Мальвіль

О восьмій годині я пішов по пошту до надбрамної башти, де мешкали Мену й Момо.
Як і кожного ранку, я застав там листоношу Будно, вродливого кучерявого
молодика, який уже трохи розчервонівся й сп’янів від вина, що ним його частували від ферми до ферми. Він сидів за столом на
кухні й пив моє вино, а побачивши мене, злегка підвівся, щоб привітатися. Я
сказав йому, іцоб він не вставав, узяв зі столу свої листи, а Мену дістала зі
стінної шафи склянку й налила вина для мене. Як і завжди, я відмовився, а щоб
“воно не пропало”, Мену випила його сама.
Захмелівши, Мену повела мову про серйозні речі. “Емманюелю, все ж таки треба
було б сьогодні вранці націдити вина, бо незабаром воно в нас скінчиться”. Я
нетерпляче знизав плечима. “Ходімо зараз же, - мовив я - о десятій годині маю
вирушати з Жерменом до Ла-Рока”. - “Що ж, я йду собі”, - озвався Будно, поважно
підводячись. Я знов уявляю собі його смолянисте кучеряве волосся, широку
посмішку й веселі очі, коли вдруге він подає мені руку. Будно міцно стоїть на
ногах, вино булькоче в його животі. Він радий бачити стільки людей кожного
ранку й їздити в маленькому жовтому автомобілі ПТТ [4 Пошта, телеграф, телефон. Відомство зв’язку у Франції. (Примітка перекладача).], стискаючи сигарету в зубах і зручно сидячи на подушці сидіння: гарне ремесло
для вродливого молодика, який має освіту й не “помиляється”, коли виплачує
поштові перекази, а одного дня, коли піде на пенсію, “скористається” з цього.
Відтак він круто обертається на закаблуках, і я бачу його широкі плечі в отворі
низеньких дверей.
Пізніше нам удалося розпізнати той жовтий автомобільчик “2-CV”, погнутий і
обгорілий. Однак від Будно не лишилося жодного сліду, нічогісінько, ані
кісточки.
Я пішов до своєї кімнати, щоб одягти пуловер і зателефонувати Жермену на ферму
“Сім буків”. Попередив його, що прийду по нього не раніш, як о пів на
одинадцяту, щоб разом вирушити до Ла-Рока. Вийшовши з головної башти, в дворі
за другою огорожею я зустрів Мену й порадив їй одягтися тепліше, бо в льоху
холодпувато. “О, - озвалася вона, - мені не холодно. Хіба що Момо”. Поки вона
говорила, я дивився на неї згори, міряючи очима всю її постать. І цієї миті
мене вразила одна безглузда деталь у її зовнішності. Вона була вдягнена в якусь
робочу блузу, що світилася дірками, й під самісіньким квадратним вирізом
декольте цієї блузи я помітив навіть шкіру, що визирала з-за цілої низки
англійських шпильок. Пригадую, що з подивом запитав себе, навіщо вони там, до
якого нижнього одягу вони прищеплені, звісно, не могли вони підтримувати їй,
бідоласі, ліфик? “Але ти також, Мену, - мовив я, втупившись очима в шпильки, -
вдягни пуловер. У льоху холодно, не варто простуджуватися”. - “Ні, ні, мені не
холодно”, - відказала Мену суворо чи пихато, сам не можу визначити.
З досить поганим настроєм я прилаштовую лійку-пістолет і сідаю на табуреті за
двадцять кроків від Мену. Адже льох величезний, “більший, ніж крите шкільне
подвір’я”. Він освітлюється електричними лампами, що їх я замаскував у нішах, а в разі
якогось пошкодження - великими свічками, що їх повстромляв у бра. Тут не надто
сухо й не так уже вогко, температура взимку й улітку однакова - тринадцять
градусів тепла, про що свідчить настінний термометр над краном. “Чудовий
холодильник, - мовить Мену, - в ньому добре зберігаються наші консерви та
почеплені під стелею ковбаси”.
