Мальвіль

Вони повернулися о першій годині дня, із запалими й сумними очима, з ніг до
голови в попелі, з почорнілими руками й обличчями. Пейссу був до пояса голий.
Він зробив із сорочки ворочок, в якому приніс кості чи скорше уламки кісток, що
їх вони знайшли в своїх домівках. Вони не промовили жодного слова, лише
Мейссоньє попрохав у мене дощок і столярського знаряддя; їм не хотілося ні
їсти, ні вмиватися, доки не змайстрували невеличку скриньку - шістдесят
сантиметрів на тридцять. Мені знов уявляються їхні обличчя тієї миті, коли
Мейссоньє, скінчивши майструвати, брав кістку за кісткою й клав їх у скриньку.
Ми вирішили закопати її в паркінгу перед першою огорожею, в тому місці, де під
скелею було трохи землі, - поряд з могилкою Жермена, якого я щойно поховав.
Пейссу викопав ямку завглибшки шістдесят сантиметрів, викинувши землю ліворуч
від себе. Маленька скринька лежала біля нього. Навіть у тому, що вона така
крихітна, було щось жалісливе. Важко було собі уявити, що в цій невеличкій
домовині вмістилося все те, що залишилося від трьох сімей.
Мені впало в око, що Пейссу, опустивши скриньку в яму, поклав на неї кілька
каменюк, ніби боявся, що її може вигребти якийсь собака або лис. То було
даремне побоювання, бо, мабуть, усе живе загинуло. Закидавши яму, Пейссу
висипав із землі, що зосталася, невеличкий прямокутний горбик, прямовисні краї
якого підрівняв лезом заступа. Тоді обернувся до мене.
- Не можна ховати їх просто так. Треба прочитати молитви.
- Але ж я їх не знаю, - спантеличено відказав я.
- В тебе є книга, в якій усе це написано?
Я кивнув.
- Може, підеш пошукаєш її?
Я сказав півголосом:
- Однак, Пейссу, ти знаєш мої погляди на релігію.
- Та це нічого. Ти читатимеш для них, а не для себе.
- Молитви! - вигукнув Мейссоньє, втупившись очима перед себе.
- А хіба твоя Матільда не ходила на месу? - обернувся до нього Пейссу.
- Зрідка.
Ця суперечка велася тихим голосом і стримано, а між репліками западали тривалі
паузи.
- Моя Іветта, - мовив Пейссу, опустивши очі, - ходила до церкви щонеділі, а
щовечора проказувала “отче наш” і “Я вклоняюсь вам у нічнім одіянні біля ложа
свого”. - Цей спогад зворушив його. Голос у нього змінився, й він стояв якусь
мить, наче заворожений, перш ніж повести мову далі. - Гаразд, - нарешті
озвався, - якщо вона не мала нічого проти молитов, то я кажу тепер, коли
прощаюся з нею, що не залишу її без них. А дітей тим більше.
- Він має рацію, - озвався Колен.
Ніхто не знав, що думала Мену, бо вона не промовила й слова.
- Піду пошукаю молитовника, - сказав я.
Трохи пізніше я довідався, що під час моєї відсутності Пейссу попрохав
Мейссоньє змайструвати хрест, щоб поставити на могилі, й той погодився. Коли я
повернувся, Пейссу сказав мені:
- Ти дуже люб’язний, але якщо це для тебе занадто обтяжливо, то молитви може прочитати Колен
або я.
- Та ні, - заперечив я, - мені не важко це зробити, адже ти сказав, що це для
них.
Свою думку з приводу цього Мену висловила мені тоді, коли ми опинилися з нею
наодинці. “Коли б тит Емманюелю, відмовився, то я тобі нічого не сказала б, бо
релігія - питання трохи делікатне, однак не виправдала б тебе. Тим більше, що
ти добре прочитав молитви, краще, ніж священик, який бурмоче так швидко, що
ніхто нічогісінько не втямить, та й, здається, думає він зовсім про інше. Ти,
Емманюелю, читав з почуттям”.
Час було вже думати про те, де ми ночуватимемо. Я запропонував Тома лягти на
канапу в моїй кімнаті, Мейссоньє в кімнаті поряд з моєю, а для Колена та Пейссу
виділив кімнату на другому поверсі.
Я лежав у ліжку з розплющеними очима, виснажений, і ніяк не міг заснути.
Навколо була суцільна пітьма. Звичайна ніч - це якесь поєднання сірих барв.
Сьогоднішня ж мала чорнильний колір. Я не бачив у пітьмі нічогісінько, навіть
найневиразніших обрисів, навіть свою руку, яку тримав за три сантиметри від
очей. Поряд зі мною, біля вікна, безперестанку крутився в ліжку Тома. Я чув
тільки порипування ліжка, але самого Тома не бачив.
Хтось постукав у двері. Я підстрибнув і машинально вигукнув: “Прошу”. Двері,
порипуючи, відчинилися. Всі шуми здавалися в темряві якимись незвичними.
- Це я, - озвався Мейссоньє. Я обернувся на його голос.
- Заходь же. Ми не спимо.
- Я теж, - сказав Мейссоньє.
Він стояв нерухомо на порозі, не наважуючись увійти. Принаймні я уявляв собі
таке, бо зовсім не бачив його.
- Сідай. Крісло навпроти тебе.
Про його рухи я судив із звуків. Він причинив двері, ступив уперед і спіткнувся
об крісло. Певне, був босий, бо вилаявся. Потім я почув, як під ним зарипіли
старі пружини крісла.
Я гадав, що Мейссоньє зараз заговорить, але він мовчав. Колен і Пейссу були
вдвох у кімнаті на другому поверсі, ми з Тома - на третьому, а Мейссоньє
опинився сам у Біргіттиній кімнаті. Він не міг збороти одночасно темряву,
безсоння й самотність.
Цієї миті я згадав його Матільду і їхні вічні сварки. Почував себе трохи
винним, бо ніяк не міг згадати імена його двох хлоп’ят. Хотів би знати, як Мейссоньє ще вдавалося жити. Якщо не брати до уваги
Мальвіль та моє ремесло, то життя в мене було порожнє. А в нього! Який може
бути настрій у людини, коли все, що вона любила, опинилося в землі в маленькій
скриньці?
Я лежав голий в ліжку, й піт градом котився з мене. Ми наважилися відчинити
вікно. Стіни в кімнаті аж пашіли теплом, і ми спершу розчинили вікно на всю
ширину. Однак не змогли довго дихати гострим запахом згарищ. Надворі природа
догоряла в найбільшому за всі століття аутодафе. Більше не видно було полум’я. За хвилину я попрохав Тома зачинити вікно.
У цілковитій пітьмі кімнати чулося лише дихання трьох чоловіків, а там, по той
бік розігрітих стін, була мертва планета. Її спустошили в розпалі весни,
знищили ще не розквітлі бруньки, вбили щойно народжених у нірках землі
кроликів. Не зосталося жодної тварини. Жодного птаха. Жодної комахи. Земля
вигоріла. Будинки перетворилися на попіл. Де-не-де стирчали обчухрані почорнілі
стовбури, що колись були деревами. А посеред усього цього - жменька людей.
