш. В моїй уяві почав потроху
вимальовуватися образ троглодитів.
- То батько наказав тобі здатися?
- Так.
- І сказати, що ти сам?
- Еге ж.
А ми, повіривши, підвелися б, спокійно пішли б по свою Бурку й потрапили б в
самісінькі пазури до старого, який чекав на нас за муром з двостволкою. По кулі
на кожного.
Я зціпив зуби й суворо наказав:
- Розстебни пасок.
Він виконав це й знову поклав руки на голову. Його слухняність викликала в мене
співчуття: незважаючи на поставу й широкі плечі, він був ще зовсім хлопчисько.
Хлопчисько, якого тероризував батько, а тепер тероризую я. Я звелів йому
закласти руки за спину й зв’язав їх паском. Тільки тоді, коли зробив це, згадав про мотузку у кишені, зв’язав нею його ноги й, знявши з лука носовичок, заткнув рота.
- Тома, - мовив я до товариша.
- Ти пильнуватимеш за муром, скелею й пагорком. А я спробую обійти його з
пагорка.
- Ти викриєш себе.
- Як тільки побачиш щось із свого боку, навіть ствол рушниці, стріляй. Раз і
вдруге, для того, щоб примусити його опустити голову.
Я поповз уздовж муру до пагорка. За кілька метрів рука, що тримала карабін,
почала пітніти, а серце - шалено битися. Однак я був задоволений, що зумів
розгадати підступний задум троглодита.
Від пагорка на нічийній території між двома ворожими мурами йшов відріг у
невеличку долинку. Я розраховував, що цей відріг сховає мене від очей старого,
коли спробую опинитися в нього над головою. Однак не врахував того, що
видертися нагору буде надто важко. Схил був стрімкий, кам’янистий, рослинність зникла, взятися ні за що. Я закинув карабін за плечі, щоб
допомагати собі обома руками. За десять хвилин був увесь мокрий від поту, ноги
тремтіли, і я мусив зупинитися, аби перевести дух. Стояв однією погою на
виступі скелі, ледве тримаючись за неї обома руками. За кілька метрів од себе
розгледів гребінь відрогу, точніше те місце, де він зливався з пагорком. Коли
дістануся до тієї точки, то постану перед очима людини за муром, мов на долоні.
Я з острахом подумав, як мені стати, щоб скинути зброю і прицілитися, не
втративши рівновагу. Очі мені заливав піт, руки й ноги тремтіли, груди важко
дихали, ї я так занепав духом, що ладен був відмовитися від свого задуму й
спуститися вниз. Саме тоді я подумав, сам не знаю чому, про Жермена. Точніше,
уявив собі, як він без піджака посеред двору ферми “Сім буків” пиляє дрова. Він
був високий і товстий, а оскільки хворів на емфізему легенів, то завжди, коли
виконував якусь важку роботу, дихав нерівно, зі свистом. І раптом, коли моє
дихання заспокоїлося й у скронях мені перестало гупати, я приголомшено подумав,
що тільки-но чув Жерменове дихання. Я чув його виразно, воно долинало до мене з
того боку відрогу, з-за кількаметрової товщі дикого каменю. Отже, з другого
боку відрогу старий ішов у тому ж напрямку, що і я.
Піт заливав мене з голови до ніг, і мені здалося, що зараз моє серце
зупиниться. Якщо старому вдасться видертися нагору раніше, він побачить мене
перший. Я опинився в безвиході, не мав навіть часу спуститися вниз. Зрозумів,
що моє життя залежить від якихось двох-трьох секунд і що єдиний мій шанс на
порятунок - це дряпатися вперед і накинутися на нього. Я почав знову несамовито
дертися вгору, не звертаючи більше уваги на каміння, що котилося з-під моїх
ніг, бо був упевнений, що людина, оглушена своїм гучним диханням, не чула
мене.
Діставшись на вершину, я розчарувався, бо був майже переконаний, що наштовхнуся
тут на дуло рушниці, спрямоване в мене. Я визирнув з-за каміння, але не побачив
нікого. Й мені з грудей немовби зсунувся важенний тягар. І тут за якийсь метр
від себе я побачив досить міцний пеньок, у який можна було впертися лівим
коліном і утримати рівновагу на схилі, випроставши праву ногу й упершися нею в
камінь. Я скинув ремінь карабіна через голову, зняв запобіжник і виставив зброю
перед собою, готовий вистрелити кожної миті. Чув уривчасте й гучне сопіння, що
наближалося до мене, й, прикипівши очима до того місця, де мала з’явитися людина, відмовився від наміру кинути погляд вниз на рівнину й на Тома
за муром. Я намагався розслабитись і вирівняти своє дихання.
Моє очікування, яке, мабуть, тривало не більше кількох секунд, видалося мені
нескінченним: ліве коліно на пеньку задерев’яніло, і я відчув у всіх м’язах, навіть на обличчі, болісне напруження, начебто поволі перетворювався в
камінь.
Спершу з’явилася голова, потім - плечі, відтак - груди. Знесилившись чи шукаючи опори
для ніг, чоловік дивився вниз і не бачив мене. Я звів карабін і затамував
подих. І в цю мить сталося те, чого я не сподівався. Я націлився в серце
старого. Був певен, що влучу з цієї відстані. Але мій палець немічно лежав на
курку. Я ніяк не міг вистрелити.