Біля крана Мену порозкладала своє “знаряддя”: машинку для миття пляшок,
прикріплену до бачка, в який подавалася вода з крана, підставку для сушіння
посуду й автоматичний закорковувач. Вона цілком захопилася працею, настрій у
неї зовсім не такий, як у мене. Для Мену, хоч ішла вона дуже мало, цідити вино
- священний ритуал, справжнє свято, ствердження нашого достатку, провісник
майбутніх веселощів. Для мене ж - це справжнє” ярмо. Ярмо, з якого не можу
вивільнитися. Для цієї справи досить було б і двох осіб: одна могла б цідити, а
друга закорковувати; проте ні для першої, ні для другої операції Момо не
годиться. Якщо він цідить, то ще до того, як вино має дотекти, встромляє шланг
собі в рот, а потім уже опускає його в шийку літрової пляшки. Якщо ж він
закорковує, то відсьорбує ковток з кожної пляшки, перш ніж її закоркувати.
Отже, я ціджу, Мену закорковує, а Момо носить до мене порожні й до неї
наповнені вином пляшки. Навіть і тепер виникають сутички. Час од часу чую, як
Мену бурмоче: “Момо, хочеш одержати потиличника?” Мені не треба підводити
голову, бо й так знаю, що Момо похапцем кладе надпиті пляшки в дротяні кошики.
Знаю, бо тої ж миті він обурено вигукує: “Я нічо не зло!” (“Я нічого не
зробив!”).
Коли я ціджу, то вино наливається в пляшку так швидко, що слід бути дуже
пильним. Хоч як дивно, але ручна праця, навіть така машинальна, заважає думати
про щось важливе. Правда, сонна мелодія, яка лине з транзистора, що його Момо
тримає на ремінці через плече (недавній і дуже невдалий подарунок Мену), не
допомагає зосередитись.
Потроху в мене розвіюється поганий настрій, одначе я не дуже захоплююся цією
працею. Цідити вино - справа не така вже й приємна, хіба що для Момо. Але ж
треба це зробити. Вино ж бо моє. Я пишався ним, радо мені працювалося з Мену,
проте водночас мене дратували витівки Момо та його музика. Одне слово, то були
звичайні, як і щодня, хвилини мого життя.
Хтось гучно закалатав у двері, наче в Шекспірових трагедіях, і в супроводі
Колена та дебелого Пейссу ввійшов трохи вже заспокоєний Мейссоньє - я одразу
помітив це.
- Ми тебе всюди шукали, - мовив він, ступаючи до мене в глибину льоху в
супроводі двох товаришів.
Я з досадою завважив, що він залишив відчиненими обоє дверей склепистого
коридора, який вів до льоху.
- Ну й заховався ж ти. На щастя, ми зустріли Тома, який сказав нам, де ти.
- Тобто як? - вигукнув я, подаючи йому через плече ліву руку, не спускаючи очей
з пляшки, в яку лилося вино, - Хіба Тома ще не поїхав?
- Ні, він сидів на осонні на сходах головної башти й читав свої карти.
Мейссонье говорив з приязню в голосі, бо з пошаною ставився до молодика, який
витрачав стільки часу на вивчення свого кременю.
- Моє шанування, пане Конт, - озвався Колен.
Він так звертався до мене відтоді, як я купив Мальвіль, і це його розважало.
- Вітаю, - мовив дебелий Пейссу.
Я не дивився на них. Стежив, як піднімалося вино в пляшці. Запала напружена
мовчанка.
- Що ж, - озвався дебелий Пейссу, - твоя німкеня повертається?
Ось принаймні та невинна тема. В усякому разі, так він думав.
- Вона не приїде, - відказав я грайливо, - Виходить заміж.
- Ти не казав мені цього, - з докором кинула Мену, - Бачили таке! - повела вона
далі з гнівом. - Вона виходить заміж!
Я збагнув, що їй закортіло прочитати мораль, одначе, мабуть, згадала, в який
спосіб сама віддавалася за свого чоловіка, й замовкла.
- Та невже? - вигукнув дебелий Пейссу. - Вона виходить заміж? Ох, і справді
шкодую, що не зробив їй того, чого прагнув.
- Ти зостанешся без допомоги, - мовив Колен.
Я не міг обернутися, щоб подивитися на Мейссонье, бо вино дуже швидко
піднімалося в пляшці. Але помітив, що він і рота не розтулив.
- Наприкінці місяця матиму аж трьох “по номінальній ціпі”, - сказав я перегодя.
- Дівчат чи хлопців? - спитав Пейссу.
- Одного хлопця й двох дівчат.
- Двох дівчат! - вигукнув Пейссу.
Але він замовк, і знову запала тиша.
- Мену, - сказав я, - принеси три склянки для цих панів.
