Mahomét i Khadýza : poema

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будували.

І вірні, бачивши, що сі Несторияне

Немов свічки у Церкві погасили, —

Як серцем і умом справдешні Християне,

Притулку серед них собі просили,

І порох від чобіт Царградський обтрусили.

ПІСНЯ ПЕРВА

І.

Аравія… Се тут Египетські божища.

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища.

Жиди до Господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.

Єдиного предвічного владики;

Тут полум’ям в ночі значилася дорога;

Тут сяєвом сияв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.

Що Бога звав на суд за горе жизні.

І перед ним умом і серцем покорився

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось.

І Богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддям вічним сталась

III.

Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І Каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіди оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигитарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

IV.

Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,

Камінням та песком обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над зеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали,

І про тебе казки дивовижні казали.

V.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишенний, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.

І шествує, незнаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній ненці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

VI.

Не ключа журавлів по-над степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни пливли по сусі.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом пливли і пливучи хитались:

Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

VII.

Се з Мекки караван до Сйрії прямує,

Із здобиччю морсьских пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує,

І нарядить Арабок світлооких.

Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Ливані сніг, габою.

VIII.

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадізи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він — хлопець молодий, підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий

Псував не знаючи солодкий сон дівочий…

Високий був, рум’яний, чорнобривий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

IX.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,

В саду в Хадізи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручи

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигало арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом:

Так тілько смерті дух летить над океаном.

X.

Ніхто стріли в орла так не пускав високо,

Не здобував його з-за хмар летучих;

Ніхто не поринав у море так глибоко,

І в герці не являвсь, так гордо звучи.

В розмові ж і діди його остерігались,

Щоб не довів до сорома стареньких,

А друзі розумом живим його пишались,

На нього надились дівчачі неньки,

І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.

XI.

Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.

Вони йому здавалися пташками

Їх реготом та скоками втішався,

І веселивсь забутими піснями.

А послі пустотні впадав у сум глибокий,

Під пальмами ховався мовчазливий,

Скитавсь по кам’яній пустині одинокий,

Мов заходень, стратенець нещасливий,

Серед чужих людей безлюдник боязливий.

XII.

То не була журба, що він малий і вбогий

Поміж, великими багатирями:

Що цілини йому не орють круторогі,

Не ходять коні в нього табунами;

Що чабани отар у нього не пильнують;

Що не його верблюди караваном

Од моря Красного до Чорного прямують;

Що не зовуть його великим паном,

Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.

XIII.

Журився він, чого його народ кумирам,

Мов Господу живому, покланявся!

Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,

Так як йому, Бог жизні не являвся!

Про Бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,

Чував у Бозрасі, Фортеці Грецькій,

Як в Сирію ходив із дідусем стареньким

Та гостював в обителі чернецькій.

І снивсь йому той Бог в землі його отецькій.

XIV.

Там, в Мецці городі, над водянистим лугом,

В найстаршому зо всіх старих святилищ,

Стояло годовим, чи повсякденним, кругом

Три сотні шістдесят гидких страшилищ;

А серед них лежав, замість живого Бога,

Бездушний камінь, що упав із хмари

І назначив щодня чудовища святого,

Щоб честь йому і шану воздавали,

Творили молитви, акафісти співали.

XV.

Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,

Заводив Магомет про нього мову,

Та, за рахованим попівським лицемірством,

Перенято дорогу його слову,

І названо його недовірком проклятим,

Що по дідах насліддя не шанує,