Мальвіль

Я щойно знову прочитав свою розповідь, і мені впали в око деякі деталі, які не
помітив до того, як сів писати. Наприклад, я запитую себе, як сердешний Жермен,
агонізуючи, попечений, знайшов у собі сили дістатися до нас. Припускаю, що він
одержав на фермі “Сім буків” невідкладне доручення від якогось клієнта й не міг
подзвонити мені, бо я був у льоху, тому він поїхав мотоциклом, і коли в’їздив до Мальвіля, його захопило це лихо саме в тому місці, де його вже трохи
захищала скеля від моря вогню. За цією гіпотезою, його, так би мовити, лише
краєчком лизнув велетенський язик полум’я, що, наче блискавка, пробіг з півночі на південь. Гадаю, саме тому його й не
зжер вогонь, як мешканців Мальжака, від яких під товщею попелу лишилися тільки
обвуглені кістки.
Якби Жермен зумів дістатися до двору біля головної башти на кілька секунд
раніше, то, мабуть, врятувався б. Сам замок, по суті, не пошкоджений: величезна
скеля, що височить з північного боку, захистила його від вогненного урагану.
Ще одна річ дивує мене: починаючи з тієї миті, коли пролунав у льоху гуркіт
поїзда (знову ж таки цей вислів здається мені сміховинним), після якого настала
жахлива пекельна спека, моїх товаришів і мене мовби паралізувало, ми не здатні
були рухатись, говорити, навіть думати. Ми розмовляли дуже мало, рухалися ще
менше, й що найбільш дивно, як я завважив, я ніяк не міг втямити, що
відбувалося за межами льоху, аж доки не з’явився Жермен. Мій мозок працював дуже мляво й не робив ніякого висновку з
того, що перестав надходити струм, замовкли радіостанції, пролунав нечуваний
грім і страхітливо підвищилася температура.
Водночас разом зі здатністю міркувати я втратив і відчуття часу. Навіть
сьогодні не можу сказати, скільки збігло хвилин після того, як погасло
електричне світло й відчинилися двері, в які ввійшов Жермен. Гадаю, це тому, що
час од часу я втрачав здатність сприймати навколишній світ, мій мозок мовби
завмирав.
Я втратив навіть людську гідність. Втратив її не одразу, бо спочатку спробував
допомогти Мейссонье. Але це було, якщо можна так сказати, останнім її
відблиском. Мені й на думку не спало, що то зовсім негуманно захопити єдиний
цебер, що був у нас, пірнути в нього й надовго лишатися зануреним у воді. З
іншого боку, якщо б я не зробив цього, то хіба в мене вистачило б сили поповзти
й причинити двері, які залишив відчиненими Жермен? Пізніше помітив, що ніхто з
моїх товаришів і не ворухнувся, хоч їхні сповнені смутку очі прикипіли до
відчинених дверей.
Я сказав, що, знесилений, стоячи навкарачки з опущеною головою за якийсь метр
від Жермена, не міг зібратися з силами, щоб наблизитися до нього. Мабуть, слід
повести мову скоріше про відвагу, ніж про сили, оскільки їх мені таки
вистачило, щоб дістатися до цебра. Справді ж, я ще перебував у полоні того
страху, що опосів мене тоді, коли я побачив, як випросталася кривава й одутла
Жерменова постать й напіводірвані клапті тіла звисали з неї, наче лахміття з
порваної під час бійки сорочки. Жермен був високий і кремезний, і, можливо,
тому, що я скоцюрбився, а на склепіння льоху відкинулася від свічок надмірно
видовжена його тінь, він видався мені велетом і страховищем, мовби сама смерть,
а не її жертва щойно ввійшла до льоху. До того ж він стояв на ногах, а ми,
безсилі, валялися на землі. І, нарешті, він похитувався, втупивши в мене
пронизливі голубі очі; здавалося, він збирався кинутися на мене.
Я дістався до цебра, однак, на свій великий подив, не став пірнати в нього, бо
вода видалася мені гарячою. Мав би дотямкувати, що навколишнє повітря почало
охолоджуватися, але я не замислився над цим ні на хвилину, тим більше не
здогадався поглянути на термометр над краном. Мені хотілося лише одного:
уникнути гарячих кахлів. Не без труднощів я виліз на дві бочки, що лежали
поряд. Я розпростерся на них. Дерево було прохолодним, але недовго, страхітливі
муки тривали, хоч вони й зменшилися. Я не так уже пітнів і не задихався, але
долоні, коліна, стегна, одне слово, всі частини тіла, що раніше торкалися
землі, боліли. Почув біля себе тихий стогін, якусь мить занепокоєно подумав про
своїх товаришів, але тут же із соромом збагнув, що то стогнав я сам. Пізніше я
зрозумів: ніщо не буває таким суб’єктивним, як біль.
Мої опіки були не такі вже й серйозні, бо я задрімав і, мабуть, спав довгенько:
прокинувшись, помітив, що великі свічки на бра згоріли й хтось трохи далі
засвітив інші. Тоді відчув усім тілом крижаний холод, особливо змерзла в мене
спина. Я тремтів. Пошукав очима свій одяг, але не побачив його, тоді я вирішив
злізти з бочок і піти подивитися на термометр. Пересуватися мені було дуже
важко. М’язи напружилися, майже задерев’яніли, ‘від кожного руху боліли долоні. Термометр показував плюс тридцять градусів,
однак дарма я намагався переконати себе, що це ще тепло й нема підстав так
тремтіти, але озноб не припинявся. Обернувшись, я побачив Пейссу, який,
зіпершись на бочку, одягався. Цікава річ, я бачив тільки його одного, хоч решта
п’ятеро теж були там. Мабуть, мої стомлені очі могли сприймати тільки один об’єкт.
- Одягаєшся? - спитав я безглуздо.
- Так, - відповів він тихо, але цілком природно, - одягаюся. Піду додому. Моя
Іветта, певне, хвилюється.
Я подивився на нього. Коли Пейссу заговорив про дружину, мені в очах зовсім
розвиднілося. Я дивився, як Пейссу одягався, й ось тут уперше справді зрозумів,
що сталося.
- Чому ти так дивишся на мене? - войовниче запитав Пейссу.
Я опустив голову. Не знаю чому, але я почував себе страшенно винним перед ним.
- Та нічого, друже Пейссу, нічого, - відказав я тихим голосом.
- Ти подивився на мене, - мовив Пейссу так само спокійно, але у нього так
тремтіли руки, що він ніяк не міг натягти штани.
Я не відповів.