- Не турбуйтеся, - мовив Пейссу, облизуючи губи.
- Момо, - сказала Мену, - йди принеси склянки, бачиш, я зайнята.
Насправді ж їй не хотілося полишати льох саме тоді, коли розмова ставала дедалі
цікавішою.
- Неду! (Не піду!), - сказав Момо.
- Хочеш одержати потиличника? - спитала Мену, підводячись із загрозливим
виглядом.
Момо відскочив од неї, щоб вона не могла до нього дотягтися, й повторив, гнівно
гарцюючи на землі:
- Неду!
- Підеш! - вигукнула Мену, ступивши крок до нього.
- Момо неду! - заволав Момо з викликом, поклавши руку на ручку дверей,
наготувавшись утекти.
Мену зміряла очима відстань, що відділяла її від нього, й спокійно сіла.
- Якщо підеш, - сказала вона примирливо, натискуючи на важіль закорковувача, -
то сьогодні ввечері насмажу тобі картоплі.
Пристрасним бажанням спалахнуло погано поголене обличчя Момо й заблищали його
маленькі чорні очі - жваві й наївні очі тварини.
- Цяєш? - бадьоро спитав він, встромляючи одну руку собі в кудлатий чорний чуб,
а другу - в ширіньку.
- Обіцяю, - відказала Мену.
- ...ду, - мовив Момо, зачаровано всміхаючись.
І так хутко зник, що й забув причинити двері за собою. Було чути, як його
ковані черевики цокали об кахлі сходів.
Дебелий Пейссу обернувся до Мену.
- Можна подумати, що твій хлопець завдає тобі прикрощів, - сказав він чемно.
- Ох, він, як бачите, трохи впертий! - відповіла Мену.
- Ось тобі сьогодні ввечері доведеться куховарити, - докинув Колен.
Мертвотно-сіре обличчя Мену зморщилося,
- В усякому разі, - повела вона місцевою говіркою, - саме сьогодні я мала
смажити картоплю. Але він, бідолашний бовдур, забув про це!
А чому ці слова місцевої говірки були набагато смішніші, ніж літературна мова,
я не зміг би сказати. Мабуть, через інтонацію..
- Ну її хитрі ці жінки, - мовив Колен з круглою усмішкою на обличчі. - Вони
водять нас за носа!
Запала мовчанка. В Мальжаку мали звичку вичікувати. Не зразу брали бика за
роги.
- Вам не заважає розмовляти зі мною те, що я ціджу вино? - запитав я.
Я помітив, що Колен підморгнув Мейссоньє, але той мовчав. Його видовжене
обличчя здавалося ще довшим, і в нього закліпали повіки.
- Гаразд, - мовив Колен. - Зараз ми введемо тебе в курс, оскільки тут, у
Мальвілі, ти тримаєшся трохи осторонь. Лист до мера зробив свою справу. Його
зміст став відомий серед людей, і вони на нього добре відреагували. З цього
боку все гаразд. Відбувся злам. Але Поля поводиться не дуже добре.
- Отой нетяга Поля метушиться?
- Еге ж. Особливо заметушився тоді, коли побачив, що все обертається проти
мера. Став пояснювати всюди, що погоджується з листом. Навіть натякає, що це
він його писав...
- Ти ба! - вигукнув я.
- А не підписав він його, - вів далі Колен, - тільки тому, що не бажав ставити
свій підпис поряд з підписом комуніста.
- Зате він погодився б фігурувати у виборчому бюлетені разом з комуністом, -
мовив я, - коли б комуніст не стояв першим у списку.
- Авжеж! - сказав Колен. - Ти зрозумів.
- А першим, звісно, мав би бути я. Мене обрали б мером, Поля став би першим
заступником, а що мені ніколи займатися мерією, то він би захопив її в свої
руки.
Я перестав цідити вино й обернувся до них.
- Ну й що з того? Що нам ці підступи Поля? Не братимемо до уваги їх - і все.
- Але ж люди таки погоджуються, - мовив Колен.
- З чим погоджуються?
- Аби ти був мером. Я засміявся.
- “Таки” погоджуються?
- Це я так висловився, - сказав Колен. - Однак вони навіть цілком погоджуються.
Я зиркаю на Мейссоньє й знову починаю переливати вино.