Може, їм поталанило вижити, наче якимсь піддослідним кроликам? Який сміх!
Посеред цієї пустки вціліло кілька пар легенів, що дихали повітрям. Сердець, що
перекачували кров. Людських мозків, що мислили. А про що вони мислили?
Я заговорив тільки через Мейссоньє. Не міг довго терпіти; щоб він, сидячи в
темряві перед моїм письмовим столом, сумував.
- Тома.
- Що?
- Як ти поясниш те, що немає радіації?
- Мабуть, то була літієва бомба, - сказав Тома. Він докинув тихим, але виразним
і байдужим голосом: - Це була чиста бомба.
Я почув, як Мейссоньє засовався у кріслі.
- Чиста! - вимовив він сумним голосом.
- Це означає, що радіоактивних опадів не буде, - озвався Тома.
- Я зрозумів, - відказав Мейссоньє.
Знову настала тиша. Тільки було чути дихання. Я обхопив руками голову. Якщо
бомба була чиста, то це означає, що той, хто кинув її, мав намір загарбати цю
територію. Він не загарбає її. Він загинув також: це підтверджує мовчання
радіостанцій. А щодо Франції, то навіть важко припустити, що вона встигла
вступити у війну. Нападник сплюндрував Францію, здійснюючи свою глобальну
стратегію, щоб закріпитися на її території. Або щоб завадити супротивникові
закріпитися тут. Звичайний пішак, заздалегідь принесений у жертву. Одне слово,
“деструкція”, як висловлюються військові.
- І вистачило тільки однієї бомби, Тома?
Я не додав: “Щоб сплюндрувати Францію”. Він зрозумів мене.
- Однієї великої бомби, яка вибухнула над Парижем на висоті сорока кілометрів,
- сказав Тома.
Вій замовк, вважаючи, що не варто вести мову далі. Голос у нього був чіткий і
байдужий, наче він диктував учням умову задачі. І мені здалося, мовби то моїм
учням, коли я вчителював. Та все ж ця задача була трохи сучаснішою, ніж та про
два крани. Знаючи, що вибухова хвиля не поширюється, бо повітря на великій
висоті розріджене, водночас знаючи, що тепло з тієї ж причини поширюється на
відстань, яка зростає пропорціонально до висоти вибуху, на якій висоті над
Парижем і якої потужності треба підірвати бомбу, щоб спалити Страсбург,
Дюнкерк, Брест, Біарріц, Пор-Вандр і Марсель? До речі, я міг би варіювати.
Застосувати два “х” замість одного: підрахувати одночасно необхідну потужність у мегатоннах і
висоту вибуху.
- Загинула не тільки Франція, - озвався раптом Тома. - Загинула вся Європа.
Весь світ. Інакше ми зловили б інші радіостанції.
Цієї миті я пригадав, як Тома в льоху, тримаючи в руках транзистор Момо,
безперестанку водив стрілкою по шкалі радіостанцій. Цього разу його
доскіпливість математика врятувала йому життя. Якби не оте незрозуміле мовчання
радіостанцій, Тома вийшов би надвір.
- А все-таки, - мовив я, - припусти, що виникне якась перепона між тепловим
променем і тобою. Гора або скеля, як біля Мальвіля.
- Еге ж, - сказав Тома, - подекуди.
Оте “подекуди” в розумінні Тома було якимсь звуженим поняттям. Але я його
зрозумів інакше. Він тільки підтвердив мої думки. Цілком імовірно, що у Франції
лишилися інші непошкоджені місцевості й де-не-де окремим групам людей пощастило
вціліти. Я виразно відчув, як мене поймала палка надія.
- Іду спати, - озвався Мейссоньє.
Лише якихось двадцять хвилин він побув тут і сказав тільки кілька слів. Прийшов
до нас, щоб розвіяти свою самотність, але самотність причаїлася в ньому.
Мейссоньє приніс її з собою до нашої кімнати й забере її знову.
- На добраніч, - сказав я.
- На добраніч, - сказав Тома.
Мейссоньє не відповів. Я почув, як рипнули двері й зачинилися. Десь за чверть
години я підвівся й постукав у двері Мейссоньє.
- Тома спить, - збрехав я. - Не заважатиму тобі?
- Ні, ні, - відказав він глухим голосом.
Я пішов навпомацки до плетеного з пруття письмового столика, що колись поставив
тут для Біргітти. Й заговорив, щоб порушити тишу:
- Темно, хоч в око стрель.
І Мейссоньє промовив таким самим млявим голосом:
- Я запитую себе, чи взагалі завтра розвидниться.
Я знайшов Біргіттине невеличке плетене крісло і, доторкнувшись до нього,
згадав, що востаннє сидів тут тоді, коли Біргітта стояла гола біля мене і я
пестив її. Не знаю, чи цей спомин уплинув на мене, але я не сів, залишився
стояти, зіпершись обома руками на спинку крісла.
- Ти, Мейссоньє, не нудьгуєш тут сам? Не хочеш, щоб я поселив тебе до Колена і
Пейссу?
- Ні, дякую, - відказав він такиїи самим тихим і сумним голосом. - Слухати, як
Пейссу без угаву говоритиме про свою родину. Дякую. Мені вистачить і свого
горя.
Я чекав, що він скаже ще щось, але він мовчав. Я знав уже: він і не скаже
більше нічого. Не промовить ні слова. Ні про Матільду, ні про своїх двох хлоп’ят. І ось тепер несподівано я згадав їхні імена: Франсіс і Жерар. Шести й
чотирьох років.
- Як собі хочеш, - сказав я.
- Дякую, ти, Емманюелю, досить-таки люб’язний, - його голос був спокійний.
- Що ж, тоді я йду собі, - сказав я.
- Я не проганяю тебе, - відповів він таким самим тоном. - Ти вдома.
- Ти також, - промовив я жваво. - Мальвіль належить тепер нам усім.
Однак Мейссоньє нічого на це не сказав.
- Гаразд, до завтра.
- Все ж таки, - озвався його приглушений голос, - у сорок років людина не така
вже й стара.
Я мовчав, але й він не сказав більше нічого.
- Не стара для чого? - спитав я перегодя.
- Ну, - мовив він, - якщо ми виживемо, в нас попереду - принаймні тридцять
років. І доведеться жити без нічого.
- Хочеш сказати, без дружини?
- Не тільки.
Він хотів сказати насправді “без дітей”, проте не міг вимовити цих слів.
- Прощавай, - мовив я, - йду до себе.
Я розшукав навпомацки його руку й потиснув її. Вія відповів ледь відчутним
потиском.
Все, що він відчував, передалося мені майже фізично, і то було таким жахливим,
що мені аж полегшало, коли я повернувся до своєї кімнати. Але тут, здається,
мене охопило ще гірше почуття - якоїсь неймовірної замкнутості й ніяковості.
