Mahomét i Khadýza : poema

І, серед всіх твоїх забутків інородних

На манівцях вселенської дороги,

Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.

XLVII.

Тим я один дзвоню у струни золотиї

Про те, що вороги твої лукаві

Осміюють-хулять, мов дуросвітські мрії, —

Твої культурні праці величаві.

Коли б хоч стих один з бандури мовчазної

З вітрами залетів у славну Мекку, —

Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,

Мов той зефір у полуденну спеку,

І спогадали б там про родичку далеку…

ПІСНЯ ДРУГА

I.

«Господь мене пасе», казав колись щасливий

Ізраїльский народ у Палестині.

Як зацвіли сади над водами та ниви.

Немов у нашій рідній Україні.

Мовляла сі слова і в городі Хадізи

Душа лагідна, богобоязлива.

Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи.

Лани хвилястого, густого жнива,

І обіймалася з виноградом олива.

II.

А тихі річеньки леліли проміж ними,

І надили дівчат у чисту воду,

Щоб сміхом, жартами, піснями голосними.

Мов чарами, надихали природу.

Зійди, хто світ видав, на ті підгірря пишні,

Що пальмами й платанами окрились.

Зійди, хто світ видав, на горі ті велишні,

Що понад хмарами затуманились:

Такі дива тобі хиба у мріях снились.

III.

Чатують велетні свій рай, свою долину;

І сніговими чалмами сияють;

Кедрами-бурками окрили плечі й спину:

Чатовників громами окликають.

Між тими горами, стовпами мирозданія.

Хадіза пишним займищем сиділа,

І на всі чудеса Господнього созданія

Мов із висот підоблачних гляділа.

А мислями в сухі степи й поля летіла.

IV.

Там, на пісковому, безострівному морі.

Плив корабель-верблюд, що всі її надії,

Всі радощі її, всі уповання в горі

І всі затаєні жіночі мрії

Містив, хранив і крив, невідомий нікому,

Аллаху одному, любови Богу,

Його Аллахові, єдиному святому,

Одкриті. На її тяжку тревогу,

Верстав той корабель непевную дорогу.

V.

Тут і хати й лавки всі килимами криті;

Тут завісі густі од вітру захищають;

Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:

Громи з землею разом їх хитають.

А там, на морі тім пісковому хибкому,

Верблюда ураган із ніг валяє,

І хвилями піску, мов човнику легкому,

Затоплені боки б’є-заливає…

О Господи! Твоя рука його спасає.

VI.

Спасе твоя міцна десниця й Магомета,

Сей світ у темряві сердець жорстоких,

І не радітиме запекла ворожнета

По капищах блискучих та високих,

Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах,

Звивається, сичить, жолом колише,

Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,

На праведність важенним духом дише,

І присуди страшні народолюбцям пише.

VII.

Такі-то помисли одрадні і сумнії

Літали над самотньою душею,

Фарбовесельчаті, мов хмари дощовиї,

Що й сяють і гримлять понад землею.

О вродо пишная, людських очей утіхо!

Про що тебе нам доля посилає?

Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,

Як нам воно на серце налягає,

І наш едем земний в геєнну обертає?

VIII.

Хіба ж про те?… Вона, краса людей, Хадіза,

Вродилась, мов та жемчужина в морі,

Без плями, осяйна як в Азраїла риза,

Та й потонула у сирітства горі.

Тепер, немов піснопісенній Суламиті,

Аллах з небес їй «брата» посилає,

Усі веселощі, всі солодощі в світі

Очам її душі, мов сон, являє, —

І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

IX.

«Ні, не Аллах, жерці, кощунники Аллаха,

Нечиста сила розуму людського.

Спокійсь, душе моя, не завмирай від страха:

Жив Бог на небесах! Вповай на нього.

Нехай вони в мене однімуть ці палати,

Широкоплечі під кедрами гори,

Мої сади, луги, мої поля багаті,

Верблюди у степах і судна в морі, — 

Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

X.

«Аби він тільки був на світі, сонце правди…

Краса людського розуму і серця,

Перенесу тоді я всі людські неправди…

Нехай із мене й ворог насміється;

Нехай мене із ним ледачі проклинають,

Безбожеством зовуть святе натхнення;

Нехай на посміх нас всесвітній виставляють,

І обрекають на дурне гонення:

Для мене буде це — небес благословення»!

XI.

Так у сумній душі Хадіза промовляла,

Зітхаючи від серця в самотині,

Немов з зефірами тридцятострунна грала,

Сумуючи по рідній Україні;

Немов на могилках вітри листочки рвали

Із повних роз, над прахом серцю любим,

І благовонієм одрадним ісповняли

Жилище споминок, котрі голубим,

Дарма що через те свою веселість губим.

XII.

Хадізо! Подивись: чи то орел крилатий

За дрофою між нивами шугає,

Чи кінь під їздецем, дракон вогнедихатий,

Летить і мов дорогу пожирає?

Жере дорогу кінь, жере не нажереться…

Палкий їздець, як ратище схилився…

Чого ж так серденько завмерло? Чом не б’ється?

Мов лютий звір зубами в нього впився.

І Божий світ сукном похоронним окрився.

XIII.

«О сни мої страшні, моє пророкування»!

Рекла Хадіза, і нежива впала.

Над нею мамка в плач; між слугами ридання…

Вона, мов білий віск, німа лежала.

Іде з листом їздець, у землю втупив очі…

Так! Серце здалеку біду почуло…

Справдились віщі сни, ясновиддя пророчі!

Ви, радощі, до раю полинули,

І землю травуром на віки обгорнули!

XIV.

Вона злила всіх слуг в одне духовне тіло,

Надихала їх вірою святою,

І, мов той херувим, на небо відлетіла,

Сияючи, як сонце, красотою.

«О, положу ж на ній страшне рукописання!

Рече їздець, облиншися сльозами:

Нехай їй Азраїл несе, на привітання,

Туди, де сльози не течуть річками,

А райськими цвітуть цілющими квітками»!

XV.

Почула віддалік Хадіза віщим духом

Самун той, що на світі звуть бідою.