- Ти подивився на мене, цього не можеш заперечити, - сказав він знову, кинувши
на мене лютий, сповнений ненависті погляд.
Я мовчав. Хотів щось сказати йому, але не знаходив потрібних слів. Озирнувся
довкола. Й ураз побачив усіх своїх приятелів.
Мертвотно-бліда Мену, в якої на колінах лежала голова Момо, сиділа й худими
пальцями ніжно гладила його брудне волосся. Мейссонье й Колен, закоцюблі,
суворі, сиділи пліч-о-пліч, поопускавши очі. Тома стояв, зіпершись на бочку, в
одній руці тримав увімкнутий транзистор Момо, а другою безперестану крутив
ручку, марно шукаючи, чи не озветься яка радіостанція. Він скидався на кам’яну статую.
Ніхто з них і не глянув на мене. Пригадую, тієї хвилини я страшенно зненавидів
їх, мене пойняла непогамовна лють, така сама, з якою Пейссу подивився на мене.
Ми довго мовчали, замкнувшись кожен у собі.
Я вирішив дати Пейссу спокій, хай діє на власний розсуд. Я роздратовано
подумав: “Що ж, баба з воза - кобилі легше”. Але враз засоромився цієї своєї
підлості й навіть розчулився: “Пейссу, мій друже Пейссу”.
Я похнюпив голову. Вкрай розгубився. Моє зворушення було надмірним, і воно
анітрохи не пасувало мені.
Я промовив трохи засоромлено, ніби відчував, що помиляюся:
- Можливо, зараз ще небезпечно виходити.
Тільки-но я вимовив цю фразу, вона видалася мені майже комічною. Але навіть і
вона розгнівала Пейссу, який, зціпивши зуби, люто, але так само тихо, як і я,
мовив:
- Небезпечно? Чому небезпечно? Що ти знаєш про небезпеку?
Тон цих слів видався мені ще фальшивішим. Здавалося, розігрувалася якась
комедія. Я розумів, яка саме, й мені захотілося плакати. Я опустив голову, а
коли підвів її знову, стрівся з очима Пейссу. Вони були несамовиті, але
водночас у них прозирало якесь благання. Вони просили мене не казати нічого,
залишити Пейссу якнайдовше в невіданні, наче мої слова могли навіки зробити
його дуже нещасливою людиною.
Тепер я переконався, що він усе зрозумів, як Колен і Мейссонье. Однак вони
намагалися забути про свої непоправні втрати, були мовчазні й нерухомі, а
Пейссу рвався вперед, заперечував усе й готовий був бігти наосліп до свого
дому, що перетворився на попіл.
Я починав подумки багато речень і майже зупинився на одному з них: “Розумієш,
Пейссу, коли зважити на температуру, яка була тут...” Та ні, я не міг цього
сказати. То було б надто виразно. Опустив голову й уперто сказав:
- Ти не можеш піти так просто.
- А що, ти мені станеш на заваді? - сказав Пейссу з викликом.
Він говорив тихо й водночас докладав чимало зусиль, щоб розправити широкі
плечі.
Я не відповів. Мені в ніздрі й у глибину горла вдарив якийсь солодкуватий
запах, що викликав у мене огиду. Коли двоє бра, на кожному з яких було по дві
свічки, погасли, хтось, певне Тома, засвітив наступне бра, причому так удало,
що та частина льоху, де біля крана стояв я, майже цілком опинилася в темряві.
Лише за якусь хвилину я здогадався, що той запах, який викликав у мене відразу,
ішов од Жерменового тіла, що лежало біля дверей.
Я помітив, що навіть забув про нього. Пейссу, очі якого, сповнені ненависті й
благання, втупилися в мої, також зиркнув у той бік, що й я, і, загледівши труп,
здавалося, на мить заціпенів. Потім він швидко відвів очі й засоромився, що
ніби раніше хотів заперечити те, що тільки-но побачив. Тепер серед нас лише він
був одягнений, але, хоч шлях до дверей був вільний і я не міг йому перешкодити
вийти, Пейссу навіть не ворухнувся.
Я повторив наполегливо, проте не настирно:
- Справді, Пейссу, ти не можеш піти так просто.
Однак я припустився помилки, заговоривши, бо моя фраза тільки підштовхнула
його, й він, не обертаючись до нас спиною, але й не задкуючи, ступив кілька
несмілих і незграбних кроків до дверей.
Цієї миті я одержав підтримку з того боку, звідки найменше сподівався. Мену
розплющила очі й сказала місцевою говіркою так просто, наче сиділа на кухні в
надбрамній башті, а не лежала в льоху гола й мертвотно-бліда:
- Емманюель має рацію, здорованю, ти не можеш так просто піти. Тобі треба щось
перекусити.
- Ні, ні, - заперечив Пейссу також місцевою говіркою. - Дякую. Мені не
хочеться. Дякую.
Проте, впіймавшись у пастку щирих селянських запрошень, він зупинився.
- І все-таки, - провадила Мену, - тобі не зашкодить щось перекусити. Й нам
також. Пане Ле-Культр, - заговорила вона літературною мовою, обернувшись до
Тома, - чи не могли б ви дати мені свого ножа?
- Кажу ж тобі, що мені не хочеться, - відповів Пейссу, якого ці слова дуже
зворушили. Він дивився на неї з дитячою вдячністю, наче вона була для нього
чимось дуже знайомим і заспокійливим.
- Та ні, ні, - сказала Мену з таким переконливим спокоєм, що він мусив
погодитися. - Гей, ти, - звернулася вона до сина, знявши його голову зі своїх
колін, - відсунься трохи, щоб я могла підвестися. - Момо вхопився за її коліна
й застогнав. - Та ну ж бо, дурню, перестань, - докинула вона місцевою говіркою,
добре-таки ляснувши долонею його по щоці.
Де в неї взялося стільки сили, не відаю, бо, коли підвелася, гола, мала й
кощава, я жахнувся від її немічного вигляду. Однак вона без будь-якої допомоги
розв’язала нейлонову мотузку, на якій висів над нашими головами один з окостів,
опустила й відв’язала його, а Момо, блідий і переляканий, тим часом дивився на неї й белькотів,
наче немовля. Коли Мену вернулася до нього й поклала окіст на бочку над синовою
головою, той перестав пхикати, лише заходився ссати її великий палець, ніби до
нього раптом знову повернулося дитинство.
Я дивився на Мену, коли вона, приклавши окіст до бочки й міцно тримаючи в руці
ножа, з великими труднощами нарізала невеличкі, але досить товсті шматочки
шинки. Можливо, думав я, це єдина жінка, яка вціліла, і я, завваживши її
дряхлість, відчув безмежний смуток.