- Йому погано? - спитав Тома півголосом, і в думці я подякував йому за те, що
він цікавився Мейссоньє.
- Можеш собі уявити.
- Еге ж, - відказав Тома й додав: - У XIV районі жили мої племінники.
І також, я знав про це, дві сестри й батьки. Усі вони жили в Парижі. Я
промовив:
- Мейссоньє мав двох хлоп’ят. Він їх дуже любив.
- А дружину?
- Менше. Вона влаштовувала йому сцени за його політику. Вважала, що через це
він втрачав клієнтів.
- А то справді було так?
- Так, справді. В Мальжаку сердешному Мейссоньє доводилося воювати на два
фронти. Проти мера й клерикальної кліки. А вдома - проти дружини.
- Розумію, - мовив Тома.
Однак сказав це якимсь трохи сухим і роздратованим голосом, наче не мав наміру
поспівчувати Мейссоньє. По суті, тільки я й Мену могли йому поспівчувати, бо ми
не втратили нікого з близьких. Своїх сестер я вважав чужими.
Поки Тома мовчав у пітьмі, я, користуючись тим, що ніяк не міг заснути,
намагався хоч трохи підбадьорити себе. Думав про Ла-Рок. Це невеличке
старовинне містечко, яке було за п’ятнадцять кілометрів од нас і яке тулилося до підніжжя пагорба, з півночі, як і
Мальвіль, захищала скеля. Сьогодні вранці, перебуваючи на головній башті, мені
не вдалося щось побачити по той бік скелі, бо Ла-Рок можна розгледіти з
Мальвіля тільки дуже ясного дня. Якщо зважити, скільки часу витратив Тома з
друзями, долаючи півторакілометрову відстань, що відділяла нас од Мальжака, то
ми ще довго не зможемо дістатися пішки до Ла-Рока, щоб у всьому переконатися.
- Метро або підземні автостоянки, - озвався раптом Тома.
В його голосі, як і в голосі Мейссоньє і, мабуть, моєму, бринів не біль, а
якийсь сумовитий подив. Думки оберталися в моїй голові надзвичайно повільно.
Мені не вдавалося навіть знайти логічний зв’язок між ними. Тільки згодом я збагнув, що хотів сказати Тома.
- Ти знаєш автостоянку на Єлісейських Полях? - повів далі Тома тихим, але
чітким голосом.
- Авжеж.
- Шанси нікчемні, - мовив Тома. - Цілком вірогідно, що люди, які перебували в
підземних автостоянках і метро, врятувалися. Поки що. Але потім?
- Що потім?
- Там і їм каюк. Бігатимуть від виходу до виходу, а в результаті виявиться, що
всі виходи завалені руїнами.
- Можливо, не всі, - сказав я.
І знову запала мовчанка, цього разу триваліша, вона тільки підсилила в мене
дивне враження, нібито темрява, в якій ми перебували, згущувалася. Потім я
зрозумів-таки, що Тома, зважуючи шанси на порятунок жменьки парижан, думав про
свою родину. Я повторив:
- Можливо, не всі.
- Припустімо, - мовив Тома. - Але це тільки відстрочує день їхньої загибелі. В
селі у вас автаркія. Ви маєте все: ковбасні вироби, зерно, багато консервів,
варення, мед, бочки олії і навіть сіль, якою солите сіно. А в Парижі?
- В Парижі є великі продуктові магазини.
- Зруйновані або спалені, - сказав Тома суворо, мовби вирішив не плекати вже
ніяких надій.
Я замовк. Так, він мав рацію. Зруйновані, спалені або пограбовані магазини.
Пограбовані ордами тих, що вижили, які воюють між собою. Й раптом цілком
виразно уявив собі страшну картину величезних міських руїн. Тонни зваленого на
купи бетону. Кілометри зруйнованих будинків. Справжній хаос, в якому нічого не
збагнеш, навіть не розшукаєш вулиці. Навкруги цілковита пустеля, тиша, запах
згарищ. А під розбитими будинками - мільйони трупів.
Я добре знав автостоянку на Єлісейських Полях. Попереднього літа залишав там
своє авто, коли возив на два дні Біргітту до Парижа. Власне, сама обстановка
вже страхітлива. Я уявив собі, як люди, що вижили, безнадійно бігають у темряві
підземель, щоразу наштовхуючись на засипані виходи.
Тепер, сам не знаю як, мабуть, виснажившись до краю, я заснув, і мені
приснилися жахливі кошмари: підземна автостоянка на Єлісейських Полях
переплуталася з метро, а метро - з мережею каналізації, а гурт людей, що
вижили, - з пацюками. Я також був одним із тих пацюків і, водночас ніби
роздвоївшись, з жахом дивився збоку на свою метушню.
Наступного ранку нас розбудив Момо, гамселячи кулаками в двері. На сніданок
Мену приготувала для нас невеличкий сюрприз. На довгий монастирський стіл у
будиночку накинула строкату, трохи вже полатану баскську скатертину (найстарішу
з дванадцяти скатертин, що їх тітка тримала складеними в шафі й що їх Мену дуже
дбайливо зберігала для мене, начебто я збирався жити два століття), на
скатертину поставила пляшку вина, склянки, на кожну тарілку поклала по шматочку
сала й шинки - це була ознака того, що Мену трохи розщедрилася відтоді, як
дізналася, що Аделаїда житиме й опороситься, - а біля тарілок - по великій
намащеній смальцем скибці хліба.
Коли зібралися всі, я сів, давши волю кожному вибирати собі місце. Тома сів
праворуч від мене, Пейссу - ліворуч. Навпроти вмостився Мейссоньє. Праворуч від
нього - Колен, ліворуч - Момо, а поряд з ним, на самому краєчку стола, - Мену.
Не знаю, чи звичка в людей виробляється з першого разу, але цей порядок не
змінювався в майбутньому, принаймні доти, доки нас було семеро в Мальвілі.
Я відчував якусь нереальність, коли їв цей сніданок, який мало відрізнявся від
того, що його кожного ранку Мену пропонувала листоноші Будно; їв його за
допомогою ножа й виделки, сидячи на стільці перед чистенькою скатертиною, й
зовсім ніщо не нагадувало в великій залі будиночка про подію, яку недавно ми
пережили, хіба що патьоки розтопленого свинцю на каламутних невеличких шибках
вікон і сірий прошарок пороху та попелу на сволоках під стелею. Але Мену вже
здогадалася підмести й помити кахляну підлогу, дбайливо начистити горіхові
меблі, мовби цією заповзятливістю до життя й відновленням щоденних буднів
прагнула зовсім стерти зі своєї пам’яті страшну подію.
Однак вона не змогла стерти той вираз, що був на обличчі в моїх приятелів. Усі
вони їли, ні на кого не дивлячись, не розмовляючи й майже не ворушачись, ніби
погляди й рухи могли вивести їх зі стану оціпенйшя, яке анестезувало їхнє
страждання. Я передбачав, що пробудження буде страшним і викличе в них,
особливо в Пейссу, нову хвилю відчаю. Після розмови з Тома й кошмарів, що
приснилися мені, цілу ніч я міркував і дійшов висновку, що єдиний спосіб
запобігти шокові, що чекав на них, - це негайно знайти для них роботу й самому
працювати разом з ними. Перечекав, доки вони не скінчили їсти, й мовив:
- Послухайте, хлопці, хочу попросити у вас допомоги й поради.
