Краєвиди підглядника

— Ні, я мушу підготуватися до завтрашніх лекцій. Але не здавайте позицій, продовжуйте переконувати мене! — вона махнула мені рукою й побігла.

Ми зустрічалися зрідка і завжди на моїй лавочці. Анджела приходила звичайно тоді, коли була перевтомлена працею й потребувала поговорити з «живою людиною», як вона казала. Я був для неї такою живою людиною. На більше вона, очевидно, не мала часу чи потреби. Зі свого боку, я теж не робив ніяких заходів, щоб зав'язати з нею інтимніші стосунки. Вона не цікавила мене як жінка. У неї були тільки приємне личко й усмішка, а все інше нічим притягаючим не виділялося.

Особливо її худа фігура не підходила під мій ренуарівський смак. Правда, вона завжди модно зодягалася, а її тендітна й елегантна фігура могла імпонувати багатьом мужчинам. Та не мені. Мене притягала пишніша краса в жінок. Зате розмови з Анджелою були вишукані й надихаючі. Тому я завжди щиро вітав її появу на лавочці.

Протягом останнього місяця я отримав аж три листи від Беверлі. З одного боку, вона тепло згадувала наші взаємини, тужила за мною й дуже прагнула зустрітися, але, з другого боку, лякалася ближчих стосунків зі мною, щоб не віддалитися емоційно від Пітера. Такі коливання в її почуттях потверджували тільки мою підозру, що їхнє подружжя не було особливо гармонійне й щасливе, і Беверлі мусила посвячувати дуже багато, щоб втримати його. Видно, закон притягання протилежних полюсів стосується тільки фізики, а в людських взаєминах діють інакші гравітаційні сили. Я останнім часом дуже тужив за Беверлі. Але не намагався притягати її до себе, бо в глибині душі не був переконаний, що вона змогла б покохати мене. А Пітер, мабуть, старався навертати її до етикету й етики своєї старинної й консервативної родини. А це була помилка. Бо, в кінцевому рахунку, Беверлі ніхто не наверне. Та був іще один фактор, який стримував мене: я не був упевнений у своїх почуттях до неї. Я взагалі не був упевнений, чи спроможний по-справжньому закохатися в яку-небудь жінку. Всі мої взаємини з жінками, включно з матір'ю, лишалися тільки на сексуальному рівні. Жінки це, мабуть, відчували і не зв'язувалися глибше зі мною. Щойно тепер у взаєминах з Анджелою зароджувався натяк на щось духовне. Але це не мало нічого спільного з коханням. Для справжнього кохання потрібні обидві сторони медалі: духовна й сексуальна, — а може, й більше, може, ще щось чуттєве, чого не можна схопити словами.

Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен не давав нашій лавочці ніякого захистку. Я ввесь час носився з думкою запросити Анджелу до себе, але моя кімнатка не була особливо романтична для зустрічей з жінкою. Та не в кімнаті справа. Я сам не був відповідно настроєний для цього. Нормально, після таких зустрічей, двоє людей, в той чи інший спосіб, опиняються в ліжку. А такої можливости з Анджелою я не міг навіть уявити. Ми якось не надавалися для цього. Вона теж не запрошувала мене до себе.

Під час різдвяних канікул Анджела поїхала до Філадельфії. Я залишився в Кембріджі, не хотів робити ще тіснішою квартиру матері в Нью-Йорку, хоча мати радо вітала б мене, й особливо зраділа б сестричка Мері. Я цілий тиждень не знав, що з собою робити. Не мав особливої охоти заглиблюватися у книжки, не цікавило мене також містечко. На щастя, Анджела повернулася скоріше, зателефонувала мені й запросила до себе на опізнені свята. Я був украй здивований, але й радий цьому запрошенню.

Вона жила трішки подалі від університету, на Массачуссетс авеню, якихось десять хвилин ходу від мене. Я купив букет квітів і подався до неї. Вона мала досить гарне мешкання: простору вітальню, маленьку спальню и кухоньку. Я подав їй квіти. Анджела поцілувала мене в щоку й подякувала. Глянувши навколо, я остовпів. Все в помешканні блищало, все було елегантно уладжене.

— Я очам своїм не вірю! Як це можливо? — спитав я, глянувши на неї.

— Що вас так дивує?

— Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.

Вона засміялася:

— Я цілий вечір вчора порядкувала.

— То у вас не завжди так гарно?

— О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.

— Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.

— Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.

— Бо ви не часто бачите людей.

— Це теж правда. Я живу з книжками.

— А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.

— Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.

— Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.

— Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.

— Але досяжні, повірте мені.

— Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?

— А що ви маєте?

— Нічого.

— Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.

Вона знову розсміялася:

— Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?

— Мій улюблений.

— То, значить, коньяк?

— Так, прошу.