Старий підвів голову, й очі наші зустрілися. Він блискавично звів рушницю. Сухо
клацнув мій курок, і я побачив, як кулі одна за одною вп’ялися в його сорочку й подірявили її. З рани вдарила цівка крові, очі старого
закліпали, рот розтулився й почав хапати повітря, відтак тіло перегнулося й
покотилося схилом разом з лавиною каміння, гуркіт якої луною відбивався в
ущелині.
Спустившись униз, я побачив, що Тома переліз через мур, тримаючи рушницю
напоготові, перетнув навскоси лужок і йшов до трупа. Опинившись у долині, я
пішов спершу розв’язати хлопця. Коли він побачив мене, очі в нього заокруглилися від подиву й
страху. Хлопець не сподівався побачити мене живого. І тим більше не повірив
мені, коли я сказав, що його батько мертвий.
- Ну, гаразд, ходімо побачиш сам, - сказав я, легенько підштовхнувши його дулом
карабіна в спину.
Дорогу нам перепинив Тома. Він забрав патронташ і рушницю старого й ніс її на
лівому плечі, а його рушниця висіла на правому.
- В самісіньке серце, - мовив він, трохи збліднувши. - Воно просто нашпиговане
кулями.
Я вийняв з карабіна обойму: вона була порожня. Отже, я випустив у старого п’ять куль.
- Можеш бути спокійний, - сказав Тома. - Він сконав зразу. - Й докинув: - Я
залишаю тебе. Піду позбираю стріли. Не забувай, що я комірник. - На останньому
слові він спробував усміхнутися й пішов.
Троглодитові було років п’ятдесят. Це був кремезний, світло-рудий чолов’яга в коричневих, дуже брудних вельветових штанях й такого ж кольору подертому
піджаку. Я дивлюся на це велетенське тіло, сповнене сили й позбавлене життя.
Дивлюсь також на його сина. Він зовсім не сумує. Раптом обертається до мене,
дивиться з боязкою пошаною й, схопивши мою праву руку, схиляється, щоб її
поцілувати. Я відштовхую його. Мені огидна ця його вдячність. Однак, побачивши,
як страх і розгубленість змінюють його обличчя, запитую, як його звати. Ім’я його Жаке (зменшене від Жак).
- Жаке, - кажу я приглушено, - допоможи Тома позбирати стріли.
Йому вже час іти звідси. Мені здається, що я зараз зомлію. Ноги в мене
тремтять, в очах потьмарилося. Сідаю в підніжжі схилу, за три метри від
троглодита, потім, оскільки мені не легшає, простягаюся, заплющую очі й
почуваюся дуже зле. Мене обливає піт. Потім відчуваю під собою холодну землю. Я
народжуюся вдруге. Мене охоплює страшне безсилля, але це - безсилля народження,
а не смерті.
За якийсь час сідаю й дивлюся на троглодита. Дядько порівнював його з людиною з
Кро-Маньйона. Щось подібне справді є. Випнуті щелепи, низьке чоло, випуклі дуги
брів. Однак, якби його помити, поголити, коротко підстригти, зодягти в нову
уніформу, то на вигляд він не був би примітивніший за пересічного старшого
офіцера з ударних підрозділів. Ні дурніший. Він теж добре обізнаний із тими
основними звірячими хитрощами, що їх називають військовим мистецтвом. Пастка.
Засідка. Псевдокапітуляція. Зупинити ворога в центрі, щоб обійти його з
флангу.
Я підводжуся й іду до Тома й Жаке. Вони не помітили мого занепокоєння.
Подумали, що я просто відсапуюся. Тома подає мені лук, і я оглядаю його. Зброя
ця заввишки з метр сімдесят сантиметрів і, здається, зроблена набагато краще,
ніж той лук, що його я подарував Біргітті.
Тома скінчив збирати стріли. Зв’язав їх у невелику в’язку нейлоновою мотузкою.
- Вона тамечки, - мовив Жаке, натякаючи на Бурку, й опустив очі.
Ми підіймаємося лужком, на якому де-не-де видніють кущики жовтуватої трави, й
хоча вони жалюгідні, все-таки на них приємно дивитися. Я кидаю погляд на Жаке,
його велику світло-руду голову й простодушне обличчя. Бачу його дитячі очі, що
втупилися в мене. Як я вже казав, вони золотисто-карі, але, дивна річ,
здається, в них зовсім нема білків, це, коли він зводить брови, надає йому
смиренного й сумного вигляду, і він скидається на собаку. На собаку, який
завинив і скавучить, щоб йому вибачили й розмовляли з ним. Він сповнений доброї
волі, покірності, готовності пожертвувати собою. Сповнений також сили, тієї
сили, про яку сам не здогадується і яку випромінюють його міцна шия, широкі
плечі й довгі, наче в мавподібних, руки, скуті м’язами. Великі долоні його, н а пів стискаю чи якусь невидиму рукоять, ніяк не
можуть розтулитися. Жаке крокує між Тома й мною, перевалюючись, кидаючи погляд
то на нього, то на мене, але особливо на мене, бо за віком я міг би бути йому
батьком.
Я показую йому лук і кажу літературною мовою (знаю вже, що він не розмовляє
місцевою говіркою):
- Де твій батько навчився орудувати цим знаряддям?
Жаке невимовно щасливий, що я заговорив до нього, й від радості аж трохи
заїкається. Він розмовляв якоюсь мішаною мовоют в якій я не ловлю ні відтінків,
ні ритму місцевої говірки. Акцент у нього і не тутешній, і не північний. Вплив
батька й школи призвів до утворення дивної суміші. Одне слово, як кажуть тут,
він “чужинець”.
