Королева Марго

Пані де Сов лише кілька хвилин як увійшла до зали; чи то з досади, чи то з образи, вона вирішила не бути на тріумфі своєї суперниці і, пославшись на нездоров’я, відпровадила до Лувра свого чоловіка, що вже п’ять років був державним секретарем, самого. Але Катерина де Медічі, помітивши, що барон де Сов прибув без дружини, спитала, чому немає її улюбленої Шарлотти; довідавшись, що причиною було легке нездоров’я, вона написала кілька слів, і молода жінка поспішила з’явитись на запрошення. Генріх, що був спершу зовсім засмучений її відсутністю, зітхнув вільніше, побачивши, що пан де Сов увійшов сам; але в хвилину, коли він, зовсім уже не сподіваючись, щоб вона з’явилася, пішов, зітхаючи, до чарівної істоти, яку судилося йому якщо не кохати, то поводитися з нею як з дружиною, — він побачив, що в кінці галереї з’явилась пані де Сов; він зупинився, мов прикутий до місця, впившись очима в Цирцею[8], яка, ніби чарами, прив’язала його до себе, і, замість того, щоб іти до дружини, по хвилині вагання, що більше схоже було на здивування, ніж на нерішучість, пішов до пані де Сов.

Придворні, бачачи, що король Наварський, про палке серце якого їм було відомо, наближається до прекрасної Шарлотти, не насмілились перешкодити їх зустрічі; вони розступилися поблажливо, і в ту хвилину, коли Маргарита де Валуа і пан де Гіз обмінювалися латинськими словами, Генріх, наблизившись до пані де Сов, почав цілком зрозумілою французькою мовою, хоч і забарвленою гасконським акцентом, менш загадкову розмову.

— Ах, люба моя, — звернувсь він до неї, — от і ви прийшли, в хвилину, коли мені сказали, що ви нездужаєте і коли я втратив надію побачити вас!

— Ваша величність, — відповіла пані де Сов, — чи не сподіваєтесь переконати мене, ніби для вас багато значило б утратити цю надію?

— Богом свідчусь, я так думаю, — відповів беарнець. — Хіба ж ви не знаєте, що ви моє сонце вдень і зоря моя вночі? Справді, я почував себе серед найглибшої темряви; аж враз ви з’явились і все освітили.

— То я зробила невдалий хід у вашій грі, монсеньйор.

— Що ви хочете сказати, моя люба? — спитав Генріх.

— Я хочу сказати, що коли хто став мужем найвродливішої на всю Францію жінки, то єдине, чого він мусить бажати, це — щоб світло погасло і поступилося тьмі, бо в тьмі чекає нас щастя.

— Ви чудово знаєте, недобра, що щастя це в руках у однієї лише особи, та що особа та насміхається з бідного Генріха і грається ним.

— О, — відповіла баронеса, — я думаю навпаки: що то король Наварський грається тією особою і насміхається з неї.

Генріх був вражений цією ворожою вихваткою, проте подумав, що вихватка ця виявляє досаду, а досада — тільки маска кохання.

— Справді, люба Шарлотта, — сказав він, — ви зовсім несправедливо докоряєте мені, і я не розумію, як такі прекрасні уста можуть бути, разом з тим, такими жорстокими. Ви думаєте, що я одружуюся? О, ні, чорт візьми, не я!

— То це я, може! — відповіла баронеса гостро, коли може здатися гострим голос жінки, що вас кохає і докоряє вам в байдужості.

— Невже ви, баронесо, не бачите вашими прекрасними очима того, що є? Ні, ні, то не Генріх Наварський одружується з Маргаритою де Валуа.

— А хто ж?

— Е, богом свідчусь, то реформістська віра одружується з папою, та й усе.

— Ні, ні, ваша величність, я не дам вам піддурити себе вашими дотепами: ваша величність кохаєте пані Маргариту, і я, борони боже, не докоряю вам за те, бо вона досить гарна, щоб її кохати.

Генріх замислився на хвилину і, поки він міркував, тонка усмішка підняла вгору кутики його уст.

— Баронесо, — мовив він, — здається мені, шукаєте сварки зо мною, а тим часом не маєте, на те ніякого права; ну, що зробили ви, щоб не дати мені одружитися з пані Маргаритою? Нічого. Навпаки, ви завжди доводили мене до відчаю.

— А тепер ви доводите мене, монсеньйор! — відповіла пані де Сов.

— Як саме?

— Звичайно, бо сьогодні ви одружуєтесь з іншою.

— Ах, я одружуюся з нею тому, що ви не кохаєте мене!

— Коли б я кохала вас, сір, я мусила б умерти через годину.

— Через годину! Що хочете ви сказати, і від чого вмерти?

— Від ревнощів... бо через годину королева Наварська відішле своїх дам, а ваша величність своїх дворян.

— То справді ця думка турбує вас, моя люба?

— Я не кажу цього. Я кажу, що коли б я кохала вас, вона страшенно турбувала б мене.

— Ну, от! — скрикнув Генріх, повний радості, що почув це признання, перше, яке мав він. — А що коли б король Наварський не відіслав цієї ночі своїх дворян?

— Сір, — вказала пані де Сов, дивлячись на короля з зачудуванням, цього разу цілком щирим, — ви говорите про щось неможливе і зовсім неймовірне.

— Що ж треба зробити, щоб ви повірили?

— Треба дати мені доказ, а доказу ви не можете дати.

— Добре, баронесо, добре. Присягаюся святим Генріхом, я дам його вам, — скрикнув король, пожираючи молоду жінку очима, що палали коханням.

— О, ваша величність! — промурмотіла прекрасна Шарлотта, стишуючи голос і спускаючи очі. — Я не розумію... ні, ні, не може бути, щоб ви зреклися щастя, яке чекає вас.