Мену взяла в праву руку шматки шинки, наче гральні карги, й заходилася
роздавати їх, почавши з мене й скінчивши Момо. Той ухопив свій шматок з диким
зойком і цілісінький кинув у рот, запихаючи його пальцями. Зразу ж побагровів
і, либонь, таки вдавився б, коли б мати не розімкнула силоміць йому щелепи й не
засунула свою крихітну руку в самісіньку горлянку та не вийняла звідти шинку.
Потім вона порізала ножем заслинену шинку на дрібні шматочки й один за одним
кидала їх у рот Момо, щоразу гримаючи й ляскаючи його по обличчю, коли він
кусав її за пальці.
Я дивився на цю сцену байдуже, не посміхаючись і не відчуваючи огиди. Як тільки
одержав свою порцію, в мене потекла слина, і я, тримаючи шматок обома руками,
заходився рвати його зубами з не меншою пожадливістю, ніж Момо. Шинка була
надто солона, й, коли я їв цю сіль з м’ясом, в яке вона всмокталася, це викликало в мене нечувано приємне задоволення.
Я помітив, що мої приятелі, серед них і Пейссу, їли також жадібно, відійшовши
один від одного й майже з люттю озираючись довкола, мовби побоювалися, що хтось
відбере в них їхню шинку.
Я скінчив їсти раніше за інших і, шукаючи поглядом кошик з наповненими
пляшками, помітив, що він був порожній. Отже, не тільки я сам угамовував
спрагу; від цього почував себе щасливо, бо мені вже почало докоряти сумління,
що на такий тривалий час захопив собі цебер. “Узяв дві порожні пляшки,
попрямував до лійки-пістолета, наповнив їх і, роздавши знову склянки, по черзі
налив у них вина. Мої приятелі, які вже з’їли свою шинку, пили й мовчки дивилися запалими очима на окіст, що лежав на
бочці. Мену зрозуміла їхні погляди, але й не ворухнулася. Скінчивши пити, Мену
знову дбайливо загорнула окіст і підвісила на те ж місце в нас над головами так
високо, щоб не можна було дотягнутися до нього. Крім Пейссу, ми всі стояли ще
голі й мовчки, напівзігнувшись від утоми, з пожадливістю дивилися на м’ясо, що висіло в пітьмі під склепінням. Ми не дуже відрізнялися від родини
мавпоподібних, які жили неподалік Мальвіля на берегах Рюнів у мамонтовій печері
в ті часи, коли людина тільки-но вибивалася з первісного стану.
Мої коліна й долоні ще боліли, але до мене вже поверталися сила й свідомість. Я
раптом відчув сором, що стою голий. Мабуть, Мену відчула те саме, бо півголосом
засоромлено мовила:
- Ой, та що ж це я!
Вона заговорила літературною мовою, офіційним і чемним тоном. І одразу ж почала
одягатися, ми теж наслідували її приклад, а одягатись, Мену сказала місцевою
говіркою вголос і зовсім іншим тоном:
- Я не така вже, щоб зваблювати чоловіків.
Одягаючись, я дивився крадькома на Колена й Мейссоньє, а також на Пейссу.
Обличчя Мейссоньє витягнулося й змарніло, очі безперестану кліпали. З
Коленового обличчя ще не зникла кругла, але дивовижно штучна й застигла
посмішка, яка зовсім не відповідала тому смутку, що я прочитав у його очах. А
Пейссу, який, попоївши й випивши, вже більше не мав підстав лишатися тут,
навіть не подавав знаку, що збиравться йти; я всіляко намагався не дивитися на
нього, щоб не сполохати його. Його добродушні повні вуста тремтіли, широкі щоки
судорожно сіпалися, руки звисали вниз, ноги в колінах злегка підігнулися. Я
помітив, що Пейссу часто зиркав на Мену, ніби чекав, що вона звелить йому
робити далі.
Я наблизився до Тома. Бачив його досить невиразно, бо та частина льоху
опинилася в темряві.
- Як ти вважаєш, - сказав я тихо, - зараз небезпечно виходити?
- Якщо ти маєш на увазі температуру, то цілком безпечно. Вона впала.
- Є щось інше?
- Звичайно. Опади.
Я подивився на нього. Не подумав про опади. Я зрозумів також, що в Тома не було
ніякого сумніву щодо причини, яка викликала все це,
- Отже, - мовив я, - краще зачекати?
Тома знизав плечима. Обличчя в нього було невиразне, голос сумовитий.
- Опади можуть випадати й через місяць, і через два, й три...
- Ну то що ж нам робити?
- Якщо дозволиш, я піду візьму в твоїй шафі лічильник Гейгера. Тоді ми зможемо
пересвідчитися. Принаймні на цей момент.
- Але ж ти ризикуєш!
Обличчя в нього залишилося незворушним, наче кам’яне.
- Розумієш, - сказав він таким же безбарвним і холодним голосом, - шанси вижити
в нас дуже малі...Ні флори, ні фауни; без них довго не проживеш.
- Тихше, - сказав я, помітивши, що друзі, не наважуючись підійти, нашорошили
вуха.
Без єдиного слова я дістав з кишені ключа від своєї шафи й подав його Тома. Той
одразу ж повільно вдяг дощовик, шолом мотоцикліста, великі газонепроникні
окуляри й рукавиці. В цьому вбранні він мав досить страшний вигляд, бо дощовик
і шолом були чорні.
- Це може захистити? - спитав я тихо, доторкнувшись до нього рукою.
Очі Тома за скельцями лишалися похмурі, але його застиглим обличчям промайнула
якась м’яка тінь.
- Так усе-таки краще, ніж бути напівголим. Коли він пішов, до мене наблизився
Мейссоньє.
- Що він збирається робити? - спитав він тихо.
- Виміряти радіоактивність.
Мейссоньє глянув на мене запалими очима. Губи в нього тремтіли.
- Він думає, що це бомба?
- Так.
- А ти?
- Я також.
- Ох! - зітхнув Мейссоньє й замовк.
Я поглянув на Колена й Пейссу. Вони дивилися на нас, але не зважувалися
наблизитися. Їм і хотілося про щось дізнатися, але водночас вони боялися
довідатися про найгірше, тому стояли з розгубленими обличчями, наче
паралізовані.
Через десять хвилин повернувся Тома в навушниках і з лічильником Гейгера в
руці. Він сказав коротко:
- У дворі за другою огорожею радіації немає. Поки що.
Потім став на коліна біля Жермена й повів лічильником над його тілом.
- Також немає.
