Читаем Я бачу, вас цікавить пітьма полностью

— Гівно рідке! Їв таке? Тупогуб додзвониться не може! Мене з-за столу витягнув.

— Йо-ке-ле-мене! — Науменко здивовано подивився на допотопну «нокію», що її допіру витягнув із кишені. — Сів, кажись. На морозі так рєзко сідає…

— Рєзко сідає в нього! А я рєзко піднявся з тьощиного дня народження й побіг Захара шукать!

— То він не тут? — Науменко знову повертів головою. — Ну… Павло Борисович.

— Якби він був тут, ми б уже до твоєї довбешки проводи підключали, я тобі точно кажу! А так — тільки до буков, бачиш? На, сам йому об’ясняй! Він так кричить, аж у мене зуби болять.

— Непрактичні шкарбани, — заздро сказав Науменко, глянувши на замшеві черевики дільничного. — Не для нашого снігу…

Він узяв його лопухоподібний смартфон і нерішуче здійняв пальця над прізвищем мера в переліку дзвінків. Але натиснути не наважувався. Враз вітер геть ущух, і те, що через площу до них брела самотня постать, стало очевидно для всіх.

— Хто це ще… — ні до кого не звертаючись пробурмотів Захар і короткозоро примружився.

Віхола здійнялася знову, цілком огорнувши далеку тінь сніговим серпанком, але дільничний і пожежник продовжували невідривно вдивлятися крізь хурделицю. А коли вітер знову вщух, обидва здригнулися: засніжена фігура уже була за кілька кроків.

— Йо-майо! — скрикнув Науменко. — Арсен! Ти б хоч помахав здалеку!

— А ти кого ждеш? — понуро озвався Арсен.

Це був мускулястий хлопець із важким, наче вилитим із чавуну, поглядом. В опущених кутиках його очей ніби зачаївся невимовлений біль. І ще в них була глибина. Утім, аж ніяк не та поетична, яку знаходять у поглядах мислителів, ні. В Арсенових очах була ота бездонна порожнеча океанських западин — вбивча, густа пітьма. Кутики губ викривлені донизу в гримасі презирства до світу, а чорна щетина, що не зникала навіть у ті дні, коли він брав до рук станок для гоління, увиразнювала запалі щоки і робила зовнішність іще непривітнішою. Одначе багатьом дівчатам подобалося в ньому саме це — Арсен видавався небезпечним.

— Він, по ходу, Борисовича жде! — весело пояснив Субота. — Чуть у штани оце не наклав, поняв?

Дільничний реготнув, та Арсен перевів на нього погляд, і той одразу заткнувся й набурмосився.

— Він до обох вас не додзвонився, — мовив Арсен, і тон його не віщував нічого доброго.

— Нє-нє! Я пошті зразу передзвонив! — заметушився Субота. — Це Захар у нас отлічився! Дзвони давай, Захар!

— Дзвони, — кивнув Арсен.

— О-хо-хо-хох… — зітхнув Науменко і підніс телефон до вуха. — Що ж маленьким я не здох…

І вирячився в порожнечу, слухаючи гудки. Раптом Науменко ледь помітно смикнувся і його очі розширилися — йому здалося, наче щось ворушиться в снігу — велике, як чималий собака, воно дивно погойдувалося зовсім недалечко від них. Утім, крізь снігову пелену оце темне щось заледве можна було роздивитися, й Науменко щосили вчепився в нього поглядом. Може, й не ворушилося… Субота й Арсен свердлили його очима.

Ще хвилька, й вони б теж озирнулися подивитися, на що той вирячився, аж тут у слухавці клацнуло — і пролунав владний, соковитий баритон:

— Слухаю.

Немов утративши цікавість до всього, крім розмови, Науменко обернувся до провулку спиною, затуляючись ліктем од вітру, щоб не задувало.

— Пал-Борисчу… Телефон сів… Нам часік іще! Там із комунікацією в людей проблеми. Електрик у нас, правду говоря…

Науменко затнувся на півслові, й завмер, роззявивши рота, тільки час до часу кивав і самими лише губами безгучно проказував «поняв».

— О-хо-хо-хох… — ще раз промимрив Науменко в трубку, і нервово відкашлявся. — Може, ще хоч минут зо двадцять їм дать, бо ж… А… Поняв… Як є, так і включимо, я поняв… О-хо-хо-хох… Зараз!

Відірвавшись від слухавки, Науменко гаркнув на робітників:

— Включай, шо є! Людина не може пів ночі ждать!

Один із них покірливо поплентався до літер і, присівши за ними, заходився длубатися з комунікаціями. Другий почав завзято заперечувати, енергійно жестикулюючи.

— Врубай, кажу! — погрозливо гаркнув Арсен, і сперечальник замовк.

Науменко нервово озирнувся на мерові вікна в одній із п’ятиповерхівок. «Певно, дивиться зараз… — подумав він. — Крізь хурделицю, ясно, ані собачої матері не бачить, але дивиться, це точно».

Усі напружено втупилися в темні літери. Якби вбивця мав гарантію, що всі витріщатимуться так бодай секунд п’ятнадцять, він би встиг. Підбіг би до неї просто в усіх за спинами й угамував би назавжди єдиним швидким ударом…

Той, за літерами, чимсь клацнув. Усі затамували дух… Напис залишився темним. За їхніми спинами Христина зуміла зіп’ястися на коліна. Вона б ніколи не спромоглася на це, якби не маленька дівчинка в катакомбах.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика