Королева Марго

— У цій справі, батьку, є ще одно, до чого треба поставитись з великою обережністю: треба, щоб королева-мати, що любить, як ви знаєте, скрізь стромляти свого носа, нічого не знала про справу; треба держати справу в такому секреті від неї, щоб вона не бачила нічого, бо, я знаю, вона така химерна, що все попсує нам.

Та Коліньї, хоч і який мудрий та досвідчений був, не зміг удержати в секреті такої повної довіри, і хоч прибув до Парижа повний підозри, хоч при виїзді з Шатільйона якась селянка кинулась йому в ноги з криком: „О, пане, добрий наш господарю, не їздіть до Парижа, бо коли ви поїдете туди, загинете і ви і всі, що поїдуть з вами“, — проте підозри помалу згасли в серці його і в серці зятя його Теліньї, до якого король теж виявляв ознаки великої приязні, називаючи його братом, як адмірала звав батьком, та кажучи йому „ти“, як робив він з найкращими своїми друзями.

Гугеноти, крім кількох похмурих та недовірливих з природи, зовсім заспокоїлись: смерть королеви Наварської пояснили плевритом, і просторі зали Лувра сповнились цими бравими протестантами, яким одруження юного вождя їх Генріха обіцяло зовсім несподіваний поворот фортуни. Адмірал де Коліньї, де Ла Рошфуко, принц де Конде-син, Теліньї, усі зрештою проводирі партії тріумфували, бачачи всесильними в Луврі і так гостинно прийнятими в Парижі тих, кого за три місяці перед тим король Карл і королева Катерина з радістю звеліли б повісити на шибеницях вищих, ніж шибениці для вбивць. Тільки маршала де Монморансі даремно було б шукати серед його братів, бо ніякі обіцянки не могли спокусити його; ніякі зовнішні вияви не могли його піддурити, і він залишавсь у своєму замку в Іль-Адані, виправдуючи відсутність свою горем, що й досі ще почуває по смерті батька свого, коннетабля Анни де Монморансі, вбитого з пістолета Робертом Стюартом у бою при Сен-Дені. Але подія ця сталася більше як три роки тому, а чулість за тих часів була не дуже модною чеснотою, тому в таке надмірно довге горе вірив лише той, хто дуже хотів вірити.

Взагалі, все доводило, що маршал де Монморансі помиляється; король, королева, герцог д’Анжу і герцог д’Алансон вітали гостей, що зібралися на свято, якнайгостинніше.

Герцог д’Анжу приймав від самих гугенотів цілком заслужені компліменти з приводу боїв при Жарнаку та Монконтурі, які він виграв, не мавши ще вісімнадцяти років, цебто молодший, ніж Цезар[2] та Александр[3], до яких його рівняли, зовсім слушно ставлячи переможців при Іссі[4] та Фарсалі[5] нижче від нього; герцог д’Алансон поглядав на все те своїми ласкавими і лукавими очима; королева Катерина сяяла радістю і, вся аж солодка від люб’язності, говорила компліменти принцові Генріху де Конде з приводу недавнього його одруження з Марією де Клев; нарешті, самі де Гізи усміхалися до запеклих ворогів їхнього дому, а герцог Майнцький розмовляв з паном де Таванном та адміралом про близьку війну з Філіппом II, питання про яку стояло тепер гостріше, ніж будь-коли досі.

В юрбі гостей походжав туди й сюди, трохи схиливши голову та ловлячи вухом усякі окремі слова, молодий дев’ятнадцятилітній чоловік, з гострим поглядом, коротко вистриженим волоссям, густими бровами, закарлюченим, як орлячий дзюб, носом, з лукавою усмішкою на устах, з усами й бородою, що тільки пробивались. Молодий той чоловік, що визначився поки що тільки в бою при Арне-ле-Дюк, де він відважно йшов назустріч небезпеці, і що вислухував тепер компліменти за компліментами, був улюблений учень де Коліньї і герой дня; три місяці перед тим, коли ще жива була його мати, його називали принцом Беарнським; тепер його звали королем Наварським, сподіваючись, що назвуть Генріхом IV.

Час від часу темна хмара швидко пробігала по його чолі; він, певне, згадував, що два місяці тільки, як умерла його мати, і менше, ніж інший хто, сумнівався він, що вмерла вона від отрути. Але хмара та пробігала й зникала, як бистроплинна тінь, бо ті, що розмовляли з ним, ті, що вітали його, ті, що черкалися об нього ліктями, були саме вбивці мужньої Жанни д’Альбре.