- На півночі, - швидко відказує Жаке. - В стрілецькому товаристві. Казав, що
був там чемпіоном. - І додає: - Він сам викував вістря для стріл. Для
полювання.
Я вражено дивлюся на нього.
- Для полювання?! Він полював із цим? А чому не з рушницею?
- Само собою зрозуміло, й з рушницею теж, - мовить Жаке, по-змовницькому
посміхаючись.
Певне, він знає, що я не мисливець і що мої ліси відкриті для всіх.
Я мовчу. Здається, починаю розуміти будні троглодитів. Орудування стрілою
вважаю надто підступною справою. Набагато підступнішою, ніж застосування
сильця, бо єгер може помітити сильце, а стріла влучає в одну мить і вбиває
безшумно, не полохає дичину й не здіймає тривоги в сусідів. Вони, коли
почнеться мисливський сезон, небагато вполюють у своєму лісі.
Жаке, здається, відчув у моїй мовчанці осуд і з продуманою покірливістю каже,
щоб обеззброїти мене, Мальвільського вельможу, який ніколи не знав голоду:
- Якби він не мав лука, ми не їли б щодня м’ясо.
Звісно, вони їли м’ясо щодня. Я тільки зиркнув на нього. Він добре розповнів на дичині,
впольованій батьком. Але все ж одна річ мене дивує: невже можна поціляти
стрілою в кролика, який біжить?
- Тато, - мовить гордо Жаке, - пронизував на льоту фазана!
Тепер я вже знаю, куди дівалися дядькові фазани. Щороку дядько випускав дві-три
пари фазанів, але ніколи більше не бачив їх - ні їх, ні їхніх нащадків.
Захоплений своєю розповіддю, Жаке додає:
- Бачте, за звичайних умов він влучив би у вас першою ж стрілою.
Я насуплюю брови, а Тома мовить холодно:
- Нема чим хвалитися.
Час перейти на серйозніший тон, і через те я суворо кажу:
- Жаке, це ти оглушив нашого товариша й украв Бурку?
Він червоніє, опускає велику світло-руду голову й ніяково переступає з ноги на
ногу.
- То батько наказав мені це вчинити, - й дуже швидко веде далі: - Він наказав
мені вбити вашого товариша, але я не зробив цього.
- Чому?
- Бо то гріх.
Відповідь ця для мене несподівана, але я беру її до уваги. Допитую далі Жаке.
Він підтверджує батьків план, який я розгадав: заманити нас маленькими групками
до себе й убити всіх п’ятьох, щоб заволодіти Мальвілем. Справжнє божевілля. Після дня “Д” він міг би
заволодіти всією Францією, але йому закортіло тільки Мальвіля - ціною п’яти вбивств. Він не вбивав би, каже син, “наймитів”. І мою німкеню.
- Яку німкеню?
- Ту, що прогулювалася верхи в лісі.
Я дивлюся на нього. Не слід недооцінювати помилкових даних нерегулярної
розвідки. Замок і пані. Дика жакерія [6 Жакерія - селянське повстання у Франції 1358 року, яке було спрямоване проти феодалів й
охопило кілька провінцій. Його придушили з немилосердною жорстокістю. Слово
“жакерія” стало загальним у Франції для стихійних селянських повстань. (Примітка перекладача).]з убивством пана, а відтак зґвалтування господині замку. Пана чи панів? Бо я
дізнаюся, що Тома, Колен, Пейссу, Мейссоньє і я були для батька Жаке
“Мальвільськими панами”, й він часто з гнівом і ненавистю говорив про нас -
нас, які ніколи його не бачили. За його наказом син шпигував за нами.
Я зупиняюся, обертаюсь до Жаке й пильно дивлюся на нього:
- А тобі ніколи не спадало на думку, що ти можеш попередити нас, аби запобігти
всім цим убивствам?
Він стоїть переді мною, опустивши очі, заклавши руки за спину, й весь вигляд
його свідчить про каяття. Я запитую себе, чи здатний він повіситися, якщо я
накажу йому.
- О так, - мовить Жаке, - але якби батько довідався про це, він убив би мене.
Бо, звичайно, батько його був не тільки непереможний, а й усевідаючий. Я
дивлюся на нього: співучасть у вбивстві, замах на одного з наших товаришів,
крадіжка Бурші.
- Ну, Жаке, що нам з тобою робити?
Губи в нього тремтять, він ковтає слину, дивиться на мене добрими полохливими
очима й покірно мовить:
- Не знаю. Мабуть, ви вб’єте мене.
- Тільки цього ти й заслуговуєш, - озивається Тома, блідий від гніву.
Я зиркаю на нього. Він, мабуть, потерпав за мене, коли я видирався на пагорок.
А тепер вважає мене надто поблажливим.
- Ні, - кажу я. - Ми тебе не вб’ємо. По-перше, тому, що вбити - це гріх, як ти сказав. Але заберемо тебе з
собою до Мальвіля й на певний час позбавимо волі.
Я не дивлюся на Тома. Йому, певно, не сподобалося, що я вжив таке “клерикальне”
поняття, як гріх. Однак як іще можу я розмовляти з Жаке, як не мовою, котру він
розуміє?
- Самого? - запитує Жаке.
- Як це розуміти?
- Ви заберете мене самого до Мальвіля?
Я здивовано зводжу брови, і він додає:
- В нас є ще бабуся...
У мене складається враження, що Жаке почне зараз перераховувати, хто в них іще
лишився, проте він замовкає.
- Якщо бабуся захоче піти з нами, ми заберемо й її.