В Мальжаку 1970 року, коли я пішов з посади директора школи, щоб продовжити
дядькову справу, мене мали за вельми нерозсудливу людину. А коли купив
Мальвіль, то просто подейкували, що Емманюель, незважаючи на його освіту, такий
же божевільний, як і його дядько. Але ж шістдесят п’ять гектарів непрохідних хащів перетворилися на буйні луки. Але ж навколо
Мальвіля пересаджено новий виноградник, і він дає чудове вино. Але ж нереді
мною відкрилася можливість заробляти “сотні й тисячі”, коли пущу відвідувачів
до замку. Й особливо те, що я повернувся до мальжакської ортодоксальності:
знову накупив собі корів. За шість років, на думку громадськості мого села, я
швидко підвищив свій життєвий і культурний рівень. З божевільного став
розумником. І таким розумником, який чудово веде свої справи, то чому б йому не
повести так само справи й комуни?
Одне слово, Мальжак помилявся двічі: тоді, коли мав мене за божевільного, і
тоді, коли волів мені довірити мерію. Бо я не був би добрим мером, це зовсім
мене не цікавило. А доброго мера Мальжак, як і завжди засліплений, мав у себе
перед самісіньким носом і не бачив його.
Залишивши обоє дверей відчиненими, з’явився Момо, несучи не три, а шість склянок - доказ того, що він не забув і про
себе. Всі шість склянок були вставлені одна в одну, а у верхню Момо встромив
свої брудні пальці. Я підвівся.
- Дай мені їх, - мовив я, забираючи в нього склянки.
Почавши з нього, дав йому забруднену склянку.
Я відкоркував пляшку з вином врожаю 1975 року, - на мою думку, воно було
найкраще, - і наливав по колу, вислуховуючи звичні відмовляння й заперечення.
Коли закінчував наливати, ввійшов Тома, який, звичайно, старанно причинив за
собою двері й ступив уперед без жодної усмішки, як ніколи схожий на грецьку
статую, яку вдягли в шолом мотоцикліста й чорний дощовик.
- Візьми випий, - сказав я, подаючи йому свою склянку.
- Ні, дякую, - відповів Тома, - я не п’ю вранці.
- Добридень вам ще раз, - озвався дебелий Пейссу, ввічливо посміхаючись.
А що Тома дивився на нього, не відповідаючи ні на його посмішку, ні на
привітання, той зніяковіло додав:
- Сьогодні ми вже бачилися.
- Двадцять хвилин тому, - відповів Тома з незворушним обличчям.
Цілком очевидно, він не бачив необхідності вітатися вдруге, бо вже вітався з
Пейссу.
- Я прийшов попередити тебе, - мовив Тома, дивлячись на мене. - Сьогодні я не
прийду обідати.
- Та вимкни ж бодай на хвилину свою музику! - гримнув я на Момо. - Як же ти нам
набрид!
- Чуєш, що тобі каже Еммашоель? - гнівно крикнула Мену.
Момо відстрибнув за кілька кроків, полохливо стискаючи під лівою рукою
транзистора й анітрохи но зменшуючи сили звуку.
- І спало тобі на думку купити йому таке на різдво! - сказав я Мену.
- Нещасний він, - відказала вона, негайно ставши на бік Момо. - Йому хоч трохи
веселіше, коли він вичищає твої конюшні!
Я мовчки глянув на неї. Відтак посміхнувся, трохи насупивши борви, що,
сподіваюся, віддавало належне Мену, але й оберігало мій авторитет.
- Я казав тобі, що не прийду сьогодні обідати, - нагадав Тома.
- Домовилися, - відповів я й звернувся місцевою говіркою до Мейссоньє: - Годі,
не журися вже тими виборами, знайдемо ж якийсь засіб, щоб нейтралізувати Поля.
У моїй пам’яті все на якусь мить застигло, наче сценка в музеї Гревена, де історичні особи
назавжди завмерли в невимушених позах. Посередині Мейссоньє, Колен, дебелий
Пейссу й я зі склянками в руках, з розпашілими обличчями, всі троє вельми
заклопотані майбутнім одного села з населенням 412 жителів на планеті, яка
нараховує чотири мільярди людських істот.
Тома, одвернувшись від нас, віддаляється великими кроками від гурту. Між Тома і
нами стоїть Момо, він дивиться на мене з викликом, тримаючи в одній руці
склянку, випиту до половини, а в другій - транзистор, з якого й досі лине
якийсь безглуздий верескливий шлягер. Поряд з ним, наче охоронець, маленька
Мену, зморщена, наче засушене яблуко, але очі в неї все ще палають радістю за
свою перемогу наді мною.
