Як ведеться, так і живеться

А через сіни, у своїй хаті коло розчиненого вікна сидить Василь. Повний місяць освічує його лице, а він паче і не бачить або не хоче бачити. Сидить похнюпившись, а перед ним ціле море думок та гадок, одна другої ясніше, одна другої одрадніше. Йому здається, що він уже в конторі. Гусака таки прогнали. Наплели на Гусака — і п'яниця, і ледащо, хоч Гусак менше п'є, ніж другі. Син дворянина, котрому не послужила фортуна і котрий з горя пропив усю свою худобу, зоставивши матір і сина, а сам поліг п'яною смертю у рові, — Гусак, вийшовши з класу, поступив спершу на царську службу. Невеличкого жалування, що получав він, ставало тілько на один хліб, а одітися, як другі одягалися, було ні за що. Бився Гусак, бився та й пішов до одкупщика Власова прохати служби. Власов радий, що дворянин у його служитиме, хоч і поламався трохи, а все — таки прийняв. Гусакові стало легше. І шматок хліба став ситніше, і одягатися став краще. Стара мати спромоглася на ті грошенята не тілько вести сяк — так злиденне хазяйство, а ще й дівчину — слугу найняла собі. Чи то на лихо, чи то вже безталання батькове не минало сина, — тілько стара помітила, що на товстоногу курносу Оришку почав задивлятися її Пилипко. Спершу думалося їй — молодий хлопець, дур прийшла у голову, — устаріє — порозумнішає. Літа йшли, а Пилипко, замість того щоб порозумнішати, здається загубив і той розум, що у його був. Бігає всюду за Оришкою хвостиком, просить її, щоб не в'язалася до хлопців, москалів, а та мов нарочито: що ви мені, каже, таке. Хіба ви мені сережки купите, або намисто на шию, або перстень на руку. Побачила стара, що у Оришки зразу усе те узялося і, нарядившись як краще, вона побігла на вулицю. Пилипко як тінь та ходить. — Чого ти? — почала умовляти його мати. Пилипко розплакався і бухнув усе старій. Йому життя не життя без Оришки і який би він був щасливий, коли б вона благословила. Стара як камінь стояла, слухала сина і нічого не змогла сказати. А на другий день, як пішов він на службу, з усім гуздром викинула Оришку на улицю. Прийшов Пилипко, мати сама подає їсти. — А Оришка де? — Щоб я таку погань держала у хаті?! — скрикнула стара і напустилась на сина. — Я без неї жити не можу, — плаче Пилипко, — все равно не благословите волею, — одружуся я з нею і без благословення. Стара перелякалася і після обіду побігла до Власова, просила напутити її сина, її єдину надію. І була ж на другий день морква Пилипкові від Власова, — і мати змалечку не купала його так, як він викупав, та ще у конторі при всіх. Стид Пилипкові, страм! Як його очі тепер додому показати. Замість дому, Пилипко пішов у шинок. З того часу рідко коли додому приходив обідати, хіба вночі прийде п'яний-преп'яний і закоте спати.

— Що це ти робиш, сину? — пита мати. А той ледве язиком у роті ворочає та вичитує: а хто тут хазяїн? Хто гроші заробляє? Стара мовчить уже та богу молиться, щоб хоч він зглянувся на її старість та образумив сина. Та видно не щиро молилася вона богозі, бо Пилип її все більше та більше утягався в той запій. Опустився, обідрався, старцем ходить і труситься увесь як старець. Чує стара на службі йому щодня моркву скребуть, уже грозяться і вигнати. Лихо їй! побігла вона знову до Власова, у ноги пала товстопузому купцеві, обнімає його коліна та, поливаючи слізьми, молить зглянутись хоч на її старість, бо з голоду ж прийдеться помирати. Власов обіцяв їй не виганяти, коли тілько він справиться. Кликнули його, налягли з матір'ю на Пилипа, пообіцяв він і держався щось з тиждень, а там знову почав. Правда, менше ніж перший раз, здержувався, щоб непримітно було, а проте очі матерні бачили все те, серце чуло лиху годину…

Ото Пилипка тепер і виганяють. І дурний же справді, дума Василь, — у просту дівку, у курносу утитюрився. Ради неї пропав. А хлопцем ще у класі першим ішов. Тьфу! — гидливо плюнув Василь і геть одігнав думку про Пилипка. Так йому і треба, дурневі! Хай не лізе, куди його голова не влазе. Чого йому, дворянському синові, іти на таку службу. Дай мені сьогодні дворянство — чи зашукував би я ласки у Власова. Та пропади він з своїми великими грішми. А то — де ж нам дітися, коли ми не призвичаювані змалечку до чорної роботи? Он брати — ті і так щасливі. А мені, мені так не можна. Узявся за одно — і держися вже його. От і треба кланятися Власову. Часів он треба, одітися треба… Як його не кланятися. Шия не гнеться — гни! Ох, життя каторжне! Хоч би старий чорт здох скоріше, молодого можна прибрати до рук. А справді, що коли б старий умер? От би нахідка була. Уже 6 і сестру віддав хоч і в горнишні. Що їй? Не всім же панувати. Служила б… А добре було б. Може б і знайшлися дурні, що заспівали, як у пісні співають:

Татарин, братік, татарин!