Я бачу, що його ще щось турбує. Думаю, що не моя погроза, бо його обличчя, на
якому можна все прочитати, дедалі сумнішае, неначе він боїться, що ми його вб’ємо. Я знов рушаю, наготувавши низку нових запитань, як раптом серед тиші
спустошеної й голої ущелини, якою ми йдемо поміж почорнілих недогарків дерев на
обгорілій землі, досить близько лунає кінське іржання.
Воно зовсім не схоже на іржання Бурки - це тріумфальне, владне й ніжне іржання
жеребця, який кружляє навколо кобили й розпалює її.
- Ви маєте коня?
- Так, - відповідає Жаке.
- І ви його не вихолостили?!
- Ні. Батько був проти.
Я зиркаю на Тома. Не вірю своїм вухам. Мене всього заполонює радість! Бодай
єдиний раз хвала батькові! Я зриваюся з місця й біжу, наче дитина. Більше того,
оскільки лук мені заважає, я віддаю його Жаке, який бере його без будь-якого
подиву й, роззявивши рота, біжить поряд. Звичайно, він обганяє нас на кілька
кроків і з кожною секундою віддаляється, тим більше, що я, засапавшись,
сповільнюю біг.
Ось і їхнє пристанище. Товсті почорнілі каштанові стовпи заввишки з півтора
метра, обсновані двома низками колючого дроту, утворюють перед “домом
троглодита” (більше печера, ніж дім) загороду приблизно на тисячу квадратних
метрів. Посередині загороди стоїть прив’язана до обгорілого дерева моя Бурка, вся тремтить із нетерпіння, а білява
грива кокетливо розсипалася по шиї. Хто б міг подумати, що це блюзнірство, хоч
воно ще не звершилося, може сповнити мене радістю! Незграбного першерона
спарувати з самицею англо-арабської породи! Настільки він негарний.
Темно-сірий, майже чорний, з велетенським крупом, товстенними ногами, з шиєю,
яку я не обхоплю й обома руками. По суті, своїм широким крупом він схожий на
місцевих вельмож. І він кружляє навколо Бурки, незграбно гарцює, хрипло ірже й
сипле іскри з очей. Гадаю, він усвідомлює, яка велика честь випала йому, й уміє
відрізнити дебелу кобилу першеронської породи від моєї миловидої Бурки, яку
необхідність вижити в розквіті літ - їй ледве сповнилося три роки - примушує
скоритися йому; за нею ж бо довгий ряд породистих предків.
Коди парування завершується, жеребець на якусь мить завмирає, лише ледь
тремтять його задні ноги. Потім голова опускається вниз, майже торкаючись
губами Бурчиної гриви. Він, якийсь немічний, перебуває в такому стані цілу
хвилину, знесилено розтуливши рота, й очі його згасають, наливаючись смутком.
Зрештою він тяжко відштовхується від кобили й ступає на землю чотирма ногами.
Потім здригається й нараз, підвівши голову, знову стає самим собою, починає
бігти могутнім нешвидким галопом попід огорожею, з войовничим іржанням усією
поставою насуваючись на нас, мовби збирається розчавити. Та за якийсь метр він
раптом стрибає убік, обминає нас і, віддаляючись у глибину загороди, скоса
зиркає на нас хвальковитими й веселими очима. Ще довго, коли я піду звідси, в
моїх вухах лунатиме тупіт важких чотирьох копит, під якими здригалася земля. На
тлі мертвого й німого пейзажу це глухе тупотіння здається мені таким же
захопливим, як і нове зародження життя.
У троглодитів не один, а два будинки, розміщених поряд; перший править за
житло, а другий, мабуть, за хлів, стодолу й свинарник. Вони збудовані
майстерно, з кам’яним дахом і дашком над входом до печери, а на даху - комин. Будинок дбайливо
обштукатурений, на першому поверсі засклені двері й вікно, на другому - двоє
вікон, у яких вціліли всі шибки. На віконницях залишилися сліди бордової
фарби.
Над дашком і чвертю даху стримить скеля метрів з п’ятнадцять заввишки. Її вершина, потовщена й кругла, нависла над будинком,
захищаючи його від дощу й навіть створюючи йому затишок. Але водночас ця
головаста скеля навіює жах. Здається, що її вершина ось-ось обвалиться й гепне
перед будинком. Однак, мабуть, уже тисячоліття минуло відтоді, як вона так
ризиковано тримає свою рівновагу. А Варвурд, оселяючись тут, мабуть,
пересвідчився, що вона ще вистоїть і протягом усього його життя.
Розташування будівель схоже на розташування нашого “Материнства” (тільки в нас
нема дашка), й саме це в день події врятувало життя троглодитам.
Я не бачу більш ніяких будівель, тільки в загороді невеличкий будиночок, схожий
на домашню пекарню.
Відчуваю чиюсь присутність і чийсь погляд. На порозі житла стоїть огрядна жінка
в чорному, досить брудному фартусі й дивиться на нас із забобонним подивом. Я
запитую себе, чи це не мати мого ворога, ступаю вперед і збентежено мовлю:
- Ти здогадуєшся, що сталося. Що не задля власної втіхи прийшов я сюди.
Вона опускає голову, нічого не відповівши мені. Я помічаю також, що мої слова
її зовсім не засмутили. Вона низенького зросту, обличчя в неї одутле, щоки
обвислі, шия брезкла й товста - підборіддя, здається, злилося з великими
грудьми, що погойдуються від найменшого руху, наче два мішки вівса на спині в
віслюка. З цього жирного обличчя з-під густого кучерявого білого волосся
дивляться досить гарні чорні очі.