Я обернувся до приятелів і поважним тоном сказав:
- Зараз ми з Тома піднімемося на головну башту, щоб роздивитися, що сталося. Ви
не йдіть звідси нікуди. Ми повернемося за кілька хвилин.
Я чекав, що троє інших почнуть заперечувати, однак вони перебували в такому
стані, що готові були виконати будь-який наказ. Я був певен, що з льоху вони
нікуди не підуть.
Коли ми дісталися до невеличкого подвір’я між головною баштою, звідним мостом та будиночком епохи Відродження, Тома
подав мені знак зупинитися й почав водити лічильником над землею. Я дивився на
нього з пересохлим горлом, не віддаляючись ні на крок від входу до льоху.
Відразу ж на мене війнуло гарячим повітрям, набагато гарячішим, ніж те, що було
в льоху. Однак сам не відаю, чому я й не глянув на термометр, якого захопив із
собою.
Небо було свинцево-сіре, надворі все потопало в сутінках. Я подивився на
годинник: десять хвилин після дев’ятої. Розгубившись, нетямлячись, запитав себе напівсвідомо, чи то був вечір дня
“Д”, а чи вже настав ранок наступного дня. Запитання безглузде - я дійшов
такого висновку, коли примусив себе поміркувати, й з болем згадав: на великдень
о дев’ятій вечора вже було б зовсім темно. Отже, то був ранок дня “Д-2”: ми просиділи
в льоху цілу добу.
Вгорі я не бачив ні небесної блакиті, ні хмар, здавалося, ми опинилися під
одноманітним темно-сірим ковпаком. Слово “ковпак” цілком передає те враження
темряви, тягару й задухи, що його викликало в мене небо. Я підвів угору очі. На
перший погляд, замок не пошкоджено, лише на тій частині головної башти, яка
здіймалася над скелею, поруділо каміння.
Піт знову почав заливати мені обличчя, й нарешті я здогадався подивитися на
термометр. Він показував плюс п’ятдесят градусів. На віковій бруківці, над якою Тома водив лічильником, лежали
напівобвуглені птахи - сороки й голуби. То були постійні гості головної башти,
й я інколи нарікав на воркування голубів і скрекіт сорок. Більше не матиму на
що нарікати. Довкола зависла тиша, тільки здалеку, коли я прислухався,
безперервно долинали якийсь хрускіт і посвистування.
- Немає, - озвався Тома, повернувшись до мене, обличчя його заливав піт.
Я зрозумів його, але те, що він був небагатослівний, мене дратувало. Запала
мовчанка, й оскільки він не ворушився, вдавши, що уважно прислухається до
чогось, я нетерпляче запитав:
- Підемо далі?
Тома мовчки подивився на небо.
- Що ж, ходімо далі, - сказав я, ледь тамуючи роздратування.
Гадаю, його викликали в мене надмірна втома, страх і спека. Слухати людей,
розмовляти з ними й навіть дивитися на них - усе це було для мене обтяжливим. Я
додав:
- У мене є бінокль, зараз я візьму його.
У моїй кімнаті на третьому поверсі стояла неймовірна спека, але все залишалося
непошкодженим, тільки свинець, у який були вставлені маленькі шибки вікон,
подекуди розтопившись, позатікав на скло. Доки я розшукував бінокль у всіх
шухлядах комода, Тома зняв телефонну трубку, підніс її до вуха й кілька разів
клацнув важільцем. По щоках моїх струмував піт, я гнівно глянув на нього, ніби
докоряв йому за те, що своєю спробою зв’язатися зі світом він запалив у мені вогник надії.
- Мертво, - сказав Тома. Я сердито знизав плечима.
- Однак треба добре перевірити, - мовив він тоном, у якому, здавалося, бриніли
нотки досади.
- Ось він, - промовив я трохи ніяково.
Проте я був не здатний погамувати якусь злобливу й безпорадну неприязнь, що
тепер відчував до людей. Почепив на шию ремінець бінокля й почав підніматися
крученими сходами на останній поверх, Тома йшов слідом за мною. Багато разів
спотикаючись на вичовганих кам’яних східцях, я хапався рукою за поручень, - і долоня в мене знову запекла.
Бінокль теліпався на грудях. Він здавався неймовірно важким.
Коли ми вийшли крученими сходами головної башти під відкрите небо, то не
побачили нічого: навколо тераси квадратом стояв мур заввишки в два з половиною
метри. Кам’яні східці, вмуровані в стіну, вели на парапет з метр завширшки, що був без
поруччя. Саме в цьому парапеті, звідки відкривався широкий краєвид, дядько
вбачав небезпеку для мене, коли мені було дванадцять років.
Я зупинився, щоб перевести віддих. Неба не видно. Той самий свинцево-сірий
ковпак сягав аж до обрію. Повітря було розпечене, й у мене затремтіли коліна,
коли я з останніх сил долав східці; дихалося важко, і з чола на каміння капав
піт. Я не піднявся на парапет. Не певен був, чи втримаю рівновагу. Зупинився на
останній сходинці, а Тома - на передостанній.
Я огледівся довкола себе й сторопів. Мабуть, похитнувся, бо відчув, як рука
Тома лягла на моє плече й притиснула мене до муру.
Те, що мені насамперед упало в око, я міг побачити й без бінокля. Ферма “Сім
буків” уже догоряла. Не видно було більше нічого - ні даху, ні вікон, ні
дверей. Стояли лише почорнілі стіни, де-не-де впиралися в сіре небо оцупки
дерев, що стирчали з землі, паче палі. А повітря й не дихне. Чорний густий дим
прямовисно здіймався вгору з руїн, червоне полум’я суцільним ланцюжком бігло по землі, то зводячись угору, то опускаючись, ніби
набирало розгону.
Трохи віддалік, праворуч, мабуть, я розпізнав Мальжак. Дзвіниця зникла. Пошта
також. Раніше її легко можна було впізнати, бо її негарна двоповерхова будова
височіла на передньому плані над шляхом, що, огинаючи пагорб, стелився до
Ла-Рока. Здавалося, що все село приплескали важенним кулаком і зрівняли його з
землею. Не видно було більше жодного листка на деревах, жодного черепичного
даху. Все мало попелястий, чорний і сірий колір, лиш інколи то тут, то там
спалахувало полум’я й одразу ж гаснуло.
Я підніс до очей бінокль і тремтячими руками відрегулював його. Колен і
Мейссоньє мали будинки, перший - у селі, другий - на околиці, на схилі, що
збігав до Рюнів. Я не побачив і знаку від першого, але впізнав другий по
стрімкому даху з уцілілим гребенем. Від ферми Пейссу й гарних ялин, що
оточували її, зосталася на землі тільки купа попелу.