Вони підвели голови. Які в них були насуплені погляди! Однак завважив, що вони
зреагували на мов звертання. Я сказав “хлопці” - так я не звертався до них ще з
часів “Гуртка”. Вимовивши це слово, я почав поводитися так, як поводився тоді,
в дитинстві, й сподівався, що вони будуть наслідувати мій приклад. До того ж
слово “хлопці” означало також, що нам доведеться разом виконувати складне
завдання. Отже, крім прямого, це слово мало ще й переносне значення.
Я провадив далі:
- Завдання номер один. За першою огорожею лежать трупи двадцять одної тварини -
одинадцятьох коней, шістьох корів і чотирьох свиней. Не кажу нічого про сморід,
бо я не сам дихаю ним, але цілком очевидно, що більше не можна жити в таких
умовах. Це може скінчитися тим, що ми також поздихаємо. Ну ось, - вів далі я, -
перше й найневідкладніше завдання: що нам слід зробити, аби позбутися цих
трупів? На щастя, мій трактор, якого я поставив у “Материнстві”, не
пошкоджений. У мене є дизельне пальне, не дуже багато, але є. Маю також
вірьовки й навіть линви. Ну, то що ми можемо вдіяти з оцим причандаллям?
Вони пожвавішали. Пейссу запропонував вивезти “бідних тварин” на смітник, що
біля Мальжака, й залишити їх там. Але Колен зауважив, що в нашій місцевості
вітри віють переважно із заходу й вони доноситимуть до нас сморід від цієї
могили трупів. Мейссоньє наполягав розвести багаття біля шляху над смітником і
спалити їх. Проте я не погодився спалювати двадцять одну тварину, бо треба було
б дуже багато дров. Адже нам потрібно буде чимало дров узимку, щоб варити їжу й
зігрівати свою оселю. Мабуть, то буде нашим найважчим завданням - рубати й
збирати то тут, то там, часто навіть досить далеко, напівобгорілі стовбури й
гілляки і тягти їх аж сюди.
Коленові спав на думку піщаний кар’єр у Рюнах. Він містився неподалік. До нього вниз збігав шлях, туди легко можна
було дістатися возом. А поскидавши тварин у кар’єр, ми могли б присипати їх піском.
Хтось, не пригадую, хто саме, зауважив, що доведеться довго працювати
заступами. Тома обернувся до мене:
- Ти ж казав мені, що разом із Жерменом застосовував вибухівку в скелястих
місцях, коли копали канаву для електричного кабеля до Мальвіля?
- Так.
- У тебе залишилося хоч трохи вибухівки?
- Дюжина зарядів.
- Більше нам і не треба, - сказав Тома. - Не доведеться працювати заступами.
Беруся обвалити на тварин стіну кар’єру.
Ми перезирнулися. Теоретично справу було розв’язано, але кожен знав, що виконувати її практично буде не дуже приємно.
Мені не хотілося, щоб вони замислилися над цим.
- Треба також ухвалити ще одне рішення, і то дуже швидко. Маю на оці поля. Ось
яка проблема хвилює мене: чи варто знову пересівати їх? У мене досить ячменю й
сіна. Одне слово, маю чим прогодувати двадцять тварин аж до нового врожаю.
Звісно, як ви самі знайте, врожаю сімдесят сьомого року! Але з іншого боку,
оскільки в мено залишилися тільки три тварини, то мені вистачить, сіяай ячменю,
щоб прогодувати їх аж до сімдесят восьмого року. Є також чим годувати й льоху.
Це скоріше перед нами самими виникає проблема хліба, адже в мене нема зерна,
хіба що тільки на насіння.
Раптом у всіх обличчя споважніли. Було страшно залишитися без хліба, якого з
давніх-давен вони наїдалися досхочу. Адже вони не знали ніколи, що таке бути
без хліба, не знали цього й їхні батьки, навіть під час війни. Мені часто
розповідав дядько, що в нашій місцевості в 1940 році, незважаючи на карткову
систему, що її запровадив Віші, використовувалися старі пекарні й нишком
випікали вдосталь хліба. “Так, - казала Мену, - мій дідусь не раз розповідав
про тяжкі часи. Але, Емманюелю, я не чула ніколи від нього, що йому бракувало
хліба”.
Це було доказом того, що забулися перекази про колишні голодовки, але не зник
споконвічний страх у свідомості селянина.
- Я погоджуюся з тобою щодо врожаю нинішнього року, - озвався Пейссу. - Вчора,
повертаючись із Мальжака, я копнув патиком пшеничну ниву. - Це здалося мені
доброю ознакою, що йому спав на думку такий спогад після того, що тільки-но він
відчув. - І я не знайшов нічого, - мовив він, одночасно розтуливши долоні над
столом, - нічогісінько. Земля неначе спечена. Можна подумати, що вона
перетворилася на порох.
- Скільки в тебе насіння пшениці? - спитав мене Колен.
- Вистачить, щоб засіяти два гектари.
- Ох, усе ж таки, - зітхнув Мейссонье.
Мену стояла трохи осторонь, не хотіла заважати чоловікам розмовляти, але уважно
прислухалася до кожного слова. А коли Момо почав бігати навколо столу, вона
перегородила йому шлях і дала ляпаса, після чого той забився в куток і там
заскімлив.
- На мою думку, - мовив Мейссонье, - ти не ризикуєш нічим, якщо зореш і засієш
півгектара.
- Ти не ризикуєш нічим! - роздратовано повторив дебелий Пейссу, з докором
глянувши на Мейссонье. - Ти не ризикуєш нічим, тільки можеш втратити насіння,
яким засієш півгектара землі. І ти, столяре, вважаєш, що це тобі ніщо? (Ця
іронічна й водночас добродушна манера називати людей за їх фахом була властива
членам “Гуртка”). А я кажу тобі, що на землі тепер за цілісіньке літо не
виросте жодна кульбаба. Якщо навіть поливатимеш її.
Він поклав на стіл руку й, посунувши її вперед, схопив склянку й спорожнив
одним духом, ніби бажав надати вагомості своїм словам. Я подивився на нього з
полегшенням: у суперечці Пейссу був знову самим собою.
- Згоден з Пейссу, - сказав Колен. - Те місце на луках, де на Великдень ти
спалюєш стару траву, стоїть голе цілісіньке літо. Тільки наступної весни воно
починає зеленіти. А що таке купка спаленої трави проти того, що зазнала тепер
земля?
- Та все ж, - озвався Мейссонье, - якщо глибоко зорати, добре перегорнути
землю, то не бачу причини, чому б вона не вродила.