- Як я здогадуюсь, це мусило статися, коли я бачу тебе тут, - спокійно каже
вона.
Ані тіні жалю й, дивна річ, місцевий акцент, навіть побудова речення.
- Повір, я дуже шкодую, - кажу, - але в мене не було вибору. Або твій син, або
я.
Відповідь її не менш несподівана:
- Заходь, - каже вона й сходить з порога, - щось перекусиш разом з нами. - І
додає місцевою говіркою, зітхаючи й знизуючи плечима: - Дякувати богові, він не
був моїм сином.
Я вражено дивлюся на неї.
- Ти розмовляєш місцевою говіркою?
- Та я ж із цих країв, - жваво відповідає вона місцевою говіркою і гордо
випростується з виглядом, ніби каже: “Я зовсім не дикунка”. - Я народилася в
Ла-Році, - провадить далі. - Ти знаєш Фальвіна з Ла-Рока?
- Шевця, який приручив ворону?
- Він - мій брат, - мовить жінка шанобливо. - Заходь же, хлопче, - додає вона,
- почувай себе тут, як вдома.
Але навіть сестрі поважного шевця з Ла-Рока я не зовсім довіряю. Беру в руки
зброю, вставляю обойму і, закриваючи затвор, заганяю патрон у ствол. Відтак,
замість іти попереду, штовхаю поперед себе Фальвіну, ніби з поштивості. Коли я
торкаюся її спини, в мене складається враження, що моя рука застряла в
смальці.
У будинку нічого підозрілого. Цементна долівка, подекуди залатана, за стіни
править світло-сірий камінь печери, їх залишили такими, якими вони були, не
пригладили навіть нерівності на їхній поверхні. Жодного сліду вогкості. Вгорі -
сволоки, на яких лежить поміст другого поверху, й оті маленькі дверцята, що в
кутку, певне, ведуть туди. З фронтонного боку -вікно, засклені двері й камін. У
каміні жевріє вогонь. Під вікном - полиця З чобітьми. Я відчиняю велику
незграбну шафу в стилі часів Людовіка XV, бурмочучи про людське око: “Можна?”
Праворуч - білизна, ліворуч - посуд. Посеред кімнати - великий, як кажуть
парижани, “хутірський стіл”, але задля екзотики до нього вони приставляють
ослони, а ми надаємо перевагу стільцям заради комфорту. Я нараховую сім м’яких стільців, але тільки чотири біля столу. Інші стоять під стіною. Переходжу
на другий бік столу. Уявляю собі, що саме тут, мабуть, колись сидів батько,
сідаю й собі спиною до глибини печери, поклавши карабін на коліна. Таким чином,
я не випускаю з поля зору обоє дверей. Подаю знак Тома сісти праворуч, щоб він
не застував мені дверей; Жаке також покірно сідає а того боку столу, спиною до
вікна.
Я дістаю з кишені пакунок з шинкою, що його мені дала Мену, коли ми йшли з
дому, а ображена Фальвіна щось вигукує й бурчить, щоб я їв з тарілки, а не з
голого стола, що вона зараз підсмажить мені до шинки яєчню й щоб я погодився
випити келих вина. Я погоджуюсь на все, крім вина, бо підозрюю, що воно з
вичавків. Замість вина прохаю молока, вона наливає мені його по вінця в
розмальований кухоль і не перестає торохтіти: вони справді продали теля перед
днем події, в них стільки молока, що не знають, куди його подіти, воно їх
просто затопило; вони роблять масло, але все одно лишається ще й для свині.
Однак, коли вона кладе на стіл круглий буханець і масло, мені аж очі лізуть на
лоба з подиву:
- Хліб! У вас є хліб!
- Ми завжди самі пекли хліб у “Ставку”, - каже Фальвіна. - Варвурд сіяв пшениці
стільки, що її вистачало нам на цілий рік і навіть ще лишалося. Правда, пшеницю
доводилось молоти на ручних жорнах, бо в “Ставку” не було електрики, масло
також колотили в ручній масниці. Варвурд нічого не хотів купувати.
Нарізавши хліба для всіх, як це, мабуть, робив Варвурд за життя, я обмірковую
її слова. Взагалі цей відлюдник Варвурд хотів жити в своєму закутку,
користуючись власними засобами. Навіть перелюбство він чинив з дочкою.
Однак, коли я натякаю на пригоду з Каті, Фельвіна червоніє.
- У тому, що сталося, - мовить вона сором’язливо, - нема ніякого сумніву. Але Каті сама винна. І вона все-таки не його
дочка. Так само, як і М’єтта. Вони - діти моєї дочки Раймонди.
Коли Фальвіна називає ім’я М’єтти, Жаке підводить голову по той бік столу й з острахом зиркає на неї. Але це
триває лише мить, і мене бере сумнів, чи взагалі я щось бачив.
Я насилу жую хліб. Чекаю обіцяну яєчню. Та все ж смак сільського хліба, добре
намащеного маслом (вони в “Ставку” солять масло не так, як це ще дехто робить у
нас), здається мені чудовим і навіює трохи смуток, бо нагадує попереднє життя.
- А хто пече тут хліб? - запитую я, щоб висловити свою вдячність.
- До останнього часу це робив Луї, - відповідає Фальвіна, зітхаючи. - А після
його смерті - Жаке.
Фальвіна гомонить і гомонить, снуючи по кімнаті, важко дихає й зітхає,
торохтить безперестану й сипле десять слів там, де досить й одного. Щоб
підсмажити троє яєць, їй треба мінімум півгодини, й за цей час я буду про все
добре поінформований.