Нарешті навколо нас і над нами цей велетенський льох і його ребристе склепіння,
освітлене знизу, від якого відбивається проміння і, пом’якшуючись, падає нам на голови.
Кінець світу, або радше кінець світу, в якому ми жили досі, почався в
найпростіший і якнайменш драматичний спосіб. Погасло електричне світло. Коли
запала темрява, десь пролунав сміх, хтось сказав: “Якесь пошкодження”. Двічі
клацнула й спалахнула запальничка, освітивши обличчя Тома. “Хочеш засвітити
свічки? - запитав я, наблизившись до нього. - Краще дай мені твою запальничку,
я засвічу сам. Я знаю, де бра”. - “А я все ж таки знайшов свій рот”, - каже
Пейссу. А хтось, мабуть Колен, озивається півголосом, сміючись: “Він досить
великий для цього”. Полум’я запальнички мерехтить переді мною, я проходжу повз Момо й завважую, що його
транзистор більше ие реве, але шкала все ще світиться. Засвічую чотири свічки
на двох бра, й після темряви світло здається нам досить яскравим, хоч більша
частина льоху так і залишилася в напівпітьмі. Бра прилаштовані до стіни надто
низько, щоб зберегти малюнок склепіння, і наші тіні на ньому здавалися
гігантськими та покривленими. Я віддав запальничку Тома, той сховав її в кишеню
свого дощовика й попростував до дверей.
- Нарешті ти вимкнув свою штучку! - звернувся я до Момо.
- Нічо не мкнув, - промовив Момо, з докором дивлячись на мене, мовби я наврочив
щось на його транзистор. - Не плацу білсе!
- Він більше не працює! - обурено вигукнула Мену. - Новісінький транзистор!
Вчора я навіть поміняла батареї в Ла-Році!
- Справді дивно, - озвався Тома, повертаючись до нас. Його обличчя знову залило
світло. - Але ж він щойно працював! - І докинув: - А ти не виймав батареї?
- Ні, ні, - мовив Момо.
- Дай-но я на нього подивлюся, - сказав Тома, кидаючи свої карти на табурет.
Я сподівався побачити, як Момо вчепиться у свій транзистор, але він віддав його
негайно з виглядом стурбованої матері, яка віддає лікареві хворе немовля. Тома
загасив шкалу, відтак знову засвітив, увімкнув звук на всю потужність і
повільно повів стрілку вздовж позначок радіостанцій. Щось пронизливо
потріскувало, але жодного людського звуку не було чути.
- Коли погасло світло, ти його опустив на землю? Ти вдарив ним?
Момо заперечливо похитав головою. Тома дістав з кишені червоного ножика й
найменшим вістрям викрутив гвинтики кришки. Знявши кришку, підніс транзистор до
бра й роздивився його.
- Не бачу ніяких пошкоджень, - сказав він, - На мій погляд, тут усе гаразд.
Він закрутив гвинтики один за одним, а я подумав, що він зараз віддасть
транзистора Момо й піде геть, але Тома не зробив цього. Він начебто прикипів до
землі, обличчя в нього було заклопотане, й лише водив стрілкою транзистора
вздовж позначок радіостанцій.
Ми всі семеро мовчали, прислухалися, якщо можна так висловитися, до мовчання
транзистора, коли раптом долинув шум, що його й охарактеризувати не зумію, хіба
що за допомогою порівняння, яке здається мені сміховинним: гуркіт грому, стукіт
пневматичних молотів, завивання сирен, постріли літаків, що долають звуковий
бар’єр, шалений гул локомотивів. У всякому разі, щось схоже на грюкання, брязкіт і
пронизливий свист щонайвищої гостроти й щонайнижчого звучання, злите в один
звук, який неможливо сприйняти. Не знаю, чи шум, коли він досягає такого
найвищого ступеня, здатний убивати. Гадаю, що він таки вбивав би, коли б тривав
довше. Я затулив у розпачі руками вуха, опустився вниз, скоцюрбився й відчув,
що весь тремчу. Цей конвульсивний трепет, я певен, був чисто психологічною
реакцією на силу оглушливого шуму. Бо в ту хвилину мене ще не почав брати
страх. Я просто сторопів. Не подумав навіть, що цей гуркіт, мабуть, страхітливо
великий, бо він долинув до мене через двометрову товщу стін і один поверх
підземелля.