Я слухав і дивився на них. Мене переконало зовсім інше міркування, а не
аргумент Мейссонье. Не міг я повернути їм сім’ї, але принаймні міг поставити перед ними мету, спонукати їх до дії. Інакше,
закопавши коней, вони зниділи б потім від бездіяльності,
- Вислухайте мене, - сказав я. - В принципі я цілком згоден з тим, що казали
Пейссу й Колен. Однак усе ж таки можна спробувати, хоча б задля експерименту. -
Я трохи помовчав, щоб це вагоме слово якось вплинуло на них. - І це забере в
нас небагато насіння.
- Я ж те саме казав, - докинув Мейссонье.
Я провадив далі:
- Справді, в мене є невеличка нива в Рюнах, з півгектара, не більше. Вона
одразу ж за рукавом, що тече попід скелею, але дядько добре осушив її, вона
чудово збереглася. Минулої осені я добре угноїв цю ниву, і можна спробувати ще
раз зорати й пересіяти її. На півгектара небагато піде зерна. Якщо весна
видасться сухою, ми зможемо навіть її зрошувати, адже Рюна зовсім поряд... Мене
бентежить інше, чи вистачить у нас пального, коли ми закопаємо тварин.
Доведеться змайструвати якийсь плуг, - я подивився на Мейссонье та Колена, - й
навчити Бурку тягнути його, - я подивився на Пейссу, бо той мав коня, яким
обробляв свій виноградник.
- Я дуже хотів би побачити, - несподівано здався Пейссу, - що ти збереш на
своїй ниві, якщо засієш її.
- Не кажи “ти”, Пейссу, кажи “ми”.
- Все ж таки, - мовив Пейссу, - Мальвіль належить тобі.
- О ні, - сказав я, похитавши головою, - так було досі. Уяви собі, що завтра я
помру від якоїсь хвороби або під час якогось нещасливого випадку, що тоді буде?
Хіба є десь нотар, який би оберігав права на спадщину? Або якийсь спадкоємець?
Мальвіль належить тим, хто в ньому працює.
- Я теж такої думки, - озвався Мейссонье, задоволений тим, що хоч раз мої слова
збіглися з його принципами.
- І все ж таки,.. - недовірливо мовив Пейссу.
Колен мовчав, але подивився на мене, й на обличчі в нього з’явилася тінь його давньої усмішки. Здавалося, він погоджувався, але що від
цього змінювалося?
- Отже, домовилися? - сказав я. - Коли закопаємо тварин, змайструємо собі цього
плуга й сіятимемо в Рюнах.
Хтось пробурмотів на знак згоди, я підвівся, а Мену з осудливим виглядом
заходилася прибирати зі столу. Сказавши, що Мальвіль залежить тепер усім, я
поставив її на один рівень з іншими й відібрав у неї всю її силу й славу єдиної
тут після мене господині. Однак пізніше вона дійшла висновку, що колективізація
Мальвіля - це, з мого беку, лише ввічлива форма розмови, щоб підбадьорити своїх
гостей, і заспокоїлася.
Я не хочу розповідати, як ми закопували тварин, бо то було жахливо. Найважче,
мабуть, було витягувати коней зі стаєнь, бо вони набрякли й довелося ламати
стіни.
Треба також подумати про одяг, бо Колен, Мейссоньє та Пейссу мали тільки робоче
вбрання, в якому прийшли до мене в день події. Завдяки тому, що я зберіг усю
дядькову одежу, до послуг Мейссоньє був цілий гардероб. А ось екіпіровка Колена
завдала чимало клопоту. Довелося переконуваги Мену, щоб вона віддала йому одяг
свого чоловіка, який зберігала в нафташні ось уже два десятки років, навіть не
сподіваючись колись вбрати в нього Момо, бо той був набагато вищий на зріст. Та
це все-таки не причина, щоб віддавати комусь чоловіків одяг! О ні! Навіть
Коленові! Довелося всім нагримати на неї й пригрозити, що заберемо силоміць, аж
поки вона нарешті поступилася. Але віддала тільки половину свого скарбу.
Щодо Пейссу, то все було безнадійно. Пейссу на півтори голови вищий за
Мейссонье й за мене, він був дуже широкий у плечах, тому не міг одягти мої
піджаки. Сердега відчував страх від самої думки, що колись залишиться зовсім
голий. На щастя, він виплутався з цієї біди, а як саме, розповім пізніше.
Мену бурчала від ранку до вечора, шкодуючи за всіма вигодами, яких тепер більше
не мала. Двічі на день клацала еяектровимикачем або за звичкою вмикала в
електромережу млинок, на якому молола каву (в запасі в неї залишилося кілька
кілограмів немеленої), й щоразу лаялася. Вона надто звикла до своєї пральної
машини, електричної праски, дека, радіо, що його слухала (або не слухала), коли
поралася на кухні, до телевізора, якого дивилася кожного вечора до кінця
програми. Полюбляла авто й за життя дядька вигадувала різні причини, щоб серед
тижня її везли до Ла-Рока, не рахуючи суботи, коли їздила туди на ринок. Навіть
лікарів, до яких ніколи раніше не ходила, почало бракувати їй відтоді, як їх не
стало. Її прагнення побити рекорд рідної матері й “розміняти сотню років”
здалося їй нездійсненним, і вона нарікалана це щодня. “Я згадую про всі ті
дурниці, - казав мені Мейссоньє, - що їх говорили “ліваки” про суспільство
споживання. Послухай трохи Мену: що для неї гірше від суспільства, в якому нема
більше чого споживати?”
Або від суспільства, в якому не можна більше почитати пресу своєї партії. Бо
Мейссоньє дуже бракує його преси.
Нарешті Мейссоньє розшукав у кочегарці стару підшивку газети “Монд” (за 1956
рік - рік республіканського фронту!). Він схопив її і сказав мені з
презирством:
- “Монд”! Але ж ти знаєш, що я думаю про об’єктивність цієї газети!
Однак він з цікавістю прочитав усі номери, один за одним, від першої до
останньої сторінки. Навіть хотів нам прочитати окремі уривки. Та Колен, забувши
про будь-яку поштивість, закричав:
- Наплювати нам на твого Гі Молле і його війну в Алжірі! Двадцять років спливло
відтоді, коли усе це відбувалося!
- “Мій” Гі Молле! - обурено вимовив Мейссоньє, обернувшись до мене.
Від Мену я довідався, що Колен і Пейссу не зовсім мирилися в своїй кімнаті,
потім час од часу кожен з них скаржився мені на свого товариша.
Я спитав Мейссоньє, чи не погодився б він оселитися в кімнаті Пейссу замість
Колена. Бо твердо вирішив: Пейссу не повинен лишатися сам.
- Взагалі, - сказав Мейссоньє, - я завжди належав до тих, кого приносили в
жертву. Ще за часів “Гуртка” мені набридли ці коники. Пейссу - не дуже
розумний, а Колен не відповідає; за свої вчинки. Ти ж надто полюбляєш
командувати. Не кажу вже про інших.
- Ну, ну, - мовив я, всміхнувшись, - ти, як секретар первинного осередку, все ж
таки звик до отих коників.