Я опустив бінокль і тихо сказав:
- Самі руїни.
Тома похилив голову, нічого не відповівши.
Я мав би сказати, що не залишилося жодної людини, бо було цілком очевидно, що,
за винятком нашої жменьки, всі люди навколо загинули, місцевість спустошена.
Краєвид, що відкривався з висоти головної башти, здавна був знайомий мені. Коли
дядько вперше дав мені свій бінокль, я пролежав півдня з друзями з “Гуртка” на
парапеті (досі відчуваю приємне тепло каміння, що зігрівало тоді мої голі
стегна), розпізнаючи всі ферми, які тулилися до пагорба.
На місці ферм “Фавлар”, “Кюссак”, “Галіна”, “Борі”, “Вольпіньєра” та інших,
назви яких я знав, але не завжди знав їхніх господарів, тепер бачив тільки
чорні руїни та дерева, що тліли.
У нашім краї не бракувало дерев. Улітку, коли дивитися на краєвид з висоти
головної башти, можна побачити безмежне темно-зелене море каштанових лісів, що
де-не-де перетиналося смугами сосен та дубів, а в долинах - ланцюжками тополь,
що, здіймаючись увись, прикрашали пейзаж, так само як і провансальські
кипариси, що самотньо височіли обіч ферм, бо це були екзотичні дерева й садили
їх тут задля краси.
А тепер більшість тополь, кипарисів, дубів і сосен зовсім зникла. Каштани, які
цілком укривали пагорби, залишаючи тільки окремі прогалини на вершинах, де
розкинулися луки й тулилися будинки, тепер були охоплені полум’ям, з якого визирали почорнілі палі, котрі догоряли з хрускотом і
посвистуванням, - саме це я й почув, коли вийшов з льоху. Водночас гілля,
опавши з дерев, горіло далі, причому так, що велетенське вогнище, яке охопило
схили пагорбів, створювало враження, мовби земля також горіла.
На шляху, що вів до Рюнів, трохи нижче зруйнованого й почорнілого замку Рузі, я
помітив неживого собаку. Побачив його дуже виразно, бо шлях пролягав близько й
скельця бінокля добре збільшували. Ви скажете, що таке неживий собака, коли
стільки людей загинуло! Це правда, але є певна різниця між тим, що ти знаєш, і
тим, що бачиш. Я знав, що в селах і на фермах навколо Мальвіля сотні істот
згоріли, наче віхтики соломи, але цей собака після птахів у дворі був єдиним
трупом, якого я побачив, і в його смерті була одна жахлива деталь, яка
приголомшила мене. Бідолашна тварина, мабуть, бігла з поля чи з-за огорожі, де
вона перебувала, й, коли опинилася на шляху, яким раніше не раз бігала, її лани
застрягли в розтопленому бітумі; потрапивши в таку пастку, вона спеклася на
місці. Я виразно бачив у бінокль чотири кінцівки, обліплені чорним, перемішаним
з рінню тістом, яке тієї миті, коли собака звалився на землю, щільно облягло
його лапи, утворивши навколо кожної невеличкі конуси, наче кайдани.
Не дивлячись на Тома, навіть не помічаючи його, ніби після того, що відбулося,
людські взаємини стали неможливі, я повторив півголосом: “Жахливо, жахливо,
жахливо”. То була маніакальна літанія, що її я не міг зупинити. Щось лещатами
стискало мені горло, тремтіли руки, очі заливав піт; я відчував лише страх, а
душа моя була спустошена. Повіяв вітерець. Я глибоко вдихнув повітря, й одразу
ж неприємний запах загнивання й горілого тіла огорнув мене з такою силою, що
здалося, ніби він тхнув від мене. Аж замлоїло мені в грудях. То був гострий,
затхлий і солодкуватий запах, який мовби вселився в мене, і я мусив нести його
в собі до кінця свого життя. Світ скидався на братську могилу, а мене разом з
товаришами, здавалося, залишили на цьому побоїщі для того, щоб ми поховали
мертвих і жили в цьому запахові.
Я міркував нерозумно й, певне, схаменувся, бо оглянувся й подав знак Тома, що
хочу зійти вниз. Як тільки опинився на кахлях головної башти, високий парапет,
що оточував нас, закрив від мене вогонь, і я, спустошений і немічний, присів
навпочіпки. Не знаю, скільки часу тривав цей жахливий стан, що нагадував уже
смерть. Це скидалося на психологічно коматозний стан, коли, зовсім не втрачаючи
свідомості, людина втрачає рефлекс і волю.
Я відчув дотик плеча Тома й, душе повільно повернувши голову в його бік,
побачив, що він утупився в мене очима. Мені важко було зосередитися, однак,
коли я цього домігся, збагнув, що хотіли сказати його очі.
Я подивився на губи Тома. Вони були безкровні й сухі, коли він заговорив, ледве
розтуливши їх й промовивши єдине слово:
- ...рішення...
В очах моїх мерехтіло, я знову, докладаючи всіх зусиль, дивився на нього, бо
відчував, що ось-ось знепритомнію. Промовив, насилу видобуваючи з горла слова,
й злякався надзвичайної кволості свого голосу:
- Яке... рішення?
Відповіді не було так довго, що я вже подумав, чи не втратив Тома свідомість.
Але з того, що він натиснув своїм плечем на моє, я зрозумів, що Тома збирався з
силою, щоб заговорити. Я почув, як він озвався:
- Піднятися...
Кажучи це, Тома зробив ледь помітний болісний жест розігнутим вказівним
пальцем, показавши на парапет. І докинув одним подихом:
- ...кинутися... І край.
Я подивився на нього. Потім одвів очі. Знову відчув своє безсилля. В голові
моїй роїлися безладні, невиразні думки. Однак із того рою виринула одна, більш
виразна. Коли б я, як Колен, Мейссоньє, Пейссу, мав дружину й дітей, які зараз
були б живі, то людський рід не був би приречений на вимирання, і я знав би, за
кого маю боротися. А тепер мусив повертатися до льоху й сказати друзям, що вони
втратили свої сім’ї, й разом з ними чекати вимирання людини.
- Ну? - озвався ледь чутний голос Тома. Я похитав головою.
- Ні.
- Чому? - беззвучно заплямкав губами Тома.
- Інші.
Я сказав це цілком виразно, й мені полегшало. В мене почався нестримний кашель,
і мені спало на думку, що я, мабуть, просто очманів од диму, якого наковтався.
Я рвучко підвівся.
- До льоху.
