Я бачу, вас цікавить пітьма

— Хтось мені казав, ваш начальник пожежної станції такий. Як там його… Науменко, здається…

Її погляд умить охолонув, і усмішка стерлася з обличчя, наче її й не було.

— Свободний… — процідила вона крізь зуби і відвернулася.

— Та я ж просто полопотіти… — зніяковіло промимрив Андрій.

— Біжи он штаньми полопоти — в снігу надворі…

— Добре… — зітхнув він, аніскільки не розуміючи, де ж це дав маху. — Тоді коньячку, чи шо…

— Ти ж не п’єш! — буркнула вона, не повертаючись.

— Та яке там… — він востаннє все зважив і пішов ва-банк. — Не п’є людина, яку я шукаю. Вибачайте вже, що я на кривій козі під’їхав…

Вона кинула через плече сповнений сарказму погляд і мовчки поставила перед ним келих із «Закарпатським» і блюдечко з двома плястерками лимона.

— Шістдесят п’ять.

— Решта знову вам, — він виклав на шинквас іще одну двохсотку. — Обіцяю не ходити більше коло та навколо.

Вона секунди зо дві дивилася на нього, ніби приміряючись. Потім узяла купюру і демонстративно уважно заходилася вивчати водяні знаки. Нарешті дівчина сховала гроші в кишеню.

— Чого треба?

— Для початку потрібні люди, які не п’ють. Зовсім! — Андрій розстібнув наплічник і витягнув блокнот. — Ваш мер — це раз. А хто ще?

У куточку аркуша він тим часом вивів слово «мер».

— І кого ж ми шукаємо? — голос і далі був непривітний, вона чітко давала на здогад: розмова може завершитися будь-якої миті.

По центру сторінки Андрій написав у стовпчик три великі літери:

Н

С

А

— Скажімо так, — він звів очі на співрозмовницю, — я шукаю знайомого…

— Вік?

«Оце так хватка», — подумав Андрій.

— Вік… Від вісімнадцяти і до шістдесяти.

— Якось хріново ти з ним знайомий…

— Та ясно! — погодився Андрій. — Інакше я би відразу назвав прізвище.

Його відвертість трохи розтопила лід.

— Давай іще одну Лесю, — злагідніло мовила барменка.

— Кого?

— Двісті гривень жени!

— Можу тільки Тараса, — заперечив Андрій.

Вона спохмурніла, але кивнула. Він простягнув гроші.

— А ти пий, пий коньячок, — припросила вона, ховаючи купюру. — Я лічно такого дорогого й не куштувала.

«Жартує, — полегшено подумав він, занурюючи носа в келих, — це вже не так погано».

— Зовсім не п’є наш лікар, Євген Павлович, — задумливо протягнула дівчина, й Андрій під словом «мер» написав «лікар». — Хто ж іще… Ага… Арсен! Не пам’ятаю прізвища…

На цих словах Андрій стрепенувся й намалював у блокноті великий плюс поруч із літерою «А».

— …помічник мера чи хто він там, — завершила дівчина.

— А цей Арсен… Розкажіть про нього. Привітний чоловік?

— Цей Арсен? Уночі зустрінеш, то зразу рекорд із бігу поб’єш.

— Ну, а в спілкуванні?

— Щоб общаться, до людини, як мінімум, треба підійти. А Арсена всі десятою дорогою обходять. Він же припадошний. Кажуть, якось чоловіка на смерть забив — за те, що він на жінку його подивився.

— Отже, непривітний… — Андрій кивнув і поставив біля «А» мінус. — А як у нього з почуттям гумору?

— А ви шо, коміків шукаєте?

— Ага… — Андрій силувано всміхнувся.

— То йдіть до нашого лікаря. У нього що не слово, то анекдот. За ним як записувати, то можна ще один «Квартал» відкривати.

— «Квартал», кажете… — Андрій замислено погриз ручку і закреслив слово «лікар». — А Арсен як? Полюбляє пожартувати?

— Та я й не бачила, як він улибаїться, не те що шуткує! Може, просто лице в чоловіка таке — понуре… Але щоб юморний — точно нє.

— Чудово… — стиха мовив Андрій.

Він поставив поряд із Арсеном іще один плюс, тож вийшло «А + — +».

— Непитущий, але непривітний. Зате без почуття гумору, — виснував він.

— А чому «але» і «зате»? — зацікавилася барменка і спробувала зазирнути до Андрія в блокнот.

— Не має значення, — він прикрив сторінку долонею. — А що дільничний Субота? Знайомі ж із ним?

— О, це той іще алконавт! На всі празники́ — глибоке погруженіє.

Андрій намалював мінус і знову звів очі на барменку.

— Приємний у спілкуванні?

— Субота? Щоб сказати, що я з ним сильно общалась, так нє. Але сильно його в селищі ніхто не любить.

Андрій поставив Суботі другий мінус.

— А як із почуттям гумору?

— Ну, не сказала б, що він такий уже юморист… — вона замислилася. — Хоча сам, мабуть, думає, що юморист.

— Тобто? — перепитав він. — Намагається шуткувати, але не смішно?

— Я б сказала, що смішно — коли не намагається. Тільки він не розуміє. І бува, як пошуткує — хоч стій, хоч падай. Таке меле — на голову не налазить!

Андрій кивнув і поставив Суботі плюс.

— Уже дещо… Ну і Науменко. П’є?

— На Науменка у вас уже не хватає. Я вам про шутки Суботи якраз на всі розказала. Без здачі.

Зітхнувши, Андрій виклав на шинквас п’ятдесятку.

— Так ми скоро до Івана Франка докотимося, — зауважила барменка, роздивившись купюру на світло.

— То що там по Науменкові?

— По Науменкові я тебе сама запитаю. Питання сложне, але безплатне, — вона поклала на шинквас свої переконливі груди і нахилилася до нього, майже торкнувшись до його чола налакованим чубчиком. — Якого хріна тобі треба від мого батька?!

Розділ 22 Ногами вперед