Я бачу, вас цікавить пітьма

Єдиний у Буськовому Саду готель виявився на відлюдді, неподалік цукрового заводу. Раніше він звався «Сяйво Жовтня», а зараз, унаслідок декомунізації, слово «жовтень» зняли. Відповідно, й сама гостинниця, не відстаючи від часу, перетворилася на готель. Перетворення, ясна річ, зачепило тільки вивіску, решта залишилася совєцькою — від високого столу адміністратора і до загального душу в кінці поверху (жіночий праворуч, чоловічий — ліворуч). Зате в небесно-синіх літерах над входом марксистсько-ленінської романтики не залишилось ані грама.

«Опель» зупинився посеред закрижанілого подвір’я, між довгою одноповерховою будівлею готелю й двоповерховим дерев’яним будинком — схоже, багатоквартирним, якщо, звісно, тут доречне слово «багато»: під’їзд був один, і навряд чи на поверсі було більше трьох квартир.

— Пічне опалення, чи що? — здивувався Андрій, кивнувши на дровітні під вікнами.

— У нас прогрес тільки до центральної площі добрався, — зауважив Субота. — Але п’ятиетажки — тільки для працівників заводу. Будущих. А тут із вигод цивілізації — тіки водопровод.

Якась жінка, показавшись на дерев’яному ґанку єдиного під’їзду, гидливо кривлячись, линула в найближчу кучугуру відро коричневої гиді й квапливо повернулася всередину.

— Учительський дом, — зауважив Субота.

— Але ж це було… — невпевнено почав був Андрій.

— Воно саме! Кажу ж тобі — тіки водопровод! Усе остальне надворі або — у відро. У гостинниці, кстаті, така ж сістєма. Але там хоча б бойлер стоїть.

— Бойлер? — Андрій досі думав про коричневу гидь, яку жінка вилила просто під вікна.

— І душова! — кивнув Субота. — Якщо по-маленькому, — дуже вдобно!

Вони вилізли з «опеля», й Субота відчинив перед Андрієм рипучі двері готелю.

— Ласкаво просим, як ото кажуть! Бідненько, але чистенько! Як у Нью-Йорку, тільки асфальт то́нкий! — він реготнув, либонь, дуже втішений цим бородатим дотепом.

— Послухай, — не стримався Андрій. — Я не розумію: а чого ж вона під вікно вилила оте-о…

— Так за ніч однак усе снігом засипле! Тут усі так роблять.

— А навесні?

— Весною все дощем змиває. У нас під селищем — старі каменярні. Краще любої каналізації!

— Але ж не за один день змиває, чи як?

— Ну… — Субота скривився. — Так а скільки там тієї весни! Заходь уже, тепло випускаєш!

Готель «Сяйво» зустрів їх тишею й легким ароматом оліфи від нещодавно пофарбованої дерев’яної підлоги. Нічого, що б нагадувало фоє, тут не було. Конторка адміністратора, покликана перетворити коридор на справжню рецепцію, лише звужувала і так вузький прохід. За стійкою було порожньо. На ній стояв перекидний календар, де ще був червень, і латунний настільний дзвінок для виклику портьє — круглий, із ґудзиком згори, цілком звичний у справжніх готелях, але в цьому ведмежому куті він мав цілком дикий вигляд. Але що по-справжньому привернуло Андрієву увагу, то це чорна латунна жаба, яка наче вилізла погрітися на круглявий бік дзвінка.

— Ух ти… — Андрій нахилився, щоб краще роздивитися, й обережно провів по ній пальцем.

Не було жодних сумнівів — чорна жаба до останньої металевої бородавки була така ж, як брошка в черниці і браслет у бармена.

— А ця жаба… Вона щось означає? Я вже таку бачив…

— Жаба означає жаба! — Субота знову реготнув, даючи на здогад, що пожартував. — Борисович откудась притарабанив.

Андрієві вчулося у його запалі щось напускне.

— А Борисович ваш — селищний голова? — запитав він.

— Борисович — наше все!

Субота натиснув ґудзик дзвінка — і мелодійне «тінь!» промайнуло порожнім коридором. Ніхто не вийшов.

— Є хтось? — гукнув Андрій.

Коридор відповів короткою луною. «Тінь-тінь-тінь-тінь-тінь!» — несамовито заколотив по дзвінку Субота й одразу ж незворушно пояснив:

— Адміністратора поки не завели. Однак гостей ні хріна немає. Але планіруєм!

Він схилився над конторкою й дістав ключа, на брелоку якого біліла цифра «7».

— Скоро тут ремонт буде, — повідомив дільничний. — А як завод відкриють, тоді, кажуть — вопше…

Субота мрійливо замовк.

— Що «вопше»? — уточнив Андрій, так і не дочекавшись продовження.

— Ну… Усе… Заживемо!

Сьомий номер приготував для них аскетичну чистоту. Потривожені протягом самотні порошинки насолоджувалися невисоким польотом у золотавому світлі зимового сонця. Якщо придивитися, можна було зауважити, що тепер вони ледь помітно здригаються в такт гомінкій луні кроків, що наближаються.

Завозився по металу ключ, клацнув замок — і порошинки кинулися врозтіч.

— Коротше, розполагайтеся! — гостинно прорік Субота, розчахнувши двері, і знову в його голосі вчувалась якась надмірна бадьорість. — Обідати можна в кафешці в центрі. Возити нема кому, вибачайте, але тут пішки до любого місця — минут із десять од сили! Ви поки папку мені давайте, а взавтра, коли виспитеся, підтягуйтеся помалу…

Він так неоковирно спробував сховати у своїй балаканині слова про течку, аж Андрій усміхнувся.

— Узагалі-то, з текою я буду працювати і віддавати нікому не збираюся, — відтяв він. — Це по-перше…