Я бачу, вас цікавить пітьма

Надя визирнула з-за неї, роздивляючись незнайому квартиру і чужу тітоньку крізь щілини з долоньок.

«Встидається!» — повторили її думки. «Встидається-встидається-встидається…»

— Ну, така велика і встидаєшся? — здивувалася чужа тьотя. — Скільки тобі рочків?

«…рочків? …рочків-рочків-рочків?»

«Вона встидається!»

«Така велика…»

«…встидається!»

— Рочків! — сказала Надя і затулила долонями вуха, стараючись трошечки заглушити всі ці голоси. — Скільки тобі рочків!

— Що це з нею?

— Балується, — знічено всміхнулася мама. — Надю, перестань!

— Диви, що в мене є, — раптом сказала тьотя й узяла звідкись скляний циліндр.

Вона перевернула його в руках, і крізь прозору рідину всередині почали падати кольорові маслянисті краплі.

— Це такий пісковий годинник, — сказала чужа тьотя. — Тільки з олією.

— Годинник з олією! — здивовано вигукнула Надя і простягла руки до циліндра.

— Ой, щоб вона не розбила!

— Та чого ж вона розіб’є, — сказала мама й дала Наді годинник.

— Красиві крапельки… — прошепотіла Надя й сіла на підлогу просто там, у коридорі, спостерігаючи за дивовижною ритмічністю граційного танцю кольорових крапель. Рожевих і синіх.

— Та куди ж на підлогу, манюня! — бідкалася чужа тьотя.

— Нехай посидить… — сказала мама. — Їй таке подобається…

— Я хоч ослінчик їй…

— Не треба, — сказала мама. — Їй не сподобається. Нехай так, якщо хоче.

— Ой, Гало… А лікарі що кажуть?

— А що вони можуть сказати… Раніше взагалі діагнозу такого не знали.

Надя дивилася на танок маслянистих крапель і щасливо всміхалася.

Вони не знали. Ніхто не знав, як чудово, коли наставала тиша. Коли світ переставав виштовхувати і спокійно відходив у тінь, даючи просто відпочити. Просто насолодитися такими неймовірними кольоровими краплями.

Синя, дві рожеві. Синя, рожева, дві сині. Рожева, дві сині. Рожева, синя, дві рожеві. Синя, дві рожеві…

— Ти будеш надівати шапку чи ні? — втомлено мовила мама, і її тон свідчив про те, що терпець уже урвався. — А в тьоті Олі годинник з крапельками, пам’ятаєш? Шапку надінь уже, я тебе прошу, і ходімо!

— Вона кусюча! — відповіла Надя й насупилася.

— Потерпиш! Надю, іншу я випрала! Мороз надворі! Надівай і ходімо, мамі на роботу!

Вона вперто мотнула головою. Рятівне «тік-тік-тік» знову розчинилося в хорі інших звуків.

— Надю, я не жартую! — сказала мама. — Ходімо до тьоті Олі, будеш там гратися годинником. Надінеш шапку?

Мама не розуміла. Не розуміла, яка кусюча та шапка. Тоді Надя, обхопивши руками голову, голосно і пронизливо закричала — ось, яка вона колюча.

— Але ж яка ти!.. — обурилася мама. — Тоді залишайся сама! Увечері мама повернеться, зрозуміла?

Гала з сумнівом поглянула на годинник. За дві хвилини друга. Перерва, вважай, закінчилася. Вона і так на пів дня помінялася через Надю…

— Ідеш чи ні?

Надя рішучо захитала головою і склала руки на грудях. Не піде — що‑що, а цей жест Гала чудово розуміла.

Надя вже залишалася сама. Не на пів дня, звісно, але залишалася.

Гратиметься у свої кубики. Або дивитиметься на секундну стрілку улюбленого «жовтого годинничка». А о восьмій Гала закінчить — й одразу додому.

І, зітхнувши, мама вийшла і замкнула двері на ключ. Це було вперше, коли вона лишила її вдома саму так надовго. І востаннє.

Двері ляснули — різко і неприємно.

Надя прокинулася.

Реальність зустріла її пітьмою. Світло тут могло хіба що наснитися. Образи швидко вивітрювалися з пам’яті, залишаючи по собі лише відчуття щемливої туги. Мама.

Надя рвучко сіла. Шурхіт крихітних лапок розсипався довкола неї, ніби то вітер закружляв у темряві сухе листя. Щури. Вона давно зрозуміла, що означає цей звук. Коли пригадала підвал їхньої п’ятиповерхівки, де чула цей запах і те, як вони з мамою сходили туди, а мама вихопила щура променем ліхтарика і голосно верескнула. А щур кинувся кудись у темряву, ледь чутно цокаючи кігтиками по бетонній долівці.

Надя автоматично торкнулася до кірки запеченої крові на мочці вуха. Минулого разу її вкусили уві сні. Було навіть не дуже боляче. Просто вона прокинулася від того, що в її вухо вчепилися чиїсь метушливі зубки. Тепер Надя боялася спати. А ще — дуже хотіла пити. Мабуть, якби не це, вона б не так утомлювалася.

Іноді стіна під її рукою мокріла й можна було намацати заглибини, де волога збиралася невеличкими калюжками. І Надя злизувала їх. Так спрагу вдавалося ненадовго обдурити. Натомість на неї вмить нападав голод… Часом хотілося трохи посидіти, перш ніж іти далі. І тоді вона засинала, навіть якщо не хотіла. От і перед цим вона думала, що просто відпочине, та щойно оперлася на стіну, печеру осяяло денне світло, увійшла мама і сказала: «Ти не можеш піти без шапки»…