Кайдашева сiм

- В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.

- Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою спалите хату, - сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.

Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком.

Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн побив якого-небудь парубка в шинку.

У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.

Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни. Стара Кайдашиха не поклала своїми руками нi одного валька глини.

Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла. Вона мазала сiни та все голосно спiвала:

Коли б менi господь помiг

Свекрухи дiждати!

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Скачи, скачи, стара суко,

Хоч на однiй нiжцi.

А щоб знала, як годити

Молодiй невiстцi.

А у батька свого горе -

В свекра погуляти!

А у свекра гiрше пекла:

Свiта не видати.

Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше гукала:

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.

Мотря сiла на скринi й промовила:

- Тепер я зовсiм панi!

Вона гордо сидiла на своїй скринi, як цар на престолi.

- Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить свої горшки, чи й ти думаєш оддiлитися з худобою та з полем?

- Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, - сказав Карпо.

- Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однiєю худобою, а ти знаєш, що в гуртi каша їсться, а гуща дiтей не розгонить.

- I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде. Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.

- То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.

- Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, - сказав Карпо.

I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза, борону i мусив видiлить частку поля.

Мотря з того часу у своїй хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину хату вона нiколи й не заглядала.

V_

Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати дала Лаврiновi торбину з харчю.

- Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.

Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю. Дорога йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i виїхав до рiчки.

Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн дивився на рiчку i спiвав пiснi.

За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.

Лаврiн приїхав до млина, позносив з воза мiшки, заїхав пiд верби, розпрiг воли, поклав їм сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку, вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав борошном його мiшки.

Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати воли.

Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика квiтка.

"Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" - подумав Лаврiн.