Спотикаючись, я пішов униз вузенькими крученими сходами, не чекаючи на Тома,
або точніше - покотився клубком. На щастя, колись, чекаючи туристів до
Мальвіля, приробив був залізний поручень, і тепер, коли хапався за нього, він
обпікав мені долоню. У дворі, що між головною баштою й будиночком, мене
наздогнав Тома й сказав: “Коні твої”. Я заперечливо похитав головою й наддав
ходи, стримуючи ридання. Сама вже тільки думка побачити їх сповнила мене жахом.
Я був певен, що всі вони загинули. Думав лише про одне: якомога швидше втекти
до підземелля.
Ввійшовши до льоху, я весь тремтів, настільки він видався холодним, і перше, що
я зробив, - це накинув собі на плечі пуловер, зв’язавши рукави на шиї. Колен саме цідив вино, Мейссоньє носив наповнені пляшки
до Мену, а та закорковувала їх. Я був певен, що цю ініціативу виявила Мену,
яка, мабуть, вирішила, що негоже не доводити до кінця розпочату справу, В
усякому разі, їхнє заняття справило на мене велике враження. Я ступив кілька
кроків уперед, схопив пляшку, напився, потім передав її Тома й опустився на
бочку, витерши рукавом пуловера піт, який, хоч я й весь тремтів, заливав мені
обличчя. Поволі мені почало прояснюватися в голові.
Трохи згодом я роздивився, що приятелі стояли нерухомо й мовчки, з виразом
смутку й навіть благання на обличчі дивилися на мене. Мабуть, вони знали вже,
що сталося, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не відважилися про щось мене
запитувати. Тільки Мену, здавалося, хотіла послухати мене, однак не промовила
жодного слова, лише втупилася очима в трьох чоловіків, розуміючи, що, власне,
для них означала моя мовчанка.
Я не можу сказати, скільки часу вона тривала. Зрештою, мені здалося, що
набагато краще заговорити, ніж мовчати, й, дивлячись на них, я промовив тихим
голосом:
- Ми не ходили далеко. Піднялися на головну башту. - Й, хоч у мене пересохло
горло, я провадив далі: - Так воно й є, як ви думали. Нічого не лишилося.
Вони чекали цього, проте, тільки-но я розтулив рота, мої слова мовби
приголомшили їх. Лише Пейссу зреагував на них, він, витріщивши очі,
похитуючись, ступив три кроки до мене й, ухопивши мене за рукави пуловера,
щосили заволав:
- Неправда!
Я не відповів. Забракло сміливості. Але, взявши Пейссу за руки, що вчепилися в
мій пуловер, спробував їх відірвати. Помітивши в мене на грудях бінокль, Пейссу
зі страхом уп’явся в нього очима. Я певен, що цієї миті він згадав про той далекий день, коли
ми сиділи на парапеті головної башти й дивилися на ферми. На його обличчі з’явився вираз відчаю, руки його відпустили пуловер, і, схиливши голову мені на
плече, він голосно заридав, наче дитина.
Тоді в льоху всі заметушилися, причому одночасно, хоч і не змовлялися, це
зворушило мене й, здається, викликало ще більше бажання жити. Я обняв дебелого
Пейссу (він на півтори голови вищий за мене), й одразу ж Колен та Мейссоньє
підбігли до нас, один поклав руку йому на плече, другий на потилицю й
заходилися заспокоювати його. Я заціпенів, побачивши, як вони, незважаючи на
те, що самі все втратили, намагалися втішити товариша. Водночас, сам не відаю
чому, мені пригадалося, як востаннє, коли нам було по дванадцять років, я з
Коленом так міцно тримав Пейссу, щоб Мейссоньє міг йому “заткнути пельку”. Але
цей спогад не погамував мого збудження, навпаки, ще підсилив його. Ми всі троє
обступили цього великого неотесаного ведмедя, говорили до нього, обмацували
його, плескали по плечах і тихим голосом соромили: “Та ну ж бо, здорованю,
перестань”. А він на це з вдячністю крізь сльози відповідав: “Дайте мені
спокій, я обійдуся без вас!”
Коли Пейссу почав потроху заспокоюватися, ми відійшли від нього.
- Треба було б усе ж таки навідатися туди, - мовив блідий, із запалими очима
Мейссоньє.
- Так, - голосно промовив Колен, - треба було б.
Але ніхто з них і не ворухнувся.
- Не знаю, чи вам вдасться дістатися туди, - озвався Тома. - Дерева ще горять.
А звідси аж до Мальжака обабіч шляху багато дерев. Не кажучи вже про
радіоактивність. Бо подвір’я замку все ж таки добре захищене. Ви ризикуєте.
- Ризикуємо? - мовив Пейссу, прибравши руки од обличчя. - А навіщо мені жити?
Запала мовчанка.
- А нам навіщо? - перепитав я, змірявши його поглядом.
Пейссу знизав плечима, розтулив рота, бажаючи щось сказати, але передумав.
Тоді заговорила Мену. Вона повела мову не так, як завжди, коли спершу бурмотіла
щось собі під носа, а вже потім зверталася до інших, або після короткого
розмірковування місцевою говіркою швидко вступала в розмову. Цього разу вона
виголосила цілу промову, причому літературною мовою, а це означало, що вона
надавала великого значення своїм словам, хоч і не випускала закорковувача з
рук.
- Хлопче мій, - сказала Мену, дивлячись на Пейссу, - не нам судити, житимемо ми
чи помремо. Якщо ми зараз живі, то це для того, щоб далі жити. Життя - як
праця. Набагато доцільніше доводити її до кінця, аніж залишати в планах, коли
нам стає важко.
Вона натиснула на важілець свого закорковувача, й корок безгучно ввійшов у
шийку пляшки. Пейссу зиркнув на неї, розтулив рота, але знову передумав і не
промовив ні слова. Я гадав, що Мену вже скінчила, проте вона поставила другу
пляшку під закорковувач і повела далі:
- Ти міркуєш так: “Мену не втратила нічого, її Момо залишився живий”. З одного
боку, це правильно. Але коли б я навіть утратила Момо, - вона випустила з рук
важілець закорковувача й перехрестилася, - то не сказала б того, що ти сказав.
Хлопче мій, ти живеш, бо так тобі судилося. Не слід нарікати на це. Адже смерть
- не подруга людини.
- Твоя правда, мамо, - сказав Колен.
Справді, коли зважити на її вік, вона могла б бути йому за матір, та досі ніхто
про це не думав.
- Ходімо, - промовив Мейссоньє, несміливо рушивши до дверей.
Я зупинив його й відвів убік.
- Намагайся з Коленом не залишати Пейссу самого, - шепнув я йому. - Розумієш
чому. Найліпше було б, коли б ви всі троє трималися разом.
- Про це я вже також подумав, - відповів Мейссоньє.
Тома з лічильником Гейгера в руці теж ступив кілька кроків уперед.
- Я йду з вами, - звернувся він до Мейссоньє тоді, коли Колен і Пейссу
наблизилися до нас.
Вони всі троє зупинилися й зміряли його поглядом.
- Тобі нема потреби йти, особливо, коли є певний ризик, - сказав Колен Тома,
забувши, що досі звертався до нього на “ви”.
- Я знадоблюся вам, - мовив Тома, показавши на лічильник.
По мовчанці Мейссоньє озвався хриплим голосом:
- Зараз ми винесемо Жерменове тіло й покладемо на вході першої огорожі, щоб
потім поховати його.
Я подякував йому. Тома з навушниками, які тримав напоготові, й з лічильником у
руці рушив першим. За ним ступали Мейссоньє та Пейссу, важко несучи Жермена.
Колен ішов останнім, як ніколи раніше, тепер він здавався надто маленьким і
тендітним.
Двері зачинилися, й я залишився нерухомо стояти перед ними, занепокоєний долею
друзів; я запитував себе, чи не піти й собі з ними.
- У мене нема більше наповнених пляшок, щоб їх закорковувати, - озвався
спокійний голос Мену за моєю спиною. - Можливо, ти б їх наповнив?
Я повернувся до свого табурета, сів на нього й заходився цідити вино. Був дуже
голодний, але не хотів подавати прикладу недисциплінованості, скористатися
становищем господаря і ласувати шинкою. Мену взяла харчі в свої руки й добре
зробила. Певне, вона буде справедливою.
- Агов, Момо! - гукнула вона, побачивши, що незабаром мені забракне порожніх
пляшок.
Момо підвівся й заходився складати пляшки в кошик, Мену, не підвищуючи голосу,
рішуче докинула:
- І не смій пити, коли нестимеш, бо якщо питимеш багато, це означатиме, що ти
кривдиш інших.
Я сподівався, що Момо лишиться глухим до цього застереження, але помилився. Він
усе зрозумів. А може, зрозумів тільки тон матері.
- Сьогодні вранці ти надто економила ту шинку, - мовив я трохи згодом. - У мене
мало радості від того, що вони пішли з порожніми животами. - А відтак, кивнувши
під склепіння, провадив далі: - Особливо, коли тут стільки цього добра.
- Нас семеро, - сказала Мену, також подивившись угору, - а коли все те, що там
висить, скінчиться, нам навряд чи доведеться ще колись їсти свинину. Або пити
вино. І чи взагалі поталанить колись зібрати якийсь урожай,
Я поглянув на неї. Мену мала сімдесят шість років. Вона передбачила цілком
виразно, що ми можемо померти з голоду, однак прагнення жити в неї було
непогамовне.
Раптом відчинилися двері до льоху, в них з’явилася голова Тома, й він заволав:
- Емманюелю! Твої тварини живі!
І зник. Я підвівся, роззявивши рота й запитуючи себе, чи добре розчув.
Підвелася й Мену, подивилася на мене й промовила місцевою говіркою, мовби
засумнівалася, що правильно зрозуміла літературну мову Тома:
- Він сказав, що тварини живі?
- Яду! (Я йду!), - вигукнув Момо й стрімголов кинувся до дверей.
- Почекай, почекай! Кажу, почекай на мене! - закричала Мену, швиденько
подріботівши слідом за ним, вона скидалася на невеличку стару мишу.
Я почув, як зацокали на сходах ковані черевики Момо. Й собі кинувся бігти,
випередивши Мену, я наздогнав Момо саме тоді, коли той минав звідний міст і
вбігав на подвір’я за першою огорожею. Ні Тома, ні решти друзів ніде не було. Очевидно, Тома,
повідомивши мене, що тварини живі, побіг за товаришами, які подалися до
Мальжака.
Неподалік од нас озвалося слабке іржання, мукання й рохкання. Усе це долинало з
печери, що її Біргітта назвала “Материнством”.
Я побіг щодуху, обігнав Момо й примчав туди, захекавшись, обливаючись потом,
серце несамовито калатало в моїх грудях. У відокремлених одне від одного
невеликих стійлах у глибині печери я побачив Любоньку - чотирнадцятилітню
улюблену кобилу Момо, яка ось-ось мала ожеребитися, Принцесу - одну з
голландських корів Мену, також тільну, й мою Бурку - ще молоду, щоб її
парувати, але вона опинилася там, бо захворіла на тик, і, нарешті, велетенську
льоху, що незабаром мала опороситися. Мену без мого дозволу назвала її
Аделаїдою.
Тварини дуже постраждали, але були живі - їх врятувала прохолода глибокої
печери. Я не зумів наблизитися до Любоньки, бо Момо вже кинувся їй на шию,
качаючись біля неї в кінському гною й стогнучи. Але коли я ввійшов до стійла
Бурки, голова якої лежала на соломі, вона підвела її й присунула писок до моїх
пальців, щоб понюхати їх. Мену, прибігши, не стала гримати на Момо, що він
забруднив одяг у гною, а заходилася заклопотано розглядати Принцесу. (“Ну, моя
старенька, ну, моя старенька”). Потім пішла до льохи, але не наближалася до
неї, бо та кусалася.
Я перевірив автонапувалки. Вода в них була тепла, але вони працювали,
- Ядупояч! (Я йду по ячмінь!), - сказав Момо, підіймаючись драбиною, що вела
туди, де я зберігав сіно.
- Ні, ні! - заперечила Мену. - Не треба ячменю! Ми дамо їм висівок з водою та
вином. Злазь звідти, йолопе, - гримнула вона на Момо, - в тебе штани у гною, ти
смердітимеш гірше, ніж Аделаїда!
Я залишив Бурку, і в мене вистачило мужності заглянути до інших стійл. По
запаху здогадався про все наперед і затулив носа хустинкою, інакше вчадів би
від того смороду. Всі тварини загинули, не згоріли, а задушилися від спеки.
Стійла, що тулилися до скелі й були захищені нею, не зайнялися. Однак великі
кам’яні плити, якими були вкриті стійла, мабуть, душе розпеклися, бо сволоки під
ними - старі, дубові й тверді, як метал, - зовні аж обвуглилися.
