Краєвиди підглядника

Скоро Джінні вийшла заміж, і ми більше не сходилися.

Мою уяву знову полонила Беверлі. Я ночами марив про неї, переживав наші колишні зустрічі, а днями прямо тужив за нею. Але віддаль між нами все збільшувалася, і ми, мабуть, ніколи вже не змогли б бути такими близькими, як колись. Вона писала мені, що в червні, як тільки здасть магістерські іспити, одружиться з Пітером. Тоді буде шукати роботу в Нью-Гейвені, де Пітер почав студіювати право в Єль. Вона особливо наголошувала, що конче хоче працювати в якійсь середній школі, щоб не бути на утриманні Пітерової родини. З цього я відчув, що ця «аристократична» родина не особливо доброзичливо ставилася до неї.

Наміри студіювати астрономію й далі не покидали мене. Після багатьох спроб мені пощастило дістатися до Гарварду. Кембрідж, маленьке містечко з багатьма студентськими забігайлівками, не відповідало моїм метрополітальним потребам. Можливості підглядання тут були надто обмежені. Але тепер я мав нагоду підглядати цілий всесвіт через телескоп. Тому й, мабуть, мене так тягнуло до астрономії.

Сам університетський кампус — із старими забудовами, великими деревами й підстриженими газонами — виглядав дуже гарно. Але містечко нічим особливим не вирізнялося, деякі секції його були навіть сірі й нецікаві. Я піднайшов собі неподалік університету щось на зразок «студіо апартменту», тобто одну кімнатку з кухонькою, ліжком, столиком і поличкою для книжок. Це влаштування було дуже вигідне, — за кілька хвилин я був в університеті. Лекції докторської програми, сказати правду, не дуже мене надихали, але я працював інтенсивно, щоб якнайскоріше скінчити так званий course work, тобто обов'язкові курси і засісти за працю над дисертацією. Я найбільше любив сидіти ночами при телескопі й вивчати різні констеляції. Це ж бо було ще одним різновидом моєї великої пристрасті — підглядання.

Я був зовсім самотнім у Гарварді, бо, з одного боку, не мав потягу до так званого студентського життя, а з другого боку, нові знайомства ніколи не давалися мені легко. Тому й ніколи не мав багато друзів. У мене була своя лавочка під крислатим кленом на кампусі й у присмеркові години любив сидіти на ній і згадувати приємні часи з Беверлі, панею Родіні та Джінні.

Одного недільного вечора мене пробудили від задуми — жіночий скрик та шурхіт паперу. Я глянув убік і побачив дівчину, яка намагалася позбирати аркуші паперу, які розвіяв вітер. Вона була така непомітна, що я не звернув на неї уваги, коли вона раніше сіла побіч мене на лавочці. Дівчина була худа, в окулярях і з коротко підстриженим волоссям. Не встигала вона схопити кілька аркушів, як вітер здував ще більше зі жмуту на лавці. Я прикрив стосик карток книжкою, яку мав при собі, позбирав розвіяні вітром і простягнув дівчині.

— Дякую, — промовила вона, збентежена.

— Бачу, що ваші папери не слухаються вас.

— Ви хочете сказати, що я незграбна, — вона глянула на мене крізь скельця окулярів, її очі були темно-сині й глибокі.

— Я так далеко не заходив би… Скажімо, радше, що розсіяна.

— По-професорському.

— Хіба ви професор? — здивувався я.

— Чому ви так здивувалися?

— Бо ви ще замолода на професорство.

— Це непоганий комплімент. Я не думала, що ви зі своєю суворістю здатні на компліменти.

— А хіба ви знаєте мене? — знову здивувався я.

— Не раз бачила вас на цій лавочці. А сьогодні вирішила присісти. А ви й не помітили мене… Все-таки приємніше мати хоч когось поблизу, аніж бути самою. Але вітер, як бачите, відразу виявив мою незграбність чи розсіяність, як ви великодушно сказали.

— Невже ви самотні в цьому багатолюдному муравлиську? — спитав я.

— Як це вам сказати? У мене обмаль часу на самотність. Але бувають хвилини, як от ця, коли відчуваю потребу перекинутися словом з живою людиною.

— А чим ви так зайняті?

— Це мій останній рік у Гарварді. Мушу взяти ще кілька курсів, а тоді треба буде готуватися до докторських іспитів.

— З якого предмету?

— Математики.

— Чому ви тоді розсіяні, коли ви не професор? Вона розсміялася:

— Напевно ще ним буду! Після іспитів планую повернутися до Філадельфії. Це моє рідне місто. Хочу викладати у Пенсильванському університеті й працювати над дисертацією.

— Ви все дуже логічно розпланували…

— По-математичному. А звідки ви?

— З Нью-Йорка.

— То ми майже сусіди. Я Анджела, — вона подала мені маленьку, мов пташка, руку.

— А я Марко.

— Ви завжди сидите на цій лавочці самі, як я помітила.

— Бо я недавно приїхав сюди й не мав ще нагоди зустріти вас…

Вона усміхнулася задоволено. Мушу сказати, що усмішка в неї була досить приваблива.

— Крім того, мене не вабить студентське життя, — додав я.

— Мене також! — скрикнула захоплено. — Це витрата часу.

— Ну, витрата часу може бути гарна й приємна. Але діяльність студентських гуртків та організацій, на мій смак, трохи дітвацька.

— Я маю подібну настанову. Ми, мабуть, заскоро постарілися.

Скажімо, заскоро дозріли. Це звучить гарніше.

— Я згодна! Але, вибачте, я мушу бігти додому, — вона почала збирати свої папери.

— Значить, я вас не переконав.

— У чому? — спитала здивовано.

— Що витрата часу може бути гарна й приємна. Вона засміялася: