Крижана усмішка

Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю…”

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами. Один — мені. Копії — в прокуратуру й Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту. Штурмує лірик, є кучері, нема серця. Пішли косяком, в одних — символи. В інших — порохня в порохівницях. Беруть за горло:

— Друкуй! Мистецтво вимагає жерти! На закуску — початківці. Накидаю оком: вірші — слаботонічні, біцепси — титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії — першорозрядник з боксу”.

Злазю на свіжого автора.

— Здрасця!

— Трясця!

— Надрукуйте!

— Хто такий?

— …ський. Майстер спорту з самбо.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор”.

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі — я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.

— Заскорузлий реаліст.

Заходить Б. Показую йому вірші А.

— Безнадійний естет.

Заходить В, Показую йому вірші Г.

— Темний символіст,

Заходить Г. Показую йому вірші В.

— Голий абстракціоніст.

— Такий собі Пікассо?

— Це який? З Одеської філії?

— Ні… Живописець!

— А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…

Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.

— Де мій попередник?

— Втік на легкий хліб.

— Куди?

— В шахтарі…

Амінь!

ВИСТАВИЛИСЯ.

Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.

Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко — сірий, як, бува, телепередача.

— Ну, публіка! — видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.

— Міщани плюс критикани! — підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.

— А репліки! — сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. — “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. — Ви ледь не зрізали того демагога…

— Зріжеш, аякже! — розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. — Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?

— Ой! — підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. — І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон — не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?

— Теж мені парижани із Зачепилівки! — кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. — І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?

— Ет! — Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. — Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви — мелете…” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. — Розперезалися, а ми крутись — впроваджуй…

— Запаніли, бо грошви як маку, — буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.

— Ой! І згори тиснуть!

— Виставкою відзвітуємось…

— Мовляв, на рівні світових стандартів…

— Ха-ха-ха…

— Хі-хі-хі…

І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.

КОНТЕКСТИ

САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.

А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?

ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.

БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,

ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”

З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.

ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.

У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.

ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ — ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.

ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.

ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.

НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.

ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.

НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.

ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.

У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.

КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.

ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.

СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.

ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ — НІКОЛИ!