Фальвіна - літня жінка, і їй треба повернутися до діда-прадіда, щоб розповісти
мені, що її дочка Раймонда мала двох дочок, Каті й М’єтту, від першого чоловіка, а овдовівши, вийшла вдруге за Варвурда, який,
овдовівши також, залишився з двома хлопчиками - Луї й Жаке.
- Ти здогадуєшся, якої я думки про цей шлюб, особливо коли зважити, що мій
сердешний Гастон також помер і мені довелося прийти сюди жити, так би мовити,
по-дикунському - без електрики, без води, навіть газу нема, про який Варвурд не
хотів і чути, варити їсти доводиться біля каміна, як колись давно. Такого
хліба, що ти оце їси, в тебе нема, - веде вона далі місцевою говіркою, звівши
очі вгору, - його дуже важко жувати. За десять довгих років я небагато з’їла його у Варвурда.
Слухаючи все це, я наминав шинку, яєчню й молоко, а Фальвіна, заклопотана, наче
курка, так не сіла й на хвилинку за стіл біля нас, не з’їла ні шматочка, вдаючи, що стримується в їжі й після смерті Варвурда. Та хоч
яка вона була балакуча, проте не все мені розповіла.
- Жаке, - кажу я, витираючи дядькового ножика об м’якушку останнього шматка хліба, - візьми заступ, кирку й поховай батька, Тома
наглядатиме за тобою. - І додаю, клацнувши вістрям ножика й ховаючи його в
кишеню: - До речі, я помітив, що на ньому непогані черевики. Буде добре, якщо
ти їх знімеш. Вони тобі знадобляться.
Жаке, трохи згорбившись і похиливши голову на знак своєї покірливості,
підводиться. Я встаю також, тримаючи карабін у руці, підходжу до Тома й шепочу
йому:
- Оддай мені Варвурдову рушницю. Візьми тільки свою. Хай цей хлопець іде
попереду, а коли він копатиме яму, тримайся на відстані й не спускай з нього
очей.
Жаке, скориставшись із нашої тасмної розмови, наближається до Фальвіни й щось
шепоче їй на вухо.
- Жаке! - гукаю я суворим топом.
Він здригається, червоніє й, не промовивши ні слова, погойдуючи величезними
руками, в супроводі Тома йде до дверей. Тільки-но вони вийшли, я обертаюся до
Фальвіни.
- Жаке оглушив нашого товариша і вкрав у нас кобилу. Ні, Фальвіно, не захищай
його, я знаю, що він виконував Варвурдів наказ, але все-таки заслуговує
покарання. Ми конфіскуємо його майно й заберемо Жаке до Мальвіля, де позбавимо
його волі.
- А що буде зі мною? - розгублено питає Фальвіна.
- Тобі я даю право вибору: або йди з нами до Мальвіля, або залишайся тут. Якщо
зостанешся тут, я дещо тобі залишу.
- Зостатися тут? - злякано вигукує вона. - А що я робитиму?
Ллється потік слів; які я вислуховую уважно. Вопи мене заінтриговують, бо серед
них немає одного слова, якого я чекаю від неї, а саме: слова “сама”. Адже її
повинно б лякати те, що вона лишається “сама” в “Ставку”. А Фальвіна, яка так
багато торохтить, не вимовила цього слова. Я нюхав повітря, наче мисливський
собака. Дарма. Однак ця старушенція щось від мене приховує. Я розкусив її з
самого початку. Щось або когось. Більше я не слухаю її. А оскільки мій нюх
підводить мене, роздивляюся по кімнаті, старанно вивчаю її. Навпроти раптом
помічаю дошку, прикріплену до стіни з сирої цегли сантиметрів за сорок від
долівки, а на ній цілу низку чобіт. Я перебиваю Фальвіну уривчастим голосом:
- Твоя дочка Раймонда померла. Луї також. Жаке саме зараз ховає Варвурда. Каті
перебралася до Ла-Рока. Так чи ні?
- Та так, - відповідає спантеличена Фальвіна.
Я міряю її поглядом і стьобаю своїм голосом, наче батогом:
- А М’єтта?
Фальвіна розтуляє рота, наче риба. Я не даю їй часу отямитися:
- Так, М’єтта. Де вона?
Вона кліпає повіками й відповідає ледь чутним голосом:
- Вона також перебралася до Ла-Рока. Один лише бог знає, що з нею...
Я перебиваю її:
- До кого?
- До мера.
- Отже, як і Каті? Виходить, мер мав двох служниць?
- Ні, я помилилася. До корчми.
Я замовкаю. Опускаю очі. Дивлюся на її литки, вони дуже товсті.
- В тебе болять ноги?
- О так, у мене дуже хворі ноги! - відповідає вона і заспокоюється, радіючи
такому поворотові. - Це все через мою біганину. Подивися, - вона піднімає
спідницю, щоб показати мені литки, - які в мене розширені жили.
- Коли йде дощ, ти взуваєш чоботи?
- Ніколи. Я не можу їх узути. Особливо відтоді, як захворіла на флебіт...
Про свої ноги вона може розповідати без кінця. Цього разу я навіть не вдаю, що
слухаю її. Підводжуся з карабіном у руці й, обернувшись спиною до Фальвіни,
простую до полиці з чобітьми. На ній - три пари жовтих гумових чобіт великого
розміру - 44-го або 46-го, а поряд одна пара набагато менша, 38-го розміру, не
більше, чорна, на високих підборах. Я перекидаю карабін у ліву руку, а правою
хапаю малі чоботи, обертаюся, підіймаю їх над головою й мовчки кидаю під ноги
Фальвіні.
