Mahomét i Khadýza : poema

Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,

Перекази спасенницькі руйнує,

І розумом мирським гріховно коверзує.

XVI.

«Во ім’я Бога, ви, що звище просвітились,

Ви, що з небес премудрість осягнули,

Що для громадського спасіння народились,

І весь народ у темряву втягнули!

Промовив Магомет жерцям серед Кааби:

Возьміть меча Дамаського ясного,

Що на його клинок не впало око баби,

І виберіть бойця найголінного,

Котрого чествують по всій землі Араби.

XVII.

Я, сирота малий, убогий і незнаний,

Що в Бозі вся мояй надія й сила,

Піду з шаблюкою на первого між вами,

І Асмодею обрубаю крила.

Коли сі кам’яні боги очима бачять,

Коли сі глушани ушима чують,

Нехай вони тому кінець із нас призначить,

Кого жерці безбожним іменують,

Недовірком зовуть, кощунником плямують».

XVIII.

Тоді вчинився гук в святилищі страшенний

Всі кулаки угору підіймали.

Заверещав народ, завив, мов пес скажений.

Жерці одежу на собі подрали.

Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета.

І волокло із капища на страту.

Кипіла клекотом попівська ворожнета,

Без суду віддавала в руки кату,

І обіцялась дать з Кааби щедру плату.

XIX.

Під сей безумний час Хадіза з улемами

Несла в святилище дари великі,

Щоб караван жерці своїми молитвами

Перевели через пустині дикі.

Побачивши свого коханця молодого

В руках у душманів лихих, запеклих,

Мов у стальних кліщах і ледве вже живого,

Озвалась у словах ніжних та теплих.

Через приятелів і слуг своїх дотепних.

XX.

Як віск од сонечка, так змякнули від злота

Лихі жерці. Пригасла ворожнета,

І навіженная, розлючена темнота

Покинула душити Магомета.

І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,

Хадіза в караван його послала,

У Сирію, до городів торгових грецьких,

Іти через сухі степи казала,

І так слугу свого від смерті рятувала

XXI.

Синаю, горо славна і свята во віки!

Чи чуєш, хто се, в образі смиреннім.

Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,

Крушитель ідольства в вертепі темнім,

В вертепі, де попи прославились розбоєм,

І «чорну дань» на всіх нас наложили,

І повеліли нам щоб ми кривавим боєм

І ядом підступу людей душили,

А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.

XXII.

Загледівши твою священную вершину,

З верблюда зсів слуга Хадізи дивний,

Розкинув подрану в Каабі жупанину.

І сотворив намаз, обряд старинний.

Крижем простершися, облобизав ту землю,

Що вождь Ізраїльский топтав ногами,

Як пищу з небеси випрошував даремно

І воду з каменя точив річками.

І напував народ з верблюдами й биками

XXIII.

Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась.

Під подихом ночної прохолоди.

Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась

Ковчегом золотим, вінцем природи, —

Ковчегом тим святим, що двоє херувимів,

Таінственними крільми осіняли,

І безтілесного Владику серафимів

У сяєві своїм ізображали

Перед тілесними Ізраїля очами.

XXIV.

«Якою був еси ти силою натхненний,

Пророче Божий, духу яснозрячий?

Промовив Магомет в душі своїй смиренній,

В душі на правду і любов гарячій:

Чого жезлу твому і камінь покорявся,

І небо слухало твого глаголу?

Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?

Як серед блискавиць зійшов на гору,

І удостоївся із Вічним розговору»?

XXV.

Стояли всі кругом і дивом дивувались

Тому намазові серед дороги,

Поклонам тим земним, що з ними виривались

Слова якісь душевної тривоги…

«Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий:

Ми бачимо, що ти, через ту сварку

З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий,

А був ти хлопець дуже добрий змалку,

І бачити тебе таким химерним жалко.

XXVI.

«Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані,

Наказ дала — тебе, як око в лобі,

В дорозі берегти. Святе ії бажання:

Бо так тебе терзали там жорстоко

(Оці самі слова мені вложила в ухо).

Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,

Коли б не визівнув еси між злюк і духа…

І відойти до дому не хотіла,

А все тобі у слід, мов синові, гляділа

XXVII.

«Ще вельми молода, сестра тобі літами,

Та не було дітей в її старого,

То й ми, отамани, їй здаємось синами.

Пожалься Боже, віку молодого!

Казав мені факир, що хоче йти в черниці

І все добро на монастир оддати.

Такої другої й не знаю молодиці,

Вона не пані нам, а рідна мати:

То мусимо їй всяк служити і вгождати

XXVIII.

«Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі,

Що людям не дає від спраги вмерти.

Хтось викопав у помислах о Бозі:

Надписано: Благотвори й по смерті.

Тут буде нам гаразд верблюди попасати

Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки

Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.

Тебе гнітуть якісь таємні думки…

Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».

XXIX.

— «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,

Як перлами лилію обсипає,

Або на лебеді, як плещуться на морю:

Так дух мій перед Господом сияє».

І Магомет устав, і виріс перед ними.

Товариші його не впізнавали…

Якимись дивними, усім немов чужими.

Його і постать і обличчя стали.

Всі оступилися, ззирались і мовчали.

XXX.

«Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном,

А напоїв водою благодаті:

Трапезуватиму під небесами смачно

На тій горі, мов у царскій палаті».

І пішки він пішов степом від каравана —

Ніхто не смів його впинять словами, —

І в мареві світивсь, мов серед океана

Сияє молодик над облаками.

Дивились йому в слід, розводючи руками.

XXXI.

«Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий,

Візьміть ви по шматку павидла з медом,

Сідайте на свої бахмати довгогриві,