Мену повернулася з двома пляшками вина й, перемішавши його з водою та
висівками, приготувала густе пійло й розлила в тазики. Я ввійшов до стійла
Бурки, яка не вставала, й, зачерпнувши пригорщу цього пійла, підніс їй до
морди. Вона понюхала його, видихнула повітря й, з огидою відкопиливши губи,
стала неохоче, без будь-якого бажання пити. Коли скінчила, я набрав ще одну
пригорщу пійла й підніс їй знову. Вона пила потрошку й надто повільно. В цьому
була якась іронія, бо мене самого мучив голод, і я охоче покуштував би цих
висівок, які вона не хотіла їсти. Водночас нишком прислухався до лайок і
ласкавих слів, які неподалік од мене Момо кидав на адресу Любоньки, намагаючись
примусити її пити, а також до того, як Мену сумним голосом підбадьорювала
Принцесу. Потім Мену підсунула миску до льохи, й, судячи зі звуків, що долинали
звідти, тільки льоха з апетитом наминала свій делікатес.
- Усе гаразд, Мену? - спитав я, підвищивши голос.
- Не дуже, а в тебе?
- Теж не дуже. А в тебе, Момо?
- Вонадуна! (Вона дурна!), - гнівно промовив Момо.
- Шкода, що не можна їм пояснити, - провадила далі Мену. - Мова й здоровий
глузд - речі все ж таки корисні. Взяти хоча б Принцесу. Вона голодна, але
настільки ослабла, що навіть не відає про це.
Присівши й майже не рухаючись, я чекав, поки Бурка проковтне другу пригорщу
пійла. Водночас із подивом помітив, що я теж її картав і пестив. Усвідомив, що
завдяки цим тваринам ми зможемо вижити. У нас навіть є коні, без яких тепер,
коли скінчиться бензин і дизельне пальне, неможливо виорати поле.
Бурка раз у раз відмовлялася їсти. Знесилено клала морду на землю, й це нічого
доброго не віщувало. Я хапав її за пасмо шерсті між вухами, примушував підвести
голову й підносив до морди пійло. Вона й не торкалася його, лише сумними й
лагідними очима дивилася на мене, ніби хотіла сказати: “Та облиш. Навіщо ти
мучиш мене?” Мену не могла всидіти на місці, безперестанку бігала то сюди, то
туди, заходила до льохи, поверталася до Принцеси й без упину бурмотіла щось
сама до себе й до мене.
- Подивись-но на цю нечупару Аделаїду, вона вже висьорбала своє пійло, зараз
дам їй ще якоїсь їжі. Ці свині справжні хвойди. Тільки подумати, скільки я
втратила корів, коли вони телилися. А скільки клопоту з твоїми кіньми, коли
вони вхоплять жменю свіжої люцерни або тисового листя. Коні здихають, коли
обжираються, а корови, коли теляться. А спробуй доконати цю льоху! Тільки й
того, що в неї багато сосків. Вона тобі опоросить дванадцятеро поросят і нікому
клопоту не завдасть. Одного разу шістнадцятеро мені привела, шістнадцятеро!
Я дуже хвилювався за Бурку, але коли слухав, як спокійно, по-буденному, наче
нічого й не сталося, гомоніла Мену, мені легшало на душі. Момо домігся більшого
з Любонькою, ніж я, про це можна було судити з того, що він уже не лютував і не
погрожував, а пестив тварину й щось промовляв до неї. Мену просунула голову в
двері стійла.
- Все гаразд, Емманюелю?
- Ні, зовсім ні.
Вона подивилася на Бурку.
- Я зараз дам їй води з вином і цукром. Доглянь Принцесу.
Я перейшов до стійла Принцеси. Дядько таки прищепив мені свою неприязнь до
корів, однак ця повненька Принцеса з квадратною мордою розчулила мене. Вона,
по-материнському терпляча, лежала боком, виставивши своє велике черево й дійки,
які в мабутньому мали годувати нас. Я був дуже знесилений, ноги підкошувалися,
шлунок був геть порожній, аж під грудьми боліло, а коли побачив Принцесу, мені
захотілося молока. Я не забував, що вона ще не отелилася, але це мене не
спантеличило. Мені аж у голові наморочилося від голоду, і подумки я вже уявляв
собі, що, наче Рем або Ромул, яких вигодувала вовчиця, лежу під Принцесою й з
насолодою ссу її велику зморщену дійку, з якої в моє горло цвіркає струмок
теплої рідини.
Я був увесь у полоні мрій, коли повернулася з надбрамної башти Мену, принісши
кілограм цукру в коробці каштанового кольору. Ну, звісно, вона не скупилася для
тварин. Я підвівся й, зачарований, наблизився до неї. Втупився очима (аж слина
котилася в мене в роті) в білі, блискучі грудки цукру, що їх Мену брала худою
чорною рукою й кидала у відро з водою. Вона помітила мій погляд.
- Бідолашний Емманюелю, ти голодний!
- Навіть дуже.
- Не можу тобі нічого дати, поки не повернуться інші.
- Та я й не прохаю в тебе нічого, - відказав я удавано гордо, але Мену не
надала цьому значення, бо все-таки вділила мені три грудки цукру, від яких я не
відмовився. Стільки ж дала вона й Момо, який усі три грудки упхав собі в
широкий рот. А я старанно розламував кожну грудку навпіл, щоб якомога довше
смоктати їх. Мені впало в око, що Мену не взяла собі жодної грудочки.
- Ну, а ти, Мену?
- О, - мовила вона, - я маленька, мені не потрібно стільки, як вам.
Тепла, підсолоджена й змішана з вином вода сподобалася Бурці, вона жадібно
випила її й тепер змогла вже з’їсти й висівки. Я був дуже радий, коли дивився, як вона поїдала висівки,
пригорщу за пригорщею, що їх я їй підносив. Я подумав: раніше моя любов до
тварин, та й не лише моя, а всіх людей, навіть селян, була нещирою, бо ми
відводили їм роль рабів - годувати нас, возити, пра. цювати за нас. Я дивився
на Бурку, на чорну цятку її зіниці, що трохи злякано виблискувала, й думав: ми
недостатньо завдячуємо тваринам, недостатньо винагороджуємо їх.
Я підвівся. Подивився на годинника. Вже три години минуло, як ми тут.
Похитуючись, я вийшов зі стійла й згадав, що поклав собі поховати Жермена до
повернення друзів. Мену й Момо підійшли до мене.
- Гадаю, все буде гаразд, - сказала Мену.
Нізащо в світі вона б не сказала, що тварини врятовані. Боялася прогнівити бога
чи чорта - ту силу, яка чатувала тепер на слова людей, аби покарати їх за те,
що вони висловлювали надто велику надію.