Я бачу, вас цікавить пітьма

«Уазик» зупинився, і Ксеня відчинила пасажирські дверцята.

— Щось сталося? — поцікавився Євген Павлович, нахилившись із водійського сидіння.

— Швидко повернулися! — здивувався Андрій. — То що там сказали? Надовго покладуть? Мені вона страх як потрібна, я ж вранці толком так нічого й не запитав…

Вони перезирнулися з кислими обличчями.

— Ми не довезли, — сказав Євген Павлович.

— Як?!

— Як-як… — він зітхнув. — Сонна артерія — не жарт. Швидше за все, внутрішня кровотеча… Знаєте анекдот: «Лікарю, я житиму?». — «А я не лікар, я архангел Гавриїл»…

Євген Павлович сумовито замовк. Андрій подумав, що обірвалася єдина ниточка… Він відчинив дверцята в салон, наче не вірив. Гала лежала на ношах — така ж, як і вранці. Тільки обличчя розслабилося й осунулося, як буває лише в мертвих. Крізь щілинку ледь розтулених губ виднілися зуби.

— Ви часом не до нас ішли? — запитав лікар.

— Ні… Я той… — думки розбіглися, залишивши в голові лише лунку порожнечу.

Андрій поглянув на яскраву шовкову хустину на Ксениній шиї. Що за дивна пересторога — не питати про хустину… Хто взагалі ота Дора? І що тепер робити з пошуками? По суті, не стало єдиної людини, яка могла щось розповісти про ймовірного викрадача… Хоча… Якщо це саме викрадення, то, знайшовши вбивцю, він зможе знайти і дитину. Хіба не так? «Ти не слідчий», — повторив він собі. То й що? Справжніх слідчих, судячи з усього, запрошувати ніхто не збирається. А він усе-таки в дечому фахівець.

— А є тут якась кафешка? — запитав Андрій. — Їсти хочеться страшенно…

— «Мінотавр», — кивнув лікар. — Тут поряд. Сідайте, підвеземо.

Він скорчився на оббитій дерматином лаві в салоні «швидкої». Галі погано закрили очі, й крізь щілинку лівого виднівся чоловічок. Андрій простягнув руку і прикрив мертві повіки. «Уазик» трясло, і тіло хилиталося з боку в бік. Здавалося, їй сниться кошмар і вона вовтузиться уві сні, намагаючись прокинутися…

Уже провівши поглядом «швидку», він раптом ляснув себе по чолу, зметикувавши, що забув попросити в лікаря телефон Суботи.

Єдине в Буськовому Саду кафе з несподіваною назвою «Мінотавр» було велике й порожнє. Простора зала, вочевидь, непогано пасувала для весіль і поминок, але обідати тут було все одно, що в ангарі для літаків. І холодно приблизно так само. Верхнього одягу ніхто не знімав.

Андрієві принесли пельмені, й він жадібно накинувся на їжу. Втім, не забував поглядати на місцеву барменку, що її круглястий бюст неквапно плавав над шинквасом туди-сюди: як вона відповідає покупцям, що заскочили купити заморожених пельменів, як обслуговує тутешніх пияків, вислуховуючи упіввуха недолугі компліменти… З усього було видно, що вона тут давно.

Поводиться більш ніж упевнено. Можливо, взагалі — власниця, хоч і молода. Отже, вона саме та, хто йому потрібен. З вигляду років тридцять. Обручки немає, отже, для початку можна до неї повсміхатися. Інший варіант — звернутися по допомогу, такі часто бувають жалісливі. Тільки історію краще вигадати, — допомагати поліційному консультантові ніхто не буде… Тим більше, їй тут іще жити, як сказав сьогодні лікар.

Пообідавши, Андрій попрямував до шинквасу, вирішивши імпровізувати на ходу.

— Порахуйте, будь ласка, — сказав він і вже зібрався осяяти її найкращою зі своїх усмішок.

Але дівчина навіть не звела на нього нафарбованих очей. Байдужо потицявши пальцем у касовий апарат, вона мовчки поклала перед ним чек.

— Дуже смачно, до речі, — зауважив Андрій.

— На здоров’я…

Він ляснув об стійку двохсотгривневою купюрою. Не підводячи голови, барменка змела гроші, а за мить виклала решту.

— Решти не треба, — якомога байдужіше мовив Андрій.

Вона завмерла на мить, ніби міркуючи, чи їй, бува, не почулося. Потім узяла решту і ще раз перерахувала.

— Тут сто шістдесят три гривні, мущина… — непривітно сказала вона і, так і не дивлячись на Андрія, повернула гроші на стійку.

— Усе вам! — відповів він.

І вона вперше звела на нього погляд.

Її очі вмить видали, що дівчині ще немає й тридцяти. У них сяяли радість, цікавість і недовіра одночасно.

— Сто шістдесят три? — навмисно грубо перепитала дівчина, але тепер у кутиках вуст вона старанно ховала усмішку.

— Кажу ж, пельмені смачні!

— На здоров’я, — повторила вона, втім цього разу слова пролунали тепло. — Давайте я вам хоч коньяку наллю…

— Ні-ні, — Андрій усміхнувся, — спасибі. Не п’ю. Принципово.

— Принципово? — повторила вона, піднявши брови.

У її погляді прозирало кокетство.

— Зараз багато хто так, хіба ні? «ЗОЖ» і все таке.

— Яке? — не второпала дівчина.

— «Здоровий образ жізні», — пояснив Андрій. — Не захоплюєтеся?

Вона скривилася:

— Ви нашу жізню бачили?

— І що, отак-таки геть немає людей, які зовсім-зовсім не п’ють?

— Може, і є хтось… Мер наш не впотребляє — у нього поджилудошна.

«Початок покладено», — подумав Андрій і подумки похвалив себе.

— А хіба немає когось, хто не п’є не через хворобу, а принципово не вживає? Навіть на свята, наприклад. От просто така людина — позитивна, до пиятики байдужна…

— І в компанії не скучна? — в риму уточнила барменка і нарешті всміхнулася по-справжньому.

— От-от, типу цього!

— Може, і є хтось…