Я вхопився руками за скроні й увесь тремтів, мені здавалося, що зараз моя
голова розвалиться. Водночас в мозку мені засіла безглузда думка. Я запитував
себе з обуренням, хто перекинув мою склянку, що тепер лежала за два метри від
мене. Я запитував себе також, чому Момо розпростерся долілиць на кахлях,
упершись обличчям у землю й поклавши руки на потилицю, й чому Мену, яка торсала
його за плечі, роззявила так широко рота, але не було чути жодного звуку.
Я говорив “гуркіт, оглушливий шум, грім”, але нічого не сказав про тривалість
цього шуму. Він припинився за якусь мить, одразу. Гадаю, що він тривав кілька
секунд. Я помітив це, коли перестав тремтіти й коли Колен, який сидів на
долівці праворуч від мене, сказав мені щось на вухо, в чому я розрізнив лише
слово “шум”. Водночас почув жалібне скиглення. То скиглив Момо.
Я відірвав обережно руки від закладених вух, і скиглення стало гучнішим,
злившись із доріканнями, що їх кидала місцевою говіркою Мену. Відтак скиглення
припинилося, Мепу замовкла, й після незвичного гуркоту, що так раптово звалився
на нас, у льоху запала тиша, така глибока, дивна й болісна, що мені забаглося
заволати. Здавалося, що досі я опирався на цей шум і тепер, коли він
припинився, мовби повис у порожнечі. Водночас я відчував, що не в змозі
поворухнутися й поле мого зору звузилося: крім Мену й Момо, що розпростерлися
переді мною, не бачив більше нікого, навіть Колена, хоч той пізніше запевняв
мене, що й не ворухнувся з місця.
Мене опосів страх. Я душився й заливався потом. Скинув, а скорше здер із себе
пуловер з відкритим комірцем, що його вдягнув, коли йшов до льоху. Однак майже
не відчував полегкості. Піт рясно виступав у мене на чолі й котився по щоках,
під пахвами й по хребті. Мене мучила спрага, губи пересохли, й язик прилип до
піднебіння. По якійсь хвилі помітив, що я роззявив рота й важко хекаю, мовби
собака, - швидкими короткими видихами, але ніяк не можу позбутися враження,
ніби я задихаюсь. Водночас мене охопила страшенна втома, й, сівши долі та
зіпершись плечима на якусь бочку, я відчув, що мені несила ні розмовляти, ні
навіть ворухнутися.
Ніхто не промовив ані слова. Тепер у льоху було тихо, як у могилі, й, крім
важкого сапання, не чути було більше нічого. Я побачив нарешті своїх приятелів,
але то була зворушлива кратинка, і я відчув таку немічність і нудоту, мовби
починав непритомніти. Я заплющив очі. Здавалося, не мав сили й озирнутися
навколо себе. Ні про що не думав, не ставив собі ніяких запитань, і навіть не
цікавило мене, чому я задихався. Нерухомий, скоцюрбившись у своєму кутку, наче
тварина в агонії, важко хекав, вбирав у себе повітря й відчував цілковите
безсилля. Я був певен, що скоро помру.
В полі мого зору з’явилося обличчя Тома й потроху вималювалося виразніше. Тома був до пояса голий,
блідий, увесь спітнілий. Він вимовив одним подихом: “Роздягнися”. Я здивувався,
що раніше не подумав про це. Скинув верхню й спідню сорочки. Мені допоміг Тома.
На щастя, я не був у кавалерійських чоботях, бо ж навіть з його допомогою не
скинув би їх. Найменший порух мене виснажував. Тричі я брався скидати штани н
скинув їх тільки завдяки Тома. Він знову наблизив рота до мого вуха, і я
почув:
- Термометр... над краном... сімдесят градусів.
Я почув це цілком виразно, але перечекав якусь хвильку, доки збагнув: він
констатував лише те, що термометр, почеплений над краном, показував температуру
в льоху - вона підскочила з плюс тринадцяти до плюс сімдесяти градусів.
Здавалося, що мені полегшало. Я помирав не від якоїсь незрозумілої хвороби, я
помирав од спеки. Але я ще не подумав про те, що температура може піднятися
вище й стати смертельною. Нічого з мого попереднього досвіду не могло навіяти
мені думки про те, що можна загинути від спеки в льоху.
