Я бачу, вас цікавить пітьма

— Швидше! Швидше, будь ласка! — підганяла Гала, й Андрій кинувся до підвіконня, так і не спитавши себе, чому вона не зробить це сама.

— Нате!

Він простягнув їй зошит і ручку, але Гала схопила тільки ручку і рвучко відкинула ковдру — на її лівій руці були застібнуті наручники. Андрій тієї ж секунди збагнув, що впоров дурницю. І навіть подумав, що, може, встигне відібрати ручку, але час точився занадто повільно, а він досі не міг відвести погляду від наручників, що приковували її зап’ястя до металевої спинки ліжка.

Відчинилися двері, і хтось перелякано гукнув:

— Хапайте її руку!

Та Андрій не встиг.

Гала високо піднесла затиснуту в п’ястуку ручку і кілька разів щосили ввіткнула собі в шию, аж нарешті на простирадло яскравими червоними цівками бризнула кров.

— Курва! Палич! Палич, біго-о-о м!!!

Кричала довговолоса дівчина у білому халаті і з якоюсь геть недоречною хустиною на шиї. Десь у далечині загрюкало щось металеве, вочевидь розсипавшись по підлозі. Медсестра скочила вперед, наче пантера, і схопила Галу за шию, намагаючись перетиснути кровоносні судини. Але натиснула занадто близько до рани — білясті трубочки судин умить втягнулися, вислизаючи з-під пальців, і кров зацебеніла знову.

— Швидше!!! — гукнула вона в бік дверей.

— Дайте я! — Андрій рішуче відтіснив її, міцно притиснувши пальці на кілька сантиметрів далі від проколів.

Гала тут же вкусила його за передпліччя. Він скрикнув, і з силою натиснув їй на чоло, вдавлюючи в подушку, але так і не розімкнув пальців на шиї.

— Поможіть! — сказав він дівчині, й та всім тілом навалилася на брикливу Галу.

Забіг лікар у білому халаті, тримаючи в руках допотопний, іще совєцький джгут.

— Масивна кровотеча! — вигукнула медсестра.

Лікар підскочив до узголів’я ліжка, задер Галин лікоть, притиснувши руку до вуха, і почав накладати джгут, — з одного боку на шию, з іншого — довкола Галиної руки. Він робив усе, наче й правильно, але Андрій помітив, що його рухи були занадто різкі. Зрештою розсохлий джгут голосно клацнув і луснув.

— Холера! — вигукнув він, і розвів у боки руки з обривками джгута.

Гала знову спробувала вирватися, Андрієві пальці зіслизнули, і знову хлюпнула кров. Андрій затиснув рани краєм простирадла і сильно надавив. Лікар знову заходився накладати джгут. Андрій наліг на її груди коліном. Цього разу вдалося, хоча й Гала немилосердно хвицалася й намагалася кусатися.

— Є! — видихнув лікар. — Ксеня, дві таблетки хлоралгідрату і зонд! Швидко!

Ксеня втекла.

— На склянку води! — гукнув він услід.

Стало тихо. Лише Гала важко дихала. Лікар і далі обома руками притискав її до ліжка, та вона вже не пручалася. Андрій ураз усвідомив, що стоїть у трусах і футболці. Зніяковів. Накинув на плечі ковдру, що впала на підлогу. І цієї миті відчув погляд. Повернувся. Гала дивилася на нього, і її очі більше не видавалися безтямними. Навпаки — погляд був дуже осмислений. Осмислений і пронизливий.

— Я маю піти, щоб повернутися, — чітко сказала вона Андрієві. — Повернутися разом із Надійкою!

Розділ 17 Фаталіст

Гала заспокоїлася, швидко впавши в наркотичний сон. Ксенія весь час пальцями притискала їй рану, бо навіть попри джгут така кровотеча могла відновитися. Меланхолійно попискував тонометр. Навіть дивно, що тут знайшовся електронний. Лікар кудись вийшов.

— Я вибачаюся… — озвався Андрій. — Хотів запитати, чому на ній наручники…

— Щоб цілком не прив’язувати. Тут наглядати за нею особливо нема кому. А так хоча б судно могла собі взяти. Наш дільничний залишив.

— Вона злочинниця чи що?

— Самогубця, — відповіла медсестра. — Тільки серійна.

— Тобто?

— Четверта спроба.

Вона мала тихий глибокий голос і манеру говорити скрадливо, майже боязко. Чорне довге волосся, гнучка постава, тонкі вишукані кисті білих худорлявих рук.

— Мене Андрієм звуть, — представився він і всміхнувся.

— Знаю. Я вашу картку заповнювала.

— А ви Ксеня?

— А я Ксеня.

Якщо їй і хотілося потеревенити, вона цього не показувала.

Через якийсь час Андрій із лікарем сиділи в його кабінеті, де неяскраве вранішнє сонце залишало на підлозі два тьмаві прямокутники. Лікар улаштувався на єдиному стільці і курив, дивлячись у стіну. Йому було десь близько сорока. Може, й менше. Приємне розумне обличчя, ледь хвилясте темне волосся. Андрій сидів на тахті навпроти, посьорбуючи з надщербленої чашки гіркий чай.

— То виходить, відколи зникла її дочка, вона весь час намагається… — Андрій провів пальцем по шиї. — Той-во…

Лікар кивнув:

— Ви і про дочку знаєте?

— Я ж консультант у поліції… Тому й приїхав. До речі, я — Андрій. А ви?

— «Роздягайтеся, хвора!» — «А ви?» — різними голосами продекламував лікар і, реготнувши, втер руку об халат. — Не чули цей анекдот? Євген Павлович мене звати.

Андрій насторожено потиснув його теплу долоню. Лікарський жарт пролунав навдивовижу недоречно.

— Без вас ми б не впоралися, — серйозно мовив Євген Павлович.

Андрій знітився:

— Та годі вам… Попередні три рази якось же давали раду.

Євген Павлович зітхнув.