Мейссоньє не підвів голови.
- Запам’ятай, - провадив він далі, - я ставлю Пейссу на двадцять голів вище від Колена,
навіть якщо Колен завжди був твоїм улюбленцем. Колен може бути люб’язним, однак він буває й дуже уїдливим. Пейссу - золотий хлопець. Та все ж,
якщо я оселюся в кімнаті Пейссу, треба попросити його, щоб він менше вдавався
до спогадів, бо від них у мене вже розколюється голова.
Він мовби заціпенів і поринув раптом у задуму, кутики його вуст опустилися, і
він навіть похилив голову.
- Ну ось, щодо спогадів, то один з них мені допікає особливо, і я хочу
поділитися ним з тобою, щоб більше не згадувати про нього. Я не хотів би
пережовувати одне й те саме багато разів. Уранці дня “Д” мій маленький Франсіс
хотів піти зі мною до Мальвіля, щоб подивитися на замок, і я вже був дозволив
йому, але Матільда затялася, мовляв, не вплутуй дитину з самого малку у свою
брудну політику. Я завагався. І мій хлопчик дуже засмутився. Але напередодні
ввечері я посварився з Матільдою “через свою політику” - ти ж бо знаєш жінок.
Спершу я вмовляв, вмовляв її, а потім буркнув: “Та невже ти ніколи не
вгамуєшся”. Однак раптом відчув, що мені набридли ці сварки, й сказав: “Гаразд,
я піду сам”. Одне слово, не хотілося мені ще однієї сварки. Я виявив
легкодухість. І Франсіс залишився вдома. Дивився на мене, і з очей його
котилися сльози. А якби я не був таким боягузом, Емманюелю, мій Франсіс був би
живий.
Він замовк. Я також мовчав. Сподіваюся, йому полегшало на душі, коли він
поділився зі мною своїм лихом. Не знаю, про що ми ще з ним розмовляли, але
розмовляли. Й увесь цей час я запитую себе, як мені тактовно сказати Пейссу,
щоб він менше згадував про своє горе.
Аделаїда зачекала, поки ми закопаємо тварин, а тоді народила з дюжину поросят.
Та ми змогли порахувати їх лише тоді, коли вона підвелася, - їх було аж п’ятнадцятеро. І ми, зіпершися підборіддям на дерев’яний брус перегородки, одразу ж почали дискутувати про те, що в нас з’явився надлишок нових харчів, і міркували, як найрозумніше використати їх. Бо,
на жаль, ми не мали чим вигодувати п’ятнадцятеро свиней. Доведеться одразу ж, як тільки вони перестануть ссати,
пожертвувати деякими з них. Ми вдавали, що глибоко цим засмучені, хоч у самих
уже котилася слина в роті від думки про молоде порося, підсмажене на вогні
каміна. Я помітив тоді, що ця пожадливість викликала в нас якусь гарячковість.
Вона не мала ніякого зв’язку, як бувало раніше, з життєрадісністю, а скоріше виникла зі страху перед
майбутнім. Спогади про колишні бенкети відігравали тепер у нашій розмові якусь
незвичну роль - це доказ того, що страх зостатися без нічого й далі потай нас
катував.
За два дні Принцеса народила бичка, який зможе в майбутньому ціною змішання
родинної крові забезпечити можливість своєму поріддю вижити. Все це відбувалося
не так просто, тому мусила втрутитися Мену, яка покликала на допомогу Пейссу.
Але той відмовився. Справді, й у своєму домі він не любив цього, боявся, що
зробить щось не так; то завжди його Іветта допомагала корові отелитися, а коли
були якісь ускладнення, він біг по Колена. “Ну що ж, хай тоді буде Колен”, -
коротко сказала Меяу. Цієї ночі ми зібралися всі тут, щоб допомогти Мену, я
присів навпочіпки й тримав велику свічку, взяту з льоху. Я весь спітнів од
збудження, а також від різкого запаху. Отелення тривало чотири години, й ми,
хвилюючись, мовчали. За якусь мить мені набридли й свічка, й тварина, тому я
передав свічку Мейссоньє; через кожні чверть годили вона переходила з рук у
руки, аж доки знову не опинилася в мене. З Момо не було ніякої користі, він
плакав у стійлі Любоньки від самої думки, що ми можемо втратити єдину нашу
корову і, хто знає, може, й Любоньку також, яка не забариться ожеребитися. Він
висловлював свої побоювання вголос, монотонно бурчав і скиглив, раз чи двічі
Мену підводила голову й картала його, однак без звичних різких слів, бо сама
була надто стривожена. Момо відчув, а не осягнув розумом материнську
пересторогу, й перестав скиглити.
Коли нарешті бичок з’явився на світ, у якому тепер не було більше випасів, Мену, не довго думаючи,
назвала його Принцом.
Швидке одужання матері й поява її нащадка трохи нас заспокоїли, й знову до нас
повернувся оптимізм, який, на жаль, розвіявся за кілька днів, коли Любонька
народила лошичку.
Любоньці було чотирнадцять років, Бурці - три. А Насмішці (саме так назвав
лошичку Момо, мабуть, тому, що вона нас розчарувала) - один день. Три кобилиці
різного віку й різної породи, але всі три приречені померти, не залишивши по
собі нащадків.
Цього вечора ми довго сиділи сумні в будиночку.
Коли ми закопали тварин, витративши решту дизельного пального, я вирішив
використати свій запас бензину - за винятком п’ятилітрового бідона, що його залишив про всяк випадок, - для роботи бензопилки.
Й поки Мейссоньє та Колен переробляли плуг, що його колись тягав мій трактор,
на кінний, я з Пейссу й Тома почав запасатися дровами на зиму, намагаючись не
чіпати навіть покалічені стовбури, під корою в яких ще був сік.
Бурка стояла покірно, коли на неї надів посторонки, адже вона вже звикла до
сідла й тепер дозволила впрягти себе в голоблі, що їх Мейссоньє припасував до
мого причепа. Почорнілі дерева, що їх ми поскидали на купи то тут, то там,
інколи навіть далеченько від Мальвіля, ми везли до замку й складали в одному із
стійл за першою огорожею.
. Від дня події над нашими головами висіло темно-сіре небо. Було холодно. Сонце
не з’являлося. Й ні разу не випадав дощ. Від посухи земля, вкрита попелом,
перетворилася на порох, і за найменшого подиху вітру здіймалися чорні хмари, ще
більше затягуючи обрій. Притиснувшись один до одного за столом у Мальвілі, який
захищали вікові мури, ми ще трохи відчували життя. Але тільки-но ступали за
фортечну стіну, нас огортав смуток. Нас гнітило все: обгорілий краєвид, скелети
почорнілих дерев, свинцевий ковнак над нами, тиша спустошених рівнин. Я
завважив, що ми розмовляли мало й тихенько, наче на цвинтарі. Коли сірість
трохи розсіялася, ми сподівалися, що з’явиться сонце, однак вона знову згущалася, з ранку до вечора огортаюча нас
тьмяними сутінками.