Мені вдалося стати на коліна й ціною великих зусиль доповзти до цебра, в який
стікала вода з машинки для миття пляшок. Вхопився обома руками за цебер, і
серце закалатало в моїх грудях, в очах потьмарилося, потім мені вдалося
підвестися і занурити в воду руки й голову. Вона викликала в мене приємне
відчуття прохолоди, це означало, що вона ще не встигла досягти температури
навколишнього середовища. Я тримав голову у воді так довго, що міг би й
утопитися, якби мої руки не намацали дно цебра, від якого я відштовхнувся й
випірнув. Я помітив, що нахлебтався цієї брудної води, яка натекла в цебер з
машинки для миття пляшок. Потім мені вдалося випростатися й виразно побачити
приятелів. Крім Колена, який, либонь, почув, що мені казав Тома, всі були ще
вдягнені. Момо, річ незвичайна, мав на собі ще светр. Він розпростерся,
знесилено поклавши голову на коліна Мену. Вона ж сама зіперлася на бочку, очі в
неї були заплющені, обличчя бліде, як у мерця, Мейссоньє дивився на мене очима,
в яких відбилися відчай і немічність. Я здогадався, він бачив, як я пив воду,
йому також хотілося пити, але бракувало сили доповзти до цебра.
Я сказав:
- Скиньте з себе одяг.
Хотів говорити поважно, але мене здивував мій голос. Він був тонкий,
приглушений, кволий. Я докинув з безглуздою чемністю:
- Прошу вас.
Пейссу навіть не ворухнувся. Мену розплющила очі ті докладала зусиль, щоб зняти
з Момо светр, але не зуміла підвести свого сина й, обливаючись потом, знову
звалилася на бочку. Вона розтуляла й стуляла рот, мов риба, що задихається.
Мейссоньє глянув на мене, й пальці його стали розстібати сорочку, але так
повільно, що я подумав: він ніколи не розстебне її до кінця.
Я ж опустився на землю біля цебра, важко дихаючи, але очима втупився в очі
Мейссоньє й вирішив допомогти йому, якщо в мене вистачить сили. Зіпершись на
лікоть, я натрапив на один з дротяних кошиків на шість гнізд, з яким недавно
снував від мене до матері Момо. Нарахував там шість пляшок. Мій мозок працював
так погано, що довелося двічі лічити. Вхопив найближчу від мене. Вона видалася
надто важкою. З величезним зусиллям підніс її до губ і пив, дивуючись, що я
надудлився брудної води в той час, як навколо мене стільки вина. Рідина була
тепла й ядуча. Вихлебтав я майже півпляшки. Піт так рясно котився мені з чола,
що мої густі брови не спроможні були затримати його. Він безперестанку заливав
очі й засліплював мене. Я відчув, що до мене повернулося трохи сил, й поповз до
Мейссоньє, не навкарачки, а лівим боком, тримаючи в правій руці недопиту
пляшку.
Кахлі піді мною були гарячі. Зупинився, щоб перевести віддих, рясний піт
заливав мені обличчя й усе тіло, ніби я щойно вийшов з лазні. Відкинув голову
назад, щоб піт не засліплював очі, й побачив над собою ребристе склепіння. Я
погано бачив його, бо світло від свічок було слабке, але склалося враження, що
склепіння випромінювало стільки тепла, мовби його розпекли до білого. Й тоді,
розгубившись, задихаючись і побачивши, як на розпечені кахлі з мене капають
краплини поту, я подумав, що нас зачинили в цьому льоху, наче курчат у печі,
коли їх підсмажують і на них здувається шкіра та вилискує розтоплений жир.
Навіть у ту хвилину, коли я цілком правильно оцінив становище, я почувався так,
мовби дивився на якусь картину; моє мислення було настільки паралізоване, що й
на мить не уявляв собі, що коїлося надворі. Навпаки, якби в мене вистачило сил
відчинити двоє дверей до склепистих коридорчиків, піднятися сходами й вийти
надвір, то я зробив би це, бувши певним, що знайду там прохолоду, як і годину
тому.