Вона ступає крок назад, дивиться на чоботи, що лежать на цементній долівці,
наче на гадюк, готових її вкусити. Відтак підносить пухкі руки й затуляє ними
обличчя. Вся побагровіла. Не наважується й глянути на мене.
- Зараз же приведи її, Фальвіно.
Западає короткочасна мовчанка. Фальвіна зиркає на мене. Поволі заспокоюється.
Вираз її одутлого обличчя змінюється. В чорних очах спалахує вираз потайної
зухвалості.
- А може б, ти сам пішов по неї? - запитує вопа єхидно.
Я не відповідаю, і Фальвінині обвислі щоки здригаються, вона всміхається,
блискаючи маленькими гострими зубками. З її погляду все це цілком природно. Я
переміг і вбив Варвурда. Я займаю його місце, і мені тепер належить усе. М’єтта також. Але я керуюся не стільки розумом, скільки доброчесністю, й
відмовляюся від свого права переможця.
Повторюю, не підвищуючи голосу:
- Я звелів тобі зараз же привести її.
Усмішка щезає з її обличчя, вона опускає голову й дріботить до виходу. Плечі,
стегна, товсті литки - все погойдується.
Я повертаюся й сідаю біля столу обличчям до дверей. Руки мої, які я кладу на
дубову дошку столу, почорнілу від миття, тремтять, і я силкуюся опанувати себе.
Знаю: та, що зараз з’явиться переді мною, буде дуже великою радістю і дуже великою небезпекою. Знаю
також, що ця М’єтта, яка житиме одна серед шістьох чоловіків, не рахуючи Момо, поставить перед
нами жахливі проблеми, і я повинен бути дуже уважним, якщо хочу, щоб життя в
Мальвілі й далі було мирним.
- Ось і М’єтта, - мовить Фальвіна, штовхаючи її до кімнати.
Коли б у мене було сто очей, то і їх не вистачило б, щоб роздивитися її.
Мабуть, їй років з двадцять. І яке оманливе це ім’я - М’єтта [7 Miette - крихта (франц.).]. Від бабусі вона успадкувала чорні очі й пишне волосся, тільки смолистого
кольору. Але на зріст вона вища сантиметрів на десять, плечі в неї широкі,
гарно окреслені, груди високі й випуклі й захищають її, наче щит, стегна
округлі й ноги м’язисті. О, звичайно, коли б я захотів знайти якийсь гандж, то міг би сказати,
що в неї трохи великий ніс, трохи широкий рот, надто велике підборіддя. Але ні,
я не збираюся цього дошукуватися, милуюся всім, навіть її незграбністю.
В мене дуже тремтять руки, хоча я не бачу їх, але від цього тремтить усе моє
тіло. Я ховаю руки під стіл, грудьми лягаю на краєчок столу й, занімівши,
пожираю очима М’єтту. Тепер я розумію, що відчув Адам, побачивши одного ранку біля себе Єву, ще
вогку з гончарного круга, на якому її виліпили. Але не можна так дуже ціпеніти
від захоплення, роззявляти так широко рота від несподіванки, як це роблю я. В
цій печері, в глибині якої я причаївся зі зброєю, М’єтта розливає світло й тепло, її полатана блузка сяє, поношена, подекуди
посічена міллю, червона колись спідниця піднята вище колін. У неї міцні ноги,
як у жіночих скульптур, виліплених Майолем, і вона широкими босими ступнями
стоїть на долівці, з якої, здається, черпає силу. Чудове людське створіння, ця
майбутня мати людей.
Я відриваю від неї очі, випростуюся на стільці, хапаюся обома руками за краєчок
столу й кажу:
- Сідай, М’єтто...
Голос мій звучить хрипко. Я думаю про те, що треба говорити твердіше.
М’єтта, не промовивши ні слова, сідає там, де перед цим сидів Жаке, її відділяє
від мене вся довжина стола. В неї гарні й лагідні очі. Й вона дивиться на мене
без будь-якої сором’язливості, як дивляться діти на нову людину, що прийшла в їхній дім.
- М’єтто, - мені подобається це ім’я, - ми забираємо з собою Жаке.
Її темні очі збентежено блискають, і я негайно додаю:
- Не хвилюйся, ми його не скривдимо. А якщо твоя бабуся й ти не бажаєте
лишатися в “Ставку”, можете перебратися з нами до Мальвіля.
- Ай справді, як нам лишатися самим у “Ставку”? - озивається Фальвіна. - Хлопче
мій, як я тобі вдячна!
- Мене звуть Емманюелем.
- Ну, дякую, Емманюелю.
Я обертаюся до М’єтти.
- А ти, М’єтто, згодна?
Дівчина мовчки нахиляє голову. Вона неговірка, але очі її промовляють замість
неї. М’єтта невідривно дивиться на мене. Вона щось обмірковує й оцінює нового
господаря. Заспокойся, М’єтто, тебе в Мальвілі чекають тільки друзі.
- Звідки в тебе таке ім’я - М’єтта?
- Насправді вона зветься Марі, - озивається Фальвіна. - Але вона дуже довго не
росла, бо, бідолаха, народилася передчасно, в сім місяців. І Раймонда називала
її “мов’єттою” [8 Польовий жайворонок; квола, немічна людина (франц.).]. А наша Каті, якій було тоді три рочки, вимовляла це слово “м’єтта”, і ось відтоді це ім’я прилипло до неї.