Тома казав, що це після атомних вибухів надто багато пилу здійнялося в
стратосферу, який тепер і перепиняв шлях сонячному промінню. Однак він вважав,
що було б добре, якби дощ якомога довше не випадав. Бо якщо це вибухнули
“брудні бомби” навіть на великій відстані від Франції, дощ міг принести на
землю радіоактивні опади. Щоразу, коли ми виїздили возом з Мальвіля, він
наполягав, щоб брали з собою дощовики, рукавиці, чоботи й головні убори,
наголошуючи, що й цього для захисту замало.
Вечорами в будиночку епохи Відродження, незважаючи на весняну пору, була надто
холодно, й ми, повсідавшись у залі навколо одного з двох камінів і підтримуючи
в ньому невеличкий вогонь, якийсь час розмовляли, щоб, як казала Мену, “не йти
лягати спати, мов тварини”.
Я брав участь у розмові, але іноді, сидячи на низенькому табуреті, зіпершись
плечима на камін, читав біблію. Мену, вмостившись біля каміна, поправляла
полінця, коли полум’я опускалося надто низько, або підкладала під них гілочки, які тримала під
лавою.
У своєму посмертному листі, який я знав напам’ять, дядько радив мені читати біблію: “В цій книзі важливі не звичаї, важлива
мудрість”, проте я настільки був зайнятий Мальвілем і турботами про худобу
після його смерті, що “не встигав” цього робити. А тепер, хоч я ще більше
втомлювався, ніж раніше, час, дивна річ, змінився, він став сприятливіший, і я
помітив, що можу “встигнути”, коли цього захочу.
Того вечора, коли Любонька народила Насмішку, - не наважуся думати, що на нас
вплинуло її ім’я, скоріше її лагідна мати, яка ніколи раніше не була такою примхливою, -
розмова, як я уже зазначав, була в нас дуже сумна. Спершу під час вечері нас
гнітила нестерпна тиша. Потім, коли Мену й Момо розставили стільці й посідали
біля вогню (одне навпроти одного, а я читав, зіпершись спиною на камін,
мовчання тривало так довго, що ми майже прочитали в Коленових очах його дутмки:
через двадцять п’ять років не залишиться більше жодного коня.
- Двадцять п’ять років, - озвався Пейссу, - це надто мало! А я, скажу тобі, бачив у Жіро -
не в того з “Вольпіньєра”, а з “Кюссака” - одного мерина, якому йшов двадцять
восьмий рік. Правда, він був трохи підсліпуватий і аж скрипів од ревматизму,
але ще добре виорював виноградник Жіро.
- Ну, окажімо, тридцять років, - мовив ‘Колен, - додамо ще п’ять років. Більш як тридцять років Насмішка не протягне. Й Бурка теж. А
Любоньчині й кості давно згниють.
- Замовкни, - гримнула Мену на Момо, який сидів, точніше майже лежав біля
каміна навпроти неї й залився слізьми, коли почув про майбутню смерть Любоньки.
- Це буде не завтра, а через тридцять років. А що з тобою, дурнем, буде через
тридцять років? Ти хіба знаєш?
- Усе ж таїш, - озвався Мейссоньє, - Момо зараз сорок дев’ять років. За тридцять років він матиме сімдесят дев’ять і буде ще не дуже старий.
- А я скажу тобі, - мовила Мену, - моя мати вмерла в дев’яносто сім років, але я не сподіваюся прожити стільки, особливо тепер, коли
немає медицини, бо навіть звичайнісінький грип може загнати в могилу.
- Це ще не доказ, - сказав Пейссу. - Навіть у ті часи, коли в селі була
медицина, ти не так уже й часто зверталася по допомогу до неї. А були ж люди,
що дожили до глибокої старості. Наприклад, мій дід.
- Ну, скажімо, п’ятдесят років, - мовив Колен, і в його голосі забринів гнів. - За п’ятдесят років усі ми повмираємо, геть усі, за винятком хіба Тома, який матиме
тоді сімдесят п’ять. Ну, хлопче, - докинув він, обернувшись до Тома, - тобі буде весело, коли
зостанешся сам у Мальвілі.
Запало гнітюче мовчання. Я не міг бачити Мену, бо вона сиділа позаду, невиразно
бачив і Момо, який розлігся навпроти мене, бо його прикривало полум’я й дим. Однак мені зручно було дивитися на чотирьох чоловіків, які сиділи
обличчям до мене, оскільки я сидів спиною до вогню, який зігрівав мені тільки
правий бік, а лівий так змерз, що невдовзі я перебрався з табуретом і книжкою
на другий бік каміна.
Тома, як і завжди, був байдужий. На доброму круглому обличчі Пейссу з широким
ротом, довгим носом, великими, трохи вибалушеними очима й таким вузеньким
чолом, що здавалося - чуб починався майже біля брів, залягла тінь смутку. Та
горе малюка Колена було найболючішим. Бо воно, хоч і не стерло з його обличчя
усмішки, вбило в ньому всю радість. Мейссоньє виглядав знебарвленим, наче давня
фотографія. Обличчя в нього було худе, очі сірі, надто близько посаджені, лоб
вузький і високий, чуб підстрижений коротко, під щіточку.
- О ні, - сказав Пейссу, повернувши голову до Колена. - Ніхто не може
запевнити, що Тома, хоч він і наймолодший, залишиться тут останнім. У такому
разі на мальжакському цвинтарі лежали б тільки літні люди, але ти знаєш, що це
не так. Кажучи це, я не хотів образити Тома, - додав він ввічливо, трохи
нахилившись до Тома.
- В усякому разі, - озвався байдужим голосом Тома, - якщо я залишуся сам, то
проблеми не виникне. Вилізу на головну башту й стрибну звідти.
Мені не сподобалися його слова, надто тепер, коли всі перебували в пригніченому
стані.
- Бачиш, синку, - мовила Мену, - а я іншої думки. Якщо б я зосталася сама в
Мальвілі, то не наклала б на себе рук, бо залишаться ще тварини, яких треба
доглядати.
- Справді ж бо, тварини, - озвався Пейссу.
Я був вдячний йому, що він одразу ж підхопив тон Мену.
- Тварини, - сказав малюк Колен з прикрістю, яка була цілковитим контрастом до
його грайливої й пустотливої веселості, що її колись він вкладав у свої слова,
- зуміють прожити й без тебе. О, звісно, не тепер, коли все згоріло. Але тоді,
коли трава виросте знову, варто тільки тобі відчинити ворота, й Аделаїда та
Принцеса щось собі знайдуть.
- Тварини, - мовила Мену, - це також товариство. Ось пригадую, як Поліна
залишилася сама на фермі, коли її чоловік помер від апоплексичного удару, а
сина вбили на алжірській війні. Вона казала мені: “Мену, не повіриш, але я
розмовляю зі своїми тваринами цілісінький день”.
- Поліна була стара, - сказав Пейссу, - а чим люди старіші, тим більше хочуть
жити. Сам не розумію чому.