Я доповз до Мейссоньє, подав йому пляшку, але помітив, що він не в змозі
втримати її. Тоді я встромив шийку пляшки між його пересохлі губи. Спершу
чимало вина розлилося, але тільки-но його рот зволожився, губи чимдуж обхопили
шийку пляшки, й він став ковтати швидше; я відчув велику полегкість, побачивши,
що пляшка порожніє, бо, щоб утримати її біля його рота, потрібні були неабиякі
зусилля, і я ледве спромігся покласти її на землю, коли він скінчив пити. Тоді
Мейссоньє мовчки повернув до мене голову, але з такою жалісливою й водночас
дитинною вдячністю, що я, незважаючи на безсилля, в якому опинився, розчулився
до сліз. Воднораз той факт, що я допоміг йому, додав мені сили. І я допоміг
йому роздягнутися. Відтак підсунув одяг під нього й під себе, щоб захиститися
від розпечених кахлів, і, зіпершись головою поряд з ним на бочку, я, мабуть,
знепритомнів на якусь хвилину, бо раптом запитав себе, де перебуваю, що роблю
тут. Усе переді мною потьмарилося й розпливлося, я здогадався, що мене
засліплює піт. Ціною неабияких зусиль провів рукою собі по очах, але ще якусь
мить темрява не розсіювалася: мені бракувало навіть сил зосередитися.
Коли мені знову розвиднілося в очах, я побачив Колена й Тома, які вовтузилися
біля Пейссу, щоб роздягти та напоїти його, і, силоміць повернувши голову
праворуч, помітив Момо та його матір, що сиділи голісінькі пліч-о-пліч, мов ті
скелети доісторичного періоду, що їх викопують з могил. Я запитав себе, звідки
в неї взялися сили, щоб самій роздягтися й, особливо, роздягти сина, та тут же
перестав думати про це, бо в мене раптом з’явився намір, що вимагав напруження всіх моїх сил: доповзти до цебра й пірнути
в нього. Яким чином я здійснив свій намір, не знаю, бо кахлі були розпечені, а
коли опинився біля цебра, то безнадійно намагався підвестися, опираючись
долонею лівої руки на стіну, але негайно одірвав її, бо мені здалося, що я
торкнувся металевої плитки, розпеченої до червоного. Однак я, мабуть, таки
домігся успіху, бо сидів у воді, підборіддям спираючись на коліна, що правили
за підпорки моїй голові, бо тільки вона була на поверхні. Згадуючи все це
пізніше, був певен, що то була найгарячігда лазня, в якій я будь-коли купався,
але тієї миті відчував приємну прохолоду. Пам’ятаю, що багато разів пив ту воду. Припускаю, що, мабуть, я таки задрімав, бо
прокинувся раптово, рвучко підстрибнувши, коли побачив, як відчинилися двері й
до льоху ввійшов якийсь чоловік.
Я дивлюся на нього. Він ступає два кроки вперед і стоїть, погойдуючись. Голий.
У нього зникли брови й волосся, тіло також червоне й одутле, мовби його щойно
вийняли з окропу, й особливо жахним видається мені те, що воно все
потріскалося. Та, незважаючи на це, він стоїть, сам не знаю як, дивиться на
мене, й хоч його обличчя - суцільна кривава рана, по очах пізнаю: це ж Жермен,
мій робітник із ферми “Сім буків”.
Я гукаю:
- Жермене!
Й відразу ж, наче він тільки й чекав цього оклику, Жермен падає, котиться по
підлозі й непорушно застигає горілиць, витягши ноги й розкинувши руки. Водночас
із відчинених дверей на мене дихнуло таким гарячим повітрям, що я вирішую
вискочити з цебра й піти зачинити їх, і я таки дістаюся до них, плазуючи й
ідучи навкарачки, налягаю всім тілом на розсувні важкі дубові двері, зрештою
вони піддаються, і я з великою полегкістю чую, як клацає засув.
Я важко дихаю, обливаюся потом, кахлі обпікають мене, і я запитую себе з
невимовним почуттям страху, чи зумію доповзти до свого цебра. Знесилений,
опускаюся на лікті й коліна за кілька кроків од Жермена, не здатний наблизитися
до нього. Та дарма. Я вже знаю. Він помер. І тут раптом, хоч мені несила
підвести голову, лікті й коліна, що їх обпікає кахлева підлога, переборюю
бажання відійти вбік, дивлюся на труп Жермена й уперше, в раптовому осяянні
розумію, що ми оточені вогненним океаном, який пожер усе - людей, тварин,
рослинність...