Відчиняються двері, і в супроводі Тома входить Жаке. Забачивши М’єтту, Жаке зупиняється, блідне, дивиться на неї, відтак обертається до Фальвіни
й з гнівом вигукує:
- Я ж тобі казав...
- Гей, ти, ану облиш! - гримає на нього Тома, який цілком серйозно грає роль
охоронця.
Він ступає вперед і, вздрівши М’єтту, що її затуляв від нього Жаке, торопіє. Рука, яку він збирався покласти на
плече Жаке, опускається.
- Жаке, то не бабуся сказала мені, що М’єтта тут переховується. Це я сам відгадав, - озиваюся спокійно.
Жаке дивиться на мене, розтуливши рота. Він ні на мить не бере мої слова під
сумнів. Вірить мені. Більше того, кається, що намагався дещо приховати від
мене. Я нагадую йому батька: я непогрішний і все знаю.
- Ти не вважай себе більшим хитруном, ніж пани з Мальвіля! - каже йому Фальвіна
глузливо.
Тепер вона говорить про мене в множині. “Мій хлопче” чи “пани”? Правди тут так
і не доможешся. Я дивлюся на Фальвіну. Підозрюю її в підлості. Але не хочу
передчасно осуджувати. Кого не зіпсували б десять років рабства в троглодита?
- Жаке, що ти шепнув бабусі, коли йшов ховати батька?
Він тримає руки за спиною, голову схилив на груди, очі втупив у землю й
засоромлено каже:
- Я спитав у неї, де М’єтта. Вона сказала: в стодолі. І я шепнув їй, щоб вона не казала цього панам.
Я вражено зиркаю на нього.
- Отже, ти збирався втекти з Мальвіля, забрати з собою М’єтту й сховатися з нею?
Жаке червоніє. Тоді відказує пошепки:
- Так.
- І куди б ви пішли? Що їли б?
- Не знаю.
- А бабуся? Вона лишилася б у Мальвілі?
Фальвіна, яка підвелася, коли ввійшли чоловіки (рефлекс, що виробився в неї за
Варвурда), стоїть поряд з М’єттою, спершись обома руками на стіл.
- Я не думав про бабусю, - відповідає Жаке, ніяковіючи.
- Та невже? - вигукує приголомшена Фальвіна і заливається слізьми.
Сумніваюся, що Фальвіна - плакса, але ж Жаке був, мабуть, її улюбленцем. Є від
чого заплакати.
М’єтта кладе свою руку на Фальвінину, підводить очі й дивиться на неї, хитаючи
головою, наче каже: “Я тебе не кинула б”. Мені хочеться почути М’єттин голос, та, з іншого боку, я розумію її, хоч вона й мовчить: її погляд
промовляє про все. Мабуть, це за Варвурда, який примушував усіх мовчати, в неї
виробилася звичка вдаватися до міміки. Я веду далі:
- Жаке, ти питав згоди у М’єтти щодо свого плану?
М’єтта хитає головою, а Жаке засмучено дивиться на неї.
- Ні, - відповідає він ледве чутно. Западає мовчанка.
- М’єтто, - кажу я, - іди з нами доброхіть до Мальвіля. Бабуся також піде. Жаке,
починаючи з цієї хвилини, ніхто не має права сказати: “М’єтта належить мені”. Ні ти. Ні я. Ні Тома. І ніхто в Мальвілі. Зрозумів?
Він схвально киває головою.
- Чому ти намагався приховати від мене, що М’єтта в “Ставку”? - питаю я далі.
- Сам знаєш чому, - тихо відповідає він.
- Ти боявся, що я ляжу з нею спати?
- О ні, на це ти маєш право, якщо її ласка.
- Тоді, що я вдамся до сили?
- Так, - шепоче він.
Отже, він думав не тільки про себе, а й про М’єтту. Однак я відчуваю, що мені треба бути трохи суворішим. Він обеззброює мене
своїми добрими очима. Мені пе треба піддаватися. Я повинен навчити його належно
поводитися, бо він житиме з нами.
- Вислухай мене, Жаке. Є одна річ, яку ти повинен зрозуміти. Це тільки в
“Ставку” вбивають, ґвалтують, оглушують людей і викрадають коня в сусіди. В
Мальвілі такого не роблять. Як зветься твій кінь?
- Силач.
- Гаразд. Зараз ти підеш і запряжеш Силача. Сьогодні ми зможемо перевезти
тільки частину майна. Завтра ми повернемося знову, запрягши й Бурку в нашого
воза. Зробимо стільки ходок, скільки буде потрібно.
Жаке відразу йде до дверей. Тома, здається, розгнівався, круто повертається і
йде його супроводжувати.
- Не турбуйся, Тома. Тепер він не втече! - кидаю я йому.
Тома повертається, радий, що може знову дивитися на М’єтту. Він прикипає до неї очима. Мені здається досить безглуздою його
закоханість, я забуваю, що кілька хвилин тому був у такому самому стані. М’єттині чарівні очі невідривно дивляться на мої, радше на мої губи, за рухом
яких вона стежить, коли я розмовляю.
Мені хочеться все уточнити.
- М’єтто, я хочу тобі дещо сказати. В Мальвілі тебе ніхто не примусить робити те,
чого ти не бажатимеш.
Оскільки вона не відповідає, я питаю:
- Ти зрозуміла?
М’єтта мовчить.
- Звичайно, вона все зрозуміла, - озивається Фальвіна.
Я нетерпляче кажу:
- Фальвіно, дозволь їй самій щось сказати.
Фальвіна обертається до мене:
- Вона не може тобі нічого відповісти. Вона німа.