Королева Марго

За кілька кроків від короля Наварського, майже такий само задуманий, такий само заклопотаний, як і він, але удаючи веселого й відвертого, молодий герцог де Гіз розмовляв з Теліньї. Щасливіший від беарнця, він у двадцять два роки майже зрівнявся славою з батьком своїм, великим Франсуа де Гізом. То був елегантний вельможа, високий на зріст, з поглядом гордим та гоноровитим, наділений тією природною величністю, яка примушувала говорити, коли він проходив, що всі інші принци здаються при ньому юрбою простолюду. Хоч був він ще молодий, католики вважали його за голову своєї партії, як гугеноти вважали за свого голову юного Генріха Наварського, портрет якого ми щойно змалювали. Герцог де Гіз носив попереду титул принца де Жуанвіль і вперше відзначився під час облоги Орлеана під проводом його батька, що вмер на його руках, указавши йому на адмірала Коліньї, як на свого вбивцю. Тоді молодий герцог, як Аннібал, склав урочисту присягу: помститися за смерть свого батька на адміралові та його родині і переслідувати тих, що були однієї з адміралом віри, без відпочинку і перестанку, пообіцявши богові бути його ангелом-губителем на землі аж до того дня, поки буде знищено останнього єретика. Тому не без глибокого подиву дивились, як принц цей, такий вірний звичайно в своєму слові, простягає руку тим, кого заприсягся мати за довічних своїх ворогів, і запросто розмовляє з зятем того, чию смерть пообіцяв батькові своєму при його смерті.

Проте, як ми вже сказали, вечір цей був вечором подій дивовижних.

Справді, при знанні майбутнього, якого, на щастя, бракує людям, при здібності читати в серцях, яка, на нещастя, належить лише богові, привілейований спостерігач, якому довелося б бути присутнім на цьому святі, був би втішений, певне, цікавим тим видовищем, яке подають літописи сумної людської комедії.

Але спостерігач цей, якого не було на внутрішніх галереях Лувра, не переставав дивитися з вулиць палючим поглядом та ревти погрозливим голосом: тим спостерігачем був народ, що з загостреним ненавистю інстинктом слідкував здалека за тінями непримиренних ворогів своїх і з’ясовував собі враження від них, наскільки може це зробити цікавий перед вікнами наглухо зачиненої бальної зали. Музика п’янить і захоплює танцюючого, а цікавий бачить самий лише рух і сміється з того паяца, що плигає без розуму, бо музики цікавий не чує.

Музикою, що п’янила гугенотів, був голос їх гордості.

Світлом, що світилося в темряві ночі в очах у парижан, був блиск їх ненависті, яка освітлювала майбутнє.

А тим часом усе сміялось усередині, і вже солодший та улесливіший, ніж досі, шепіт проходив по всьому Лувру: то юна молода, що вийшла була скинути своє парадне вбрання, свою мантію з довгим шлейфом та довгий вуаль, вернулася до бальної зали в супроводі прекрасної герцогині де Невер, найкращої подруги своєї, під руку з братом своїм Карлом IX, який представляв її найвидатнішим із гостей.

Молода була дочка Генріха II, перлина в короні Франції, Маргарита де Валуа, яку король Карл IX з фамільярною ніжністю називав завжди не інакше, як сестра Марго.

І справді, хоч і хвалебна була зустріч, якою шанували в цю хвилину нову королеву Наварську, але ніколи зустріч та не була в такій мірі заслужена. Маргарита мала в той час ледве двадцять років, а була вже предметом вихваляння для всіх поетів, що рівняли її то до Аврори, то до Цитерії[6]. Справді, вона не знала суперниць у красі при цьому дворі, де Катерина де Медічі зібрала найвродливіших, яких могла, жінок, щоб зробити з них своїх сирен. Маргарита мала чорне волосся, чудовий колір обличчя, очі пристрасні, отінені довгими віями, уста червоні та ніжні, шию чудову, стан пишний та гнучкий і взуту в атласний черевичок дитячу ніжку. Французи, серед яких жила вона, горді були, що на землі їх розцвіла така пишна квітка, а іноземці, що проїздили через Францію, знову верталися назад, засліплені її красою, якщо тільки бачили її, зачудовані її освітою, якщо розмовляли з нею. Бо Маргарита була не тільки найвродливішою, а й найосвіченішою з сучасних їй жінок, і всі наводили слова одного вченого італійця, що був представлений їй і, порозмовлявши з нею годину по-італійському, по-латинському та по-грецькому, вийшов од неї, кажучи в захваті: „Бачити двір, не бачивши Маргарити де Валуа, це значить не бачити ні Франції, ні двора!“

Отже, красних слів не бракувало ні для короля Карла IX, ні для королеви Наварської; відомо бо, які красномовці були гугеноти. Сила натяків на минуле, сила запитань про майбутнє вдатно справлені були до короля серед цього вітійства; але на всі ті натяки відповідав він з своєю лукавою усмішкою на блідих устах:

— Віддаючи сестру мою Марго Генріху Наварському, я віддаю сестру мою всім протестантам королівства.