- Зрозумієш, коли постарієш, - відповіла Мену.
- Я сказав це не про тебе, - мовив дебелий Пейссу, намагаючись нікого не
образити, - до того ж тебе не порівняєш з Поліною. Вона вже майже не
ворушилася. А ти ще, нівроку, бігаєш.
- О так! - вигукнула Мену. - Я бігаю! І бігаю так добре, що колись забіжу аж на
цвинтар. Та замовкни ж, дурню, - звернулася вона до Момо, - ми ж говоримо не
про завтрашній день.
- А мене лякає інше, - озвався Мейссоньє. - Думаю про це відтоді, як Аделаїда
та Принцеса привели на світ своє потомство. За п’ятдесят років на землі не залишиться жодної людини, а худоба й свині аж
кишітимуть.
- Справді, - сказав Пейссу, спершись ліктями на коліна й схилившись уперед. - Я
також думаю про це. Й скажу тобі, Мейссоньє, одна й та ж думка не дає мені
спокою: Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини.
Запала тиша, й усі, насупившись, обернулися обличчям до полум’я, немовби могли розгледіти в ньому те майбутнє, що його описував Пейссу:
Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини. Я дивився на приятелів
і пізнавав себе в них. Людина - єдина жива істота, яка може подумати про власну
смерть, і тільки її єдину ця думка доводить до розпачу. Яке дивне створіння:
воно так прагне водночас самознищення й самозбереження.
- Авжеж, - провадив далі Пейссу, мовби підсумовуючи тривалі роздуми, - замало
вижити самому. Треба подбати, щоб життя тривало й після тебе.
Мовивши ці слова, він, мабуть, згадав Іветту й своїх двох дітей, бо раптом
обличчя в нього закам’яніло.
- Ми не знаємо, чи то тільки нам пощастило вижити, - сказав я перегодя. -
Мальвіль захистила скеля. Цілком вірогідно, що є інші куточки й, можливо,
зовсім недалеко від нас, де теж врятувалися люди.
Однак я не хотів вести мову про Ла-Рок, не бажаючи викликати в них марних
сподівань.
- Та все ж, - мовив Мейссоньє, - такий льох, як у Мальвілі, рідко де знайдеш.
Я похитав головою..
- Не так льох, як скелю. Візьмімо хоча б тварин з “Материнства”, вони ж
витримали.
- “Материнство”, - сказав Колен, - це печера, причому дуже глибока. До того ж
невідомо, може, тварини витриваліші від нас.
- Гадаю, - сказав я, - що ми духовно набагато стійкіші.
- Як на мене, - озвався Тома, - то тварини постраждали менше. Спекота в
“Материнстві” була більша, але, мабуть, не така тривала. Повітря охолодилося
набагато швидше. Там не було того пекла, що його ми звідали в льоху. -
Подивившись на мене, він додав: - Але я такої думки, як і ти. Всюди мали б
якісь люди вціліти. Навіть у містах.
Він раптом замовк і міцно стис губи, ніби боявся сказати ще щось.
- Розумієш, я щось не вірю в це, - сказав Мейссоньє, похитавшж/головоЮі Колен
знову звів брови, а Пейссу знизав плечима.
Вони дуже довго мовчали. Я подивився на годинник: не було ще й дев’яти. Не всі виділені на сьогодні дрова згоріли; в каміні. Шкода було
розлучатися з теплом і йти так рано лягати спати в холодних кімнатах. Я почав
знову читатми, але недовго.
- Що ти читаєш, бідолашний Емманюелю? - спитала Мену.
Слово “бідолашний” було виявом прихильності, але воно не означало, що Мену
жаліє мене.
- “Старий завіт”. - І додав: - Святе письмо, якщо хочеш знати.
Я був переконаний, що Мену знала з біблії тільки стисло викладені й
підсолоджені версії, що їх читали їй з катехізису.
- Еге ж, - сказала вона, - тепер я впізнаю цю книжку, твій дядько її часто
тримав у руках.
- Як, - спитав Мейссоньє, - ти читаєш оце?
- Я пообіцяв дядькові, - відповів я коротко, відтак додав: - До того ж мені
здається, що це цікаво.
- Та ну ж бо, Мейссоньє, - сказав Колен і, здалося, усміхнувся, як колись. - Ти
забуваєш, що був найкращим учнем на уроках із закону божого.
- Мейссоньє вислуговувався, - сказав Пейссу з ледь помітним спалахом веселості,
- Він тобі читав усе це напам’ять, наче по писаному. А мені особливо запам’яталося хлоп’я та його брати, які продали це хлоп’я, наче раба. Авжеж, - мовив він, хвилину подумавши, - в сім’ї теж вдаються іноді до підлості.
Запала тиша.
- Може, прочитаєш нам уголос? - сказала Мену.
- Вголос? - спитав я.
- Щодо мене, - сказав Пейссу, - то я із задоволенням послухаю всі ті історії,
яких не знаю.
- Емманюелів дядько, - мовила Ману, - вечорами читав мені окремі місця зі своєї
книжки.
- Емманюелю, ти примушуєш себе просити, - сказав Колен.
- Та ну ж бо, - наполягав Пейссу.
- Боюся, що це нажене на вас нудьгу, - сказав я, намагаючись не дивитися на
Тома.
- Ні, ні, - відказала Мену, - так набагато краще, ніж гомоніти або думати
хтозна-що. - Й вона додала: - Особливо тепер, коли немає телебачення.
- Згоден з тобою, - сказав Пейссу.
Я подивився на Мейссоньє, потім на Тома, однак ні один, ні другий і не глянули
на мене.
- Я хотів би, щоб усі були згодні, - сказав я перегодя, а оскільки вони й далі
мовчки дивилися на вогонь, я звернувся до Мейссоньє: - Ну, а ти що скажеш,
Мейссоньє?
Він не сподівався такого відвертого наступу, випростався й зіперся плечима на
спинку стільця.
- Я - матеріаліст, - мовив з гідністю. - Але тепер, коли мене не примушують
вірити в бога, я хоче послухаю історію іудейського народу.
- А ти, Тома?
Розслабившись, тримаючи руки в кишенях, Тома прикипів очима до носків своїх
черевиків.
- Якщо ти читаєш біблію собі, - сказав він безбарвним тоном, - то чому б тобі
не читати її вголос?
То була двозначна відповідь, але я вдовольнився й нею. Я подумав також, що
читання принесе розраду моїм приятелям. Удень вони працювали, а ввечері
наставали для них тяжкі хвилини, їм бракувало родинного затишку. До того ж
життя первісних племен, описане в біблії, мало відрізнялося тепер від нашого
життя.
Я перейшов із згорненою книжкою й табуретом на другий бік каміна. Мену
підкинула у вогонь гілок, щоб присвітити мені; я розгорнув біблію на першій
сторінці й почав читати “Буття”.
Мене пройняло почуття іронії. То була, безперечно, чудова поема. Вона
оспівувала створення світу, а я читав її в зруйнованому